передплата Українською | In English

№9, травень 2005

Медіа формують, як із пластиліну, суспільну думку

Поділитися:

Існує гостра потреба розробки наукових засад сучасної політико-правової доктрини проведення інформаційної політики й удосконалення законодавства

Інформаційна політика – важлива складова зовнішньої і внутрішньої політики держави. Проте з сумом доводиться констатувати, що через низькі професійні якості фахівців та застарілі стандарти управлінської діяльності в Україні виникли недоліки в правовому регулюванні, які обумовлюють нині найбільшу загрозу інформаційній безпеці, насамперед через органи державної влади. Саме через неузгодженість своїх дій вони спричинили нашу залежність від інших держав та злочинних фінансово-економічних угруповань. За таких обставин одними з найактуальніших проблем є підвищення ефективності державного управління в інформаційній сфері, забезпечення механізмів громадського контролю за її роботою, спеціалізована підготовка кваліфікованих фахівців для органів державної влади.




Вересень

30.1950 р.

Церква офіційно визнала Орден милосердя, заснований у Калькутті католицькою черницею матір’ю Терезою. Кредо її життя: "Через те, що ми не бачимо Христа, ми не можемо виразити йому свою любов, але ближніх завжди можемо бачити і стосовно них чинити так, як чинили б стосовно Христа, якби його бачили".
Так, Конституцію України й ключові акти в галузі інформаційної діяльності приймали ще на початку 90-х років. Попри велику кількість змін вони потребують цілковитої переробки, оскільки не відповідають вимогам сучасної ситуації. Практично в кожному законі України, і насамперед в Основному – Конституції, зокрема в статті 34, визначено права громадян на одержання тих або інших відомостей, встановлено також обов'язок громадян з надання відомостей про себе. Для реалізації своїх повноважень влада вправі отримувати необхідну інформацію від фізичних і юридичних осіб для забезпечення їх прав і свобод. Те саме стосується і юридичних осіб, що, з одного боку, зобов'язані надавати інформацію різним суб'єктам, зокрема й фізичним особам, а з другого – одержувати від цих суб'єктів інформацію, але лише необхідну для здійснення законної діяльності й в інтересах фізичних осіб. Однак для подальшого розвитку громадянського суспільства та формування цивілізованого підприємницького середовища варто визначити й затвердити чіткий перелік інформації, яку державні органи зобов'язані робити доступною широкому загалу.

Які ж правові засади?

Сьогодні конституційний принцип "Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір" може тлумачитися вільно стосовно терміна "кожен", тому що фізичні та юридичні особи, органи державної влади й органи місцевого самоврядування – не тотожні поняття. Такий підхід не можна визнати юридично коректним. Термін "кожен" за змістом Конституції не поєднує як суб'єктів правовідносин навіть фізичних осіб, що мають різний правовий статус (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства). У такий спосіб поширення комплексу прав людини і громадянина на юридичних осіб і органи влади видається суперечним нормі й духові Конституції України.

Негативним чинником є неврегульованість питань використання юридичними особами таких технічних засобів, які пов'язані із зняттям аудіо- та відеоінформації, що відкриває широкі можливості для порушення конфіденційності приватного життя, незаконного збирання інформації. З огляду на проголошені Україною інтеграційні цілі щодо світових політичних і економічних процесів виникає потреба приведення національного законодавства у відповідність до стандартів Європейського cоюзу стосовно формування інформаційного простору, свободи слова, доступу до інформації, гарантій прав людини, захисту персональних даних, контролю за транскордонними передачами даних, безперешкодного спілкування в Інтернеті тощо. Треба також врегулювати законодавство щодо комерційної інформаційної діяльності відповідно до вимог Генеральної угоди з торгівлі послугами 1994 року, яка є однією з трьох ключових багатосторонніх угод Світової організації торгівлі.

Нарешті, слід відзначити суто декларативний характер Закону України "Про основи національної безпеки України", норми якого фактично запозичено з російського закону "Про безпеку", а тому чинний закон, по-перше, не враховує інтереси й завдання української держави, по-друге, не створює механізмів захисту національної безпеки і, по-третє, не формує критеріїв оцінки ефективності цієї діяльності.

