передплата Українською | In English

№23, грудень 2008

Блиск і злиденність символічної політики

Поділитися:

Зв’язок політики та символічної діяльності очевидний. Політика послуговується знаками та символами. Держава не може існувати без назви, геральдики, міфу про власне виникнення, становлення й образу майбуття. Без символів не можуть функціонувати державні інститути, політичні партії та громадські організації. Кожна з цих інституцій мусить чітко окреслювати власний статус, політичні цілі та цінності, які пропонуються суспільству.

Комунікативний характер політичної діяльності неминуче зумовлює її естетизацію: політика постає як візуальний або семантичний образ у ЗМІ, а також як формально визначений ритуал. Однак, попри визнання політичною наукою значущості політико-символічної діяльності, все ж доводиться повторювати слова російського політолога Сергія Поцелуєва: «Символічна політика належить до шерегу тих тем, котрі нині найактивніше обговорюються в західній політичній науці. Вітчизняна ж політологія лише береться до освоєння цієї проблематики» [3, c. 62]. І це справді так. Бо серед українських політологів лише Юрій Левенець і Вікторія Полянська звертають увагу на деструктивні наслідки поширення «символічної політики».

Що ж являє собою символічна політика? Юрій Левенець [1, с. 5—10], Вікторія Полянська [2, c. 254—265], Сергій Поцелуєв [3, c. 62] і Томас Мейєр [6, c. 8] тлумачать її як різновид політичної комунікації, мета якої — навіювання певних уявлень про політичну дійсність, а не її раціональне тлумачення.

Логіка творців «символічної політики» зрозуміла: оскільки символ указує на певну реальність, то, створивши символ, до снаги створити й ілюзію наявності реальності. Це та логіка, проти котрої повстає Ветхий Завіт, забороняючи створювати сакральні зображення та символи. Адже сам символ не є неодмінним проявом сакральності. Він може існувати самодостатньо. Отже, символ може вводити в оману: сакральне можуть шукати там, де немає нічого, окрім простого начерку. Сумніваюся, що творці «символічної політики» послуговуються цією аналогією. Міркування, либонь, розгортаються за набагато простішою схемою. Наприклад, такого штибу: немає диму без вогню. Відтак, аби переконати, що «вогонь» є, не обов’язково щось підпалювати (чи самому «згоряти» біля державного керма), можна лише напустити «диму». Аби переконати громадськість у дієвості політичної влади, наприклад, певного інституту, владі не обов’язково щось робити. Можна лише відтворити зовнішні прояви діяльності.

Поцелуєв завважує, що політика завше нерозривно пов’язана «експресивно-символічними» діями. Цей «експресивний символізм» можна спостерегти і в промовах державних очільників, і в критичних виступах опозиціонерів, і в коментарях політологів. Тож слушно постає запитання: який критерій уможливлює відокремлення «експресивно-символічних» дій од власне символічної політики, спрямованої на ошукування? Дослідник завважує: «Символічна політика не є безособовим і стихійним способом масової комунікації, а є свідомим використанням естетико-символічних ресурсів влади (курсив мій. — В. Б.) для її легітимації та зміцнення шляхом створення символічних «ерзаців» (сурогатів) політичних дій і рішень» [3, c. 62].

Тут варто звернути увагу на те, що способом зняття окраяності політичного буття вважається естетизація. Поцелуєв прямо вказує: «Символічна політика — це інсценування й естетизація». Естетичний вимір політичної діяльності розглядається не як мимовільний (адже естетичні характеристики притаманні будь-якому прояву буття вже з огляду на необхідну притаманність йому формальної окраяності), не як наслідок прояву естетичної свідомості реципієнта (котрий завше, завдяки когнітивній зумовленості оцінює феномен з погляду й корисності, й моральності, й, звісно, естетичності), а як свідома цілеспрямована дія, змістом якої є створення засобами естетики ерзац-буття.

