Як сільський голова... про авторитет держави дбає

Уже понад 20 тисяч гривень власних коштів сільський голова Животівки Оратівського району на Вінниччині Олена ВЕРБОВА витратила на благоустрій населеного пункту та допомогу ветеранам і дітям. «Якби громаді доручили самостійно укладати угоди на оренду землі, ми не ходили б у старцях, — каже очільник самоврядної громади. — Насправді землею розпоряджається районна державна адміністрація і здає її в оренду за безцінь: у законі записано, що плата має становити до 10 відсотків, фактично за наші землі орендарі сплачують 1,5—2 відсотки. Вони, а не ми, багатіють...»

Олена Вербова уже через чотири дні після того, як приступила до  виконання своїх обов’язків (сільським головою її обрали вперше), скликала людей на толоку — працювали на благоустрої села. Місцеві мешканці з подивом відзначали, що всі матеріали для роботи (а це вісім центнерів вапна, фарба, оліфа, навіть деякі інструменти) Олена Федорівна придбала за власні кошти. Але на цьому її новаторські «дивацтва» не припинилися.

Сільський голова Животівки не з місцевих. Олена Вербова тривалий час працювала в Міністерстві оборони України, де очолювала  об’єднаний комітет профспілки управління капітального будівництва. Обіймана посада прирівнювалася до генеральської. Десять років тому, коли вийшла на пенсію, без жалю змінила столицю на Животівку — село її чоловіка. «Дуже люблю землю, квіти, подобається поратися у підсобному господарстві. Як удалося «вписатися» в чуже село? Це нескладно, — каже співрозмовниця. – Мені треба бути заодно з людьми. Вони в чоботях — я в чоботях, вони із сапкою чи лопаткою — я так само. А після цього: виходжу з тачкою землю підсипати біля пам’ятника загиблим воїнам — вони спішать допомогти...».

До речі, торік на День Перемоги біля відремонтованого пам’ятника загиблим воїнам у сільському парку Слави запалили «Зірку пам’яті». Через відсутність коштів до цього священного місця десятками років не доходили руки. Тепер парк не впізнати. Алеї вимощені сучасною тротуарною плиткою, обабіч висадили дерева й кущі вічнозелених туї та самшиту. Крім того, посадили ще 106 дерев — каштани, липи. Саме стільки жителів Животівки не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної. Біля кожного дерева встановили бетонні стовпчики пірамідальної форми, до них прикріпили таблички з прізвищами, датами народження й смерті тих, хто не повернувся з війни. Так само облагородили місце довкола бюста Героя Радянського Союзу Микити Антонця. Він — земляк животівців. Високу нагороду отримав за подвиг на фронті. Після закінчення Великої Вітчизняної війни жив і працював у селі.

Майже всі роботи односельці виконали власноруч. Майстрів наймали тільки для того, щоб вимостити тротуарну плитку. «А знаєте, як тепер люди бережуть те, що зробили своїми руками! — додає Олена Федорівна. — Жодне посаджене деревце не пропало. Пильнують, як  свої...».

Нагадує казку нині й дитячий садок у Животівці. Усі кімнати у світлих кольорах. І тут не обійшлося без коштів голови. Тепер керівник села сушить собі голову, де взяти ще десять тисяч гривень для дитсадка. Хотілося б підвести до нього природний газ. П’ять тисяч гривень потрібно на виготовлення проектної документації і стільки ж — на виконання робіт. Так само не газифіковано фельдшерсько-акушерський пункт. Та й сільраду опалюють грубкою. За машину дров треба заплатити 500 гривень. Щоб обігріти три названі будівлі, потрібно заготовити щонайменше три машини дров. Тож розчищають лісопосадки від старих дерев. Так економлять кошти на паливо.

— Якась копійка перепаде від того, що продамо бетонні плити перекриття з колишнього тваринницького приміщення, — ділиться Олена Федорівна. — Вони для нас нині, наче знак біди: боронь, Боже, впадуть на когось... Уже домовилися про демонтаж.

На сесії сільради прийняли рішення продати. А ось розтягувати напіврозвалені будівлі колишнього колгоспу рішенням сесії заборонили. Їх будували за людські гроші, тому все, що залишилося, має служити громаді. Створили бригаду, розбирають стіни. Цеглу, як і деякі інші матеріали, використовують для нового будівництва. До речі, у тій бригаді сільського голову теж можна побачити. Олена Вербова, як і всі, з ломиком у руках. Зі старої цегли збудували ще одну споруду біля дитсадка. Там обладнали кухню. Планують ще дещо звести. Можливо, до будинку сільради прибудують кімнату для дільничного інспектора міліції...

У той час, як сільський голова «визбирує» копійки на розвалених будівлях та в лісопосадках, а також фінансує громаду з власної кишені, чималі гроші пливуть із села до чужих кишень. «Сільським головам іноді дорікають, що вони укладають не такі, як треба, угоди на оренду земель запасу, водних ресурсів, тому, мовляв, і бюджет мають «худий», — каже Олена Федорівна. — Але я ще жодного разу не чула, щоб за таке критикували чиновників державних адміністрацій. Бо це вони, а не сільські голови розробляють і підписують такі договори. Якщо точніше, проекти цих документів готують районні управління земельних ресурсів. Так передбачено законодавством. З нами лише погоджують документи. Як правило, після того, коли вже все вирішено без нас».

Від оренди земель запасу сільрада має аж 60 тисяч гривень на рік. «Більш як два відсотки від установленої вартості не сплачує жоден орендар», — каже сільський голова. За її словами, в законі записано, що плата за оренду таких ділянок може становити до десяти відсотків.

— Якби сільрада укладала такі договори самостійно, ми, звісно, вимагали б від орендаря вищої плати, а коли це робиться в районі, хіба їм печуть наші проблеми? Громада має розпоряджатися своєю землею, а не чиновники районного масштабу. Інакше й надалі злидарюватимемо, а на нашій землі капітал зароблятимуть інші, як правило, ті, хто до неї не має жодного стосунку, — із прикрістю продовжує Олена Вербова.

Вона наводить приклад із сільськими ставками. Загалом площа водного плеса чотирьох ставків у Животівці становить 120 гектарів. За її підрахунками, орендар від реалізації риби має близько 400 тисяч гривень на рік, а сільраді відраховує аж... чотири тисячі гривень. «Ну хіба так має бути? Що ж це за закони такі!?»

Моя співрозмовниця налаштована оптимістично: «Я хочу робити й надалі гарні справи для своїх людей. Нікого не агітую чинити так само, бо це, очевидно, неправильно. Насамперед сама держава повинна дбати про свій авторитет. Але кожен із нас самостійно обирає шлях. Я без найменшого жалю витрачаю зароблені кошти, бо знаю, що тим, кому даю, вони потрібніші. А якщо раптом знайдуться охочі допомогти маленькій Животівці, то ми із вдячністю згадуватимемо наших спонсорів».

Автор: Віктор Скрипник