Існує також неузгодженість компетенції органів державної влади, в роботі яких реалізуються завдання щодо захисту інформаційної безпеки. До того ж останніми роками значно збільшилося коло державних органів, котрі декларують, що займаються питаннями інформаційної безпеки, а це значно ускладнює контроль за їхньою діяльністю.

Ось чому слід виділити три комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що складають їх нормативно-правову базу.

По-перше, це інформаційна безпека людини і суспільства, яка базується передусім на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення;

по-друге, це інформаційна безпека держави, яка побудована на позитивному праві й пов'язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, невід'ємним елементом якої є сила державного примусу;

по-третє, це інформаційна безпека суб'єктів підприємницької діяльності, яка насамперед повинна визначатися законодавством щодо захисту конкуренції, регулювання економіки тощо.

Комплекс питань інформаційної безпеки людини та суспільства включає в себе немало векторів. Загалом інформаційна політика повинна реалізуватися і системою інститутів публічної влади, й інститутами громадянського суспільства, до компетенції яких входить вирішення питань створення безпечних умов функціонування та розвитку інформаційної сфери.

Баланс "інтересів" і "загроз"

Ключовою є проблема балансу між інформаційними свободами людини і необхідністю державного втручання в інформаційні відносини. Її розв'язання полягає у створенні дієвих механізмів захисту громадянами своїх прав та механізмів контролю з боку інститутів громадянського суспільства.

Потреба дотримання демократичних принципів вимагає від держави застосовувати переважно опосередковані економічні методи регулювання інформаційної сфери, допускаючи безпосереднє адміністративне втручання лише у вичерпному переліку випадків. Обов'язковою вимогою є принцип адекватності способів і методів захисту інформаційної безпеки конкретним загрозам. Він виступає стримувальним чинником від можливих утисків демократизму та громадянських свобод під приводом захисту інформаційної безпеки. Визначаючи ключові основи концепції інформаційної безпеки України, слід зазначити недоцільність формування системи напрямів державної діяльності щодо захисту інформаційної безпеки на основі класифікації можливих загроз національним інтересам в інформаційній сфері, як це робиться в більшості національних нормативно-правових актів та концепціях з цих питань. Адже такі категорії, як "інтереси" та "загрози", мають мінливий і суб'єктивний характер, ступінь їх захищеності важко оцінювати. А правове регулювання потребує стабільності та наявності чітких критеріїв оцінки відповідності закону, ефективності захисту тощо.

Управління без утиску

Настав час розглядати інформаційний ресурс держави як самостійну систему, що підлягає управлінню з боку державних владних структур як самостійна функціонально-структурна одиниця національного господарського комплексу України.

Функції управління національними інформаційними ресурсами всебічні: розробка концепції, стратегії, планування (прогнозування, моделювання, програмування), організація виробництва змістовного інформаційного ресурсу, збагачення та розвиток, забезпечення збереження його цілісності, координація, мотивація, контроль та облік виконання поставлених завдань (оцінка ефективності). До того ж треба усвідомлювати, що всі ці процеси мають відбуватися в контексті проблеми створення інформаційного права для єдиного світового інформаційного простору. Крім того, відносини, пов'язані з формуванням та використанням інформаційних ресурсів, не були сферою спеціального правового регулювання. Тому сьогодні інформаційне право визначається просто як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини у цій сфері.

За ознакою предметів правового регулювання у сфері інформаційних ресурсів можна сформулювати деякі принципи: структурування інформаційних ресурсів за основними видами суспільно значущої діяльності – економічної, політичної, управлінської тощо; відкритість і доступність інформаційних ресурсів за дотримання порядку охорони, правил використання інформаційного ресурсу конкретного суб'єкта, забезпечення доступу й користування ресурсами кожною людиною за балансу категорій "свобода" і "рівність"; об'єднання та нормативне оформлення публічних і приватних інтересів у інформаційній сфері, зниження рівня фактичної нерівності в процесі користування інформаційними ресурсами різними структурами суспільства; безпека інформації для розвитку особистості й суспільства, припинення зловживання свободою інформації та дотримання встановлених державою правил її використання; економічність використання інформаційних ресурсів публічного сектору, одержання максимального ефекту від інноваційних процесів на основі інформаційних технологій і комунікацій під час їх використання.