Тобто символічна політика — це симуляція буття. Усе відбувається «буцім». Політик виголосив щось буцім «вікопомне». Буцім подбав про знедолених. Буцім утрутився в ситуацію й буцім її вирішив. Буцім запропонував законопроекти, що радикально змінять стан справ в економіці, охороні здоров’я, освіті, соціальному забезпеченні тощо. Звісно, привладний політик щось таки сказав, кудись з’їздив (точніше «здійснив офіційний візит»), із кимсь зустрівся і справді подав законопроект, але ціна всіх цих дій і слів — нульова. І мотивація всіх цих дій і слів пов’язана не з щирою турботою про економіку та соціальну сферу, а з прагненням створити ілюзію активних дій. Мета — легітимність. Політик має бути саме активним: давати настанови та контролювати ситуацію. Але не завжди політик здатен (незалежно від його бажання) виправити соціальні хиби та кардинально вплинути на перебіг подій. Однак соціальні уявлення про політику не передбачають права на бездіяльність. І політик, який відверто зізнається в неспроможності вплинути на ситуацію, миттєво втрачає кредит довіри. Саме тому він вимушений створювати ілюзію активності. А реалізувати це завдання годен лише вдаючись до естетичних засобів. Так естетика стає знаряддям інсценування політичного процесу саме таким, яким його воліють бачити виборці. Одначе в цій ерзац-активності є й небезпека для самого політика. Безліч разів беручи участь у політичних інсценуваннях, спостерігаючи за наслідками свого «акторства» (за тим, як змінюється його рейтинг), він певної миті може повірити, ніби його дії та слова  це не щось із додатком «буцім», не симуляція, а справжня турбота й істотний вплив. Може у певний момент вирішити, що створення естетичного враження це і є достеменна політична діяльність, нібито більшого від нього й не вимагається: треба лише виголосити, офіційно відвідати, принципово спитати й категорично наставити й таке інше, про що політики повсякчас звітують і чим вельми пишаються.

Не можна однозначно погодитися з тезою Поцелуєва, що символічна політика провадиться лише офіційною державною владою. Мовляв, тільки державні інституції годні створювати ілюзію політичної активності. Мабуть, ця теза є наслідком рефлексії суто російських політичних реалій. Дослідник вважає, що опозиція об’єктивно зацікавлена в розвінчуванні політичних примар, у викритті вдаваності всіх ерзац-дій. Це, звісно, так. Але й опозиція з не меншим успіхом годна вдавати конструктивність та раціональність. Тут напевно слушно казати, що символічна політика реалізується тими суб’єктами, котрі мають доступ до естетичного ресурсу. Простіше кажучи, контролюють ЗМІ, які й тиражують о’ брази, що заміщують політичну реальність, стаючи єдиним її змістом. ЗМІ традиційно визначаються як засоби поширення інформації. Але ЗМІ не лише поширюють її, а й створюють. Бо саме з волі ЗМІ одні події стають значущими, вартими соціальної уваги, а інші — другорядними. Саме ЗМІ дають трактовку подій, фактично створюючи їхню естетичну форму. Й естетика у цім процесі є достеменною буттєвою формою. Адже винятково естетичні засоби уможливлюють трансформацію суто випадкових реалій у значущі. Саме естетика створює цінності. Суспільство потребує цінностей і естетика їх пропонує. За естетичними формами годі й розпізнати, а чи є сутність і зміст, які транслюються. Так удаваність перетворюється на самодостатню реальність.

Звернімо увагу й на тлумачення механізму естетизації символічної діяльності, яке пропонує Поцелуєв: «Символічна політика активно використовує естетичні ресурси символу й виступає однією з найважливіших форм естетизації політичного. Естетизована політика надає всім політичним явищам і проблемам саме естетичних, а не власне політичних характеристик. Як наслідок, політичні дії починають оцінювати передусім за критеріями видовищності та розважальності. Щоправда, символічна політика, на відміну від явних політичних хеппенінґів, зумовлюється переважно прагматичними мотивами, а тому часто приховує од публіки інсценованість власних дій під маркою «реалізму». Однак будь-яке інсценування політики тією чи тією мірою її естетизує, адже воно вимушене — аби успішно «збути» публіці свій символічний сурогат — робити політичні символи красивими, приємними, спокусливими» [3, c. 62—63].

З цього уступу видно, що «символічна політика», по-перше, зумовлюється «прагматичними мотивами». І якщо Поцелуєв протиставляє суто «політичне» й «естетичне», то для творців «символічної політики» «естетичне» і є таким «політичним». Створена «розвага», політичне «видовище» заміщує не лише посутні політичні цінності та функції, а принципово є самим, а іноді і єдиним, змістом політичної діяльності. По-друге, дражливе для політичної етики питання припустимості політичного ошукування, наразі вирішується вельми просто: ошукування стає нормою й самим способом політичної діяльності.