Право шляхом встановлення і застосування формальної рівності людей перед законом має збалансувати співвідношення свободи й фактичної рівності у володінні й користуванні інформаційними джерелами та ресурсами на благо людини і людства.

Аналіз генезису інформаційного ресурсу та системоутворювального елементу соціально-правового середовища, яким є документ, дає змогу стверджувати, що за своїми доктринально-генетичними основами інформаційне право варто віднести до категорії природно-правових юридичних дисциплін, оскільки воно встановлює і захищає природні права людини та громадянина на інформацію як основу його життєдіяльності. Зв'язок із суб'єктом – власником інформації за такого визначення відбувається лише опосередковано, бо за кожною формою і засобом представлення інформації для доступу обов'язково присутній суб'єкт – автор рукопису чи вже опублікованої роботи, державний орган, приватна особа, зберігач або власник документованої інформації.

Загалом інформаційне право часто відносять до публічного права. Тобто інформаційні відносини розглядаються як предмет правового регулювання, до якого входять: суб'єкти інформаційних відносин, правовий режим отримання, передачі, зберігання і використання інформації, юридичні режими користування базами та банками інформації, інформаційні правовідносини, юридична відповідальність за порушення норм інформаційного законодавства.

Зокрема, правовий режим інформації – це нормативно встановлені правила, що визначають ступінь відкритості (закритості) інформації, порядок її документування, доступу, зберігання, поширення й захисту. Без закріплення основ правового режиму інформації неможливо не тільки встановити цивілізовані інформаційні відносини між державою, з одного боку, юридичними і фізичними особами, з другого, а й між юридичними особами (підприємствами, фірмами, організаціями) та фізичними особами. Він є найважливішим інструментом формування необхідного балансу між потребою у вільному обміні інформацією і рівнем обмежень на її поширення.

Правовий режим інформації є юридичною основою формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів. Обов'язковими вимогами, без яких інформаційний ресурс не може бути включений до системи правових відносин і одержати повноцінні гарантії у процесі взаємодії суб'єктів щодо конкретних об'єктів цього ресурсу, є: порядок документування інформації; право власності на окремі документи й масиви документів; доступ до інформації; порядок правового захисту інформації.

Безпека слова в умовах ринку

Загалом інформація є однією з форм існування матерії. Необґрунтований підхід до неї як до товару призводить до її неправильного розуміння. Водночас правовий режим інформаційних ресурсів – це встановлені законодавством правові норми регулювання суспільних інформаційних відносин, які запроваджують режим відкритості (закритості) інформації, порядок і правила віднесення відомостей до категорії обмеженого доступу, забезпечення режиму таємності (конфіденційності), гарантування права власності на інформацію та правового захисту інтересів суб'єктів інформаційної діяльності. Він (правовий режим) є основою балансу між потребою у вільному обміні інформацією та допустимими обмеженнями на її поширення в інтересах національної безпеки й іншої суспільної потреби. Тільки правовий режим інформації є основою для встановлення режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України та важливою умовою забезпечення їх рівноправного використання у процесі міжнародного інформаційного співробітництва. Він диктує всім суб'єктам інформаційних відносин правила поводження з певним видом інформаційних ресурсів.

Законодавче визначення ринку інформаційних послуг та продуктів, або "інформаційного ринку", дасть можливість підтримки вітчизняних виробників у цій сфері як комерційних підприємств.

Також саме з позицій забезпечення чесної конкуренції і прав підприємців має розглядатися питання захисту інформаційної безпеки комерційних підприємств. Одним із важливих аспектів є повніше правове врегулювання механізму захисту комерційної таємниці.

Важливим, отже, є застосування комплексного підходу до інформаційної безпеки, який вимагає створення певної системи організаційних і правових заходів. Така система повинна включати в себе юридичні, організаційні, технічні, криптографічні, економічні елементи тощо.

Загалом вирішення окремих завдань інформатизації, побудова максимально розгорнутої і доступної системи державних і недержавних інформаційних ресурсів України не гарантує відкритості вітчизняних науково-технічних і владних ресурсів. Дебюрократизація, необхідність подолання традицій закритості в діяльності владних структур нашої країни – набагато складніше завдання. До того ж побоювання, що "вільні" ЗМІ, наприклад, вмить перетворяться на арену боротьби різних груп за вплив, а то й просто на антидержавну агітаційну машину, на жаль, небезпідставні, а тому контроль над ЗМІ багатьом здається виправданим і розумним. Однак нині тотальний контроль і жорстка цензура вже не рятують: навіть владні ЗМІ, тим більше ті, що заангажовані окремими політичними угрупованнями, працюють проти заявлених владою "загальних цілей", провокуючи роздратування в суспільстві різноманітними сенсаціями й нісенітницями з "конфіденційних" джерел. І тут виникає велика політико-правова проблема щодо використання поняття "право на доступ" до інформації.

А це право на відміну від свободи думки, слова і друку має принципово іншу природу і належить до новітньої хвилі розвитку конституціоналізму. Змістовно це виявляється в тому, що свобода думки, слова і друку потребує невтручання держави, а право на доступ до інформації є відображенням прямого співробітництва, спілкування держави і конкретного громадянина, в якому держава виступає активним учасником. Вона повинна забезпечити всі умови для того, щоб людина скористалася своїм правом. За таких обставин, гарантуючи право на доступ до інформації, держава має здійснити допуск громадян до відомостей, що їх владні структури традиційно воліли приховати від громадськості, обґрунтовуючи це особливим службовим характером документації або навіть вимогами національної безпеки. Тому наслідком втілення юридичної конструкції права на доступ до інформації стане не забезпечення різноманіття інформаційних пропозицій для суспільства, що втілюється в реалізації свободи слова і друку, а гарантування відкритості влади, збереження відповідальності за безпечне життя своїх громадян.

Інформаційна безпека людини ґрунтується на двох основних її правах. По-перше, це право людини вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб'єктом інформаційних процесів, причому це право не обмежується територіально-державними кордонами. І, по-друге, це право людини на захист від неправомірного інформаційного втручання, яке охоплюється англійським терміном "privacy", тобто правом на конфіденційність інформації щодо особистого життя та правом на захист від поширення вигаданої та перекрученої інформації.

Міжнародно-правові акти з прав людини встановлюють вичерпний перелік випадків і підстав обмеження реалізації інформаційних прав людини, які є критичними для забезпечення балансу інтересів людини та держави. Необхідно привести національне законодавство України про свободу слова та інформаційну діяльність у повнішу відповідність Європейській конвенції про захист основних прав і свобод людини, а також механізмам, розробленим під час тлумачення цієї конвенції Європейським судом з прав людини.

Для службового користування
чи все – на продаж


Є чотири можливі види правового обігу інформації: відкритий, до якого застосовується диспозитивне регулювання; закритий, на основі імперативного регулювання; обмежений, що передбачає обидва види правового регулювання; вільний обіг інформації, правом безпосередньо не врегульований.

Одразу слід визначити дуже болючу проблему, яка стосується так званої службової таємниці, тобто інформації, що має гриф "Для службового користування". Це практично єдиний вид конфіденційної інформації, який не врегульовано на законодавчому рівні. Не існує навіть чіткого визначення, лише дефініція "конфіденційна інформація, що перебуває у власності держави". Режим доступу до неї встановлюється виключно підзаконними актами. Така ситуація сприяє поширенню зловживань у цій сфері, невиправданому засекреченню інформації, з одного боку, та протиправному її розголошенню – з другого. Можна лише зазначити, що низкою міжнародних організацій Україну віднесено до розряду країн, рівень корупції в яких не може забезпечити конфіденційності отриманої інформації.

Безпеку інформаційних систем та інформаційної інфраструктури держави можна охарактеризувати як стан забезпеченості необхідних умов і параметрів інформаційних процесів, що реалізуються за їх допомогою, від негативного впливу ззовні. Така безпека має включати і правові гарантії, і правову відповідальність. Проблеми навколо інформаційного сервера ЦВК – наявне підтвердження того.

Контроль за інформаційною інфраструктурою може здійснюватися двома способами, які застосовуються паралельно. Перший забезпечується державною власністю на найважливіші (стратегічні) елементи інформаційної інфраструктури і полягає в безпосередньому державному управлінні відповідними об'єктами. Другий – юрисдикцією держави на власній території і полягає в запровадженні єдиних обов'язкових стандартів інформаційних процесів, яких повинні дотримуватися власники або оператори об'єктів інформаційної інфраструктури.