Які чинники покликують до життя ерзац-політику? Оманливо було б усе «списувати» на лукавство політиків. Хибно бачити причину й лише в особливості сучасної культури, котра продукує «зірок» кіно, музики, політики й навіть науки. «Если политические звезды зажигаются, значит это кому-нибудь нужно?». Питання лише кому? Поцелуєв слушно бачить причину в самому демократичному єстві. Звертаючи погляд до абсолютистської епохи, дослідник завважує, що тоді легітимність визначалася тезою про богообраність монарха. І цього було досить. Цей погляд правильний, але він не розкриває усієї складності тогочасної політичної культури. Та сама легітимність визначалася не лише тезою про богообраність, а була функціонально визначена своєрідною рівновагою між аристократією, шляхтою та містами. Й естетика придворного ритуалу значною мірою відтворювала всю умовність «абсолютизму», адже монарх так само підпорядковувався ритуальним вимогам, як і будь-хто інший. Звісно, в умовах демократії політична влада потребує колективного схвалення, що й уможливлює її легітимність. Приміром, німецький політолог Ґеорґ Моссе наголошує, що перехід од абсолютизму до демократії уможливився лише завдяки створенню «нових політичних символів». А демократичний механізм легітимності формувався шляхом залучення народу як нації до «політичної літургії», що склала основу нового «політичного стилю» [7, c. 8].

Юрій Левенець, у свою чергу, завважує, що символізація політики спонукає до перегляду традиційних уявлень про «політичну онтологію». Бо що є політичним буттям? Те, що є, з емпіричного погляду, чи те, що транслюється в телеефірі? «Інформація, — пише Левенець, — стає основним структурним компонентом нашої політичної організації, а злива символів і образів складає основну логіку будь-якої політичної структури в нашій державі. У цьому процесі відбувається розрив між інформаційною мережею й більшістю типів політичної діяльності. Але вони не зникають. Зникає попередній зміст у полі політики, починає працювати логіка інформаційного простору (курсив мій. — В. Б.)» [1, c. 9].

Зусиллями «символічної політики» модель реальності стає самою реальністю. А уявлення та спостережені образи — самодостатніми. Гайдеґґер зауважив, що етимологія грецького слова «істина» пов’язана зі словом «викриття». Безперечно слушним є твердження Рікера, що будь-яка філософія була б непотрібною, якби феномени речей були б тотожними їхній сутності. І весь гротеск сучасної культури в тім, що «викриття» стає непотрібним. Бо феномени цікавіші за сутності. Сутність — річ умоглядна. Безлика, як і саме мислення. Сутність цікава лише тому, хто її відкрив, викривши всі омани, відшарувавши всі маски феноменів. Але сутність неможливо подати як готову істину. Вона дається лише тому, хто її жадає, роз’ятрений скепсисом. Елліни вважали це завдання вартим зусиль. Сучасна ж культура — марнуванням часу. Цікаво і те, що навіть кожен окремий феномен нині втрачає цінність. Важливою стає феєрія феноменів. Людина схиляється перед новизною та мінливістю. Вона вже й не намагається «впіймати мить». Тож зникає сама основа культури. Адже непотрібною стає традиція. А цінність втрачає будь-який сенс.

Украй негативно ставляться до перетворення політики на традиційне телевізійне шоу німецькі політологи. І не тільки тому, що політика перед телекамерами перетворюється на розвагу. Політика, що зводиться лише до шоу, підпорядковується не суто політичним механізмам (раціональність і консенсусність прийняття рішень, що готуються тривало та ретельно й мають втілюватися системно тощо), а потрапляє під уплив суто естетичних вимог (яскравість, небуденність, експресивність, емоційність). Звісно, коли політики передусім намагаються продемонструвати оригінальність, то про раціональність не варто й згадувати. З огляду на набуття демократією «телевізійного формату» змінюється й «добір» політичної еліти. Телевізійна демократія веде до державного керма не тих, хто має досвід, спеціальну освіту, відповідальність, а людей зовсім іншого гарту: молодих й агресивних, схожих на голлівудських суперменів і кінодів, котрі вміють потрібної миті розчулити публіку або, навпаки, розважити. Зрозуміло, що чудовий шоумен не завжди може стати чудовим політиком і державним керівником.

Німецький політолог Томас Мейєр завважує, що під час телевізійних ток-шоу й теледебатів досягають успіху не ті промовці, котрі намагаються найдокладніше викласти власний погляд, а здатні на «скандал» [6, c. 8]. Довгі промови втомлюють телеглядачів. Їм не цікаво. Вони звикли бачити на екранах яскраві картинки, шерег виразних емоційних кадрів. За тривалими ж «просторікуваннями» глядачі підозрюють якийсь підступ, щось «мутне». Вони мимоволі доходять висновку, що речник щось «приховує», має щось на думці. А таким людям не варто довіряти. Натомість політик, здатний на афористичність й ефектний жест із сліпучою посмішкою, завше має перевагу: він «подобається». І переважній більшості телеглядачів (а відтак і виборців) цього досить. «Подобається» – цей критерій естетичного судження стає самодостатнім. Естетика сприйняття підмінює програмовий політичний дискурс. Зникають справжні політичні речі, фактично буття втрачає будь-який сенс. Його заступає естетизована комунікація. «Місце феноменології буття посідає феноменологія комунікації. Люди дивляться на світ так, як навіює їм образна комунікація» [4, c. 91].

Картинка світу — це не світ. А чи є світ — це вже не так і важливо, коли є гарна картинка, що розбарвлює буденність. Елліни виголосили колись, що світ — це логос. Розум панує над світом і над самими богами. Сучасна людина цього повторити не може. Вона всерйоз намагається «спасатися красою». Над світом починає панувати продюсерська логіка. Війна — це кадр. Перемовини — теж кадр, але коротший, бо в принципі позбавлений ефектності. Вибори — кадр: один загальний (черга біля дільниці) та низка крупних (можновладці, пенсіонери й усілякі ексцеси). Естетичний драматизм стає єдиним критерієм, що визначає, а чи варте буття свідомості. Відтак у телеглядача неминуче створюється враження, що світ котиться в прірву. Бо що він знає про світ? Війни, скандали, вбивства, катастрофи, наруга… І, звісно, «альтернатива»: намазаний товстим шаром ґламур. Як почувається людина в цьому світі, між наругою та ґламуром? «Киса, мы с тобой чужие на этом празднике жизни». Людина прагне «праздності». Людина почувається зайвою й приреченою на загибель від численних і неминучих катастроф. Тож чи довірятиме ця людина політику, що закликатиме до помірності, ґрунтовності, стриманості? Чи переконають її заклики щоденно та послідовно облаштовувати власне життя й життя суспільне? Чи перейматиметься вона турботою про майбутнє держави? Навіщо? Життя ж бо минуще. А єдине безпечне місце — просиджений диван перед телевізором. І якщо вона не зможе потрапити до когорти обраних, тих, що сяють діамантами в променях софітів, і якщо її не виснажать щоденні турботи про хліб насущний, то єдина справжня альтернатива — це деструктивна політична та соціальна поведінка. Бо політичні терористи й усілякі маніяки — це теж своєрідна еліта. Їх знають, їх бачать, у них беруть інтерв’ю. Їхнє життя не минає безслідно, як мільйонів, мільйонів безіменних неборак. Сучасна культура породжує людей, що сповідують логіку Герострата. Той еллін теж хотів слави у віках. І здобув її! Хто з пересічних людей пам’ятає прізвище архітектора храму Артеміди, одного із семи чудес світу? Але про Герострата чули всі. Хто пам’ятає ім’я архітектора веж-близнюків, зруйнованих 11 вересня? Але ім’я натхненника руйнівників пам’ятають усі. Тож спробуймо після цього закликати до правосвідомості, моральності й раціональної політичної поведінки. Спробувати можна. Але ці заклики ніхто не почує… Їх не транслюватимуть у телеефірі: нудно. (Хіба що в рубриці «Курйоз».)