На якісно новому витку розвитку можливостей новітніх інформаційних технологій саме право на безпечне життя людства виходить на перший план, залишаючи позаду в шкалі цінностей багато з тих прав і свобод людини, що вважалися майже священними ще 10–15 років тому. Тож завданням держави та її правових інститутів завжди було встановлення балансу між необмеженою свободою і необхідним для виживання суспільства рівнем безпеки життя. Така рівновага давно встановилася в європейській цивілізації, але її було досягнуто через століття крові, протягом яких держава, суспільство "муштрували" своїх підданих, привчали їх до дисципліни, до поваги безпеки й водночас свободи один до одного. Згадаймо хоча б відомі історичні приклади, зокрема те, як у деяких німецьких князівствах ще на початку XIX століття, якщо домовласник не вимив вікон у будинку, поліцейський мав право прийти і ціпком перебити брудне скло, тобто німецька прихильність до чистоти й акуратності теж виникла не раптово.

Українському народу й суспільству не вдалося пройти ті процеси саморегуляції, які століттями проходила Європа. Ось чому гармонізація національної системи законодавства із законодавствами інших країн має передусім захистити інтереси держави і громадян від дискримінації їхніх прав у інформаційній сфері, забезпечити інформаційну безпеку в межах держави і в масштабі світової спільноти шляхом вироблення правових норм поведінки, а також застосування санкцій міжнародними організаціями у разі порушення принципів гуманізації правил співробітництва в інформаційній сфері.

Не розвиваючи велику тему про міф демократії як справжнього народовладдя, відзначу: багато могутніх структур, що впливають на життя країни і світу в цілому, формуються і керуються незалежно від волі народу. Наприклад, керівництво транснаціональних корпорацій, які тримають у руках світову економіку й відчутно впливають на наше життя, ніхто демократичним шляхом не обирає. Керівників і хазяїв засобів масової інформації, що формують, як із пластиліну, суспільну думку, теж ніхто не обирає. І всі ці мало залежні від волі народу інститути істотно впливають на державну політику, на те, як держава використовує і реалізує наші надії і забезпечує наше прагнення до свободи та безпечного життя. Тому й у цивілізованих країнах є небезпека, що під гаслом "забезпечення безпеки життя" може бути запроваджено у тій або іншій формі новий тоталітарний контроль над громадянами, які у результаті втратять і свободу, і безпеку.

За таких умов в Україні є гостра потреба розробки наукових засад сучасної політико-правової доктрини проведення інформаційної політики й, зокрема, доктрини захисту національного інформаційного простору та протидії його монополізації як у межах власне науки, так і в характері її зв'язків з економікою, державою та суспільством. Нам необхідно, зокрема, сформувати сучасний погляд на сучасний світ та капіталізм як на цілісну світову економічну систему, що циклічно розвивається на основі технологічних і соціальних інновацій, на основі злету і падіння ринків – процесу, що веде до трансформації світової політичної системи.

Автор: Олександр СОСНІН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Єврокомісія надає додаткові €3,5 млн гуманітарної допомоги для жителів Донбасу Сьогодні, 20 жовтня

Глава Пентагону в Києві, усунення Земана, прорив польського кордону: головне за 19 жовтня Сьогодні, 20 жовтня

Новини 19 жовтня: відставка міністра, незалежність НБУ Сьогодні, 20 жовтня

Силовики провели обшуки в "Київтеплоенерго": вручено підозри керівнику СП та підряднику Вчора, 19 жовтня

ДБР перевіряє причетність Медведчука до оборудок з російським дизелем Вчора, 19 жовтня

Рада відхилила постанови про скасування "антиолігархічного" закону Вчора, 19 жовтня

У МЗС пояснили, що буде після виключення України з "зеленого списку" ЄС Вчора, 19 жовтня

Скинулися всі: "Центренерго" акумулювало 1,5 мільярда на закупівлю вугілля Вчора, 19 жовтня

У МЗС пояснили, що буде після виключення України з "зеленого списку" ЄС Вчора, 19 жовтня

До Києва прибув глава Пентагону Вчора, 19 жовтня