Мейєр указує, що ерзац-політика найчастіше проявляється в таких чотирьох формах: 1) «ерзац-акції»: цілеспрямоване створення політичних ілюзій. В Україні вони зазвичай проявляються в залученні політиків до певних подій, коли заздалегідь відомо, що вони набудуть суспільного резонансу: можновладці-мільйонери беруть участь у першотравневих маніфестаціях, ті, кому байдуже до слова «культура», покладають вінки до пам’ятника Шевченку, першого вересня парламентарії навідуються до шкіл тощо. Звісно, всі ці події відбуваються. Річ лише в тім, що політична практика кричуще суперечить сенсу демонстративних дій; 2) «символічне законодавство»: продукування законодавчих норм, котрі об’єктивно неможливо виконувати. Варто лише пригадати будь-який вітчизняний закон про держбюджет. Або лавину соціальної законотворчості. Чи нескінченний перелік соціальних пільг. Виборці прагнуть і пільг, і соціального законодавства. Й політики про це дуже добре знають. Вони «йдуть назустріч» громадськості. Щоправда, ніколи не «доходять». Бо виконати ними ж ухвалені закони, звісно, не можуть. І про це політики теж дуже добре знають. Однак за невблаганною популістською логікою пропонують сонм нереальних обіцянок. Бо вибори завше опиняються «на носі». Відтак законодавство перетворюється на риторичний міраж; 3) «символічна персоналізація»: створення іміджу. Політик має бути: мудрим, чесним, справедливим, освіченим, добрим сім’янином, любити собак (у крайньому разі котів), спортсменом, патріотом, кість од кості народним і таке інше. Усі ці риси громадськість прагне побачити в людині, що визначатиме її життя. Сумнівно, що таку ідеальну людину можна знайти не лише на політичному олімпі, а взагалі в природі. Але біографії політиків — це підґрунтя євгеніки. Та хочуть того державні мужі чи не хочуть (зазвичай таки не проти), а все ж чаклують над власними образами. Тому й стають всі поспіль докторами наук, фотографуються у спортзалах, з’являються на публіці з улюбленими дружинами та дрібними дітками. Така їхня доля: досконалість; 4) «символічна ідеологізація»: політичний фундаменталізм. Логіка політичної боротьби, її змагальність, те, що цнотливо іменується «політичною грою», невблаганно спонукає партійних ідеологів вигадувати нездоланні суперечності, котрі штучно розмежовували б політичне поле. Класичні приклади з вітчизняної історії: протистояння «партократів» і «демократів», прибічників «європейського вибору» та повернення в «світле/темне комуністичне минуле», «кучкістів» і знову ж таки «демократів», і нарешті «російськомовних» і «націоналістів», перші «продалися НАТО», другі — «Москві». За логікою політичних сценаристів уже давно мала б грянути громадянська війна. Та її чомусь немає. Можливо, річ у тім, що всі ці кардинальні суперечності є лише в уяві їхніх глашатаїв, усе це риторика, підпорядкована найдовершенішим естетичним вимогам. Але тут видно фундаментальну небезпеку. «Ідеологічний символізм» на пні знищує консенсус. Бо якщо десятиліттями лише тим і перейматися, як би це нацькувати одних людей на інших, то зрештою можна свого домогтися. А зважаючи на велику сугестивну силу телевізійної пропаганди, така небезпека є вельми реальною. Прикро це констатувати, але демократія об’єктивно не сприяє досягненню консенсусу. Сам механізм її функціонування спонукає до розбрату.

Ерзац-політика, попри всю її «буцімність», несе геть не іграшкові загрози. У кращому разі зумовлює апатію та відчуження. У гіршому — агресію. Завважмо, агресії завше передує апатія, щонайменше у ставленні до наслідків (у цьому, принаймні, переконують психологи). В іншій праці «Політична трансформація», аналізуючи масштаб поширення ерзац-політики, Мейєр указує, що сучасність виробила новий вид насилля: «естетичне насилля в умовах соціально-естетичного відчуження» [5, c. 174]. Естетика здатна не лише «спасати», здатна й ґвалтувати. Бо як інакше назвати всі ці «політичні ігри»? Як ставитися громадськості до політичних «месиджів», стилістику котрих не відрізнити од нав’язливого пропонування непотрібних товарів? Як ставитися до законів, що лише узаконюють скепсис і безвідповідальність? До величних постав політичних месій, котрі обіцяють рай на землі? До ідеологічних міфів, вельми далеких од потреб людських? Річ лише в тім, що безглуздо про це запитувати у завше ошуканої громадськості. Бо почуємо лише освідчення у відданості тим самим політичним спасителям і гладенько скроєним політичним міфам. Політичні продюсери добре знають своє ремесло. Демократія перекочувала зі сфери справи кожного на благо кожного у сферу естетико-візуального ефекту. І надії на «громадський контроль» над ЗМІ — це ще одна ілюзія, котра гріє душу та заколисує совість пересічної людини. Демократія — це не лише абстракція. Це практика. А практика демократичного процесу свідчить, що демократія нині — це лише абстракція. Бо утвердилася достеменна олігархія політичних груп, котрі контролюють ЗМІ. Їхня «правда, і сила, і воля». І, безперечно, має рацію Мейєр, коли каже про насилля. Насилля може бути і лагідним, і барвистим, під музику та приємний голос диктора. Це насилля над розумом і душею.

Тут варто згадати слова Юрія Левенця: «Віртуалізація і символізація політики ставить хрест на демократії (курсив мій. — В. Б.). На зміну керованій демократії з елементами примусу й присмаком авторитаризму приходить демократія маніпулятивна» [1, c. 8]. Однак ця «маніпулятивна демократія» провадиться не лише з любові до прекрасного. Вона використовується з вельми прагматичними цілями. Як зазначає Левенець, суспільство виявилося заручником влади власників ЗМІ. Й утвердження тих чи тих політичних цінностей нині є залежним від суто комерційних чинників. Склалася ситуація, за якої демократичний процес мусить декому приносити прибуток.

Пресу за звичкою називають «четвертою владою». І покликання цієї влади — контроль. Однак сумнівно, що «четверта влада» здатна його здійснювати, порозумівшись із політичними кліками. Упродовж свого становлення демократія виробила низку інституцій, завдяки функціонуванню яких й існує. Без політичних партій, громадських організацій і незалежних ЗМІ демократія неможлива. Вона стає просто лексемою, словом, запозиченим із грецької мови, що позначає вельми архаїчні речі. Панування «символічної політики» є симптомом істотної кризи демократії. Суспільство має або виробити нові форми політичної участі, відкинувши традиційні політичні партії, або знайти нові способи контролю за державною владою та політичними суб’єктами. Чи можна реалізувати ці завдання? Політології личить скепсис. Зменшується небезпека хибного прогнозування.

У праці «Нове середньовіччя» Микола Бердяєв закликав позбутися політичних партій і парламентаризму, заснованого на довільному виборові електоратом однієї з низки політичних пропозицій. Бо вибір має бути не формальним, а посутнім. І представницька демократія, на думку мислителя, мусить полягати в доступові до державного управління тих об’єднаних в інститути громадських груп, котрі об’єктивно існують, а не являють собою лише клуби екзальтованих добродіїв. Він вважав, що до парламенту мають делегуватися представники виробничих, релігійних і культурних корпорацій, а також міст. Бердяєв вважав свою працю спробою політичної футурології. Чи актуальні нині його міркування? Попри будь-яку відповідь, усе ж здається, що в його міркуваннях є рація.


Джерела

1. Левенець Ю. Політика в Україні: символізація змісту // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2007. — Вип. 10. — С. 5—10.

2. Політична філософія: Підручник / Є. М. Суліма, М. А. Шепєлєв, В. В. Кривошеїн, В. Ю. Полянська; За ред. Є. М. Суліми. — К.: Знання, 2006, — 799 с.

3. Поцелуев С. П. Символическая политика: констелляция понятий для перехода к проблеме // Полис. — 1999. — № 5. — С. 62—75.

4. Luhmann N. Theorie der Gesellschaft. — San Foca, 1989.

5. Meyer T. Die Transformation des Politischen. — Frankfurt/Main, 1994.

6. Meyer T. Inszenierung des Scheins. — Frankfurt/Main, 1992.

7. Mosse G. L. Die Nationalisierung der Masse: politische Symbolik und Massenbewegungen von den Befreiungskriegen bis hin zum Dritten Reich. — Frankfurt/Main, N.Y., 1993.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини 13 травня: ціни на проїзд у Києві, воскресіння бджіл в "Укрпошті" Сьогодні, 14 травня

Єрмак запропонував послам G7 закликати Росію до участі у "Нормандському саміті" Вчора, 13 травня

Лещенко назвав нову дату запуску Мінагрополітики Вчора, 13 травня

Сійярто "обережно оптимістичний" після зустрічі з Кулебою, бачить прогрес в освітній суперечці Вчора, 13 травня

Французький Alstom готовий локалізувати в Україні до 35% виробництва електровозів – міністр Вчора, 13 травня

Кулеба зустрівся з главою МЗС Угорщини в Братиславі: результат переговорів Вчора, 13 травня

"Київпастранс" і метро просять владу дати гроші або підняти ціну на проїзд до 20 гривень Вчора, 13 травня

ЄС вважає, що РФ прагне поглинути частини Донбасу, розглядає нарощення підтримки України - ЗМІ Вчора, 13 травня

Норвегія відмовилася від вакцини AstraZeneca 12 травня

Канцлер Австрії став підозрюваним в антикорупційному рослідуванні: міг збрехати парламенту 12 травня