передплата Українською | In English

№21, листопад 2008

Словацький етюдникСловацький етюдник

Поділитися:

За кілька метрів від кордону – перша ознака західної цивілізованості: авто припиняє підстрибувати, плавно ковзається між пухнастими горами. Певне, невідомий епічний богатир випрасував дорогу велетенською праскою. Компактні, ніби для гномів, будиночки у квітах мовчазно протестують проти помпезності. Річка Ондава несподівано розливається в плошки, завбачливо сконфігуровані тими самими горами. Очам відкривається ланцюг озер дивовижної краси. Разом із замковими й костельними силуетами пейзаж проситься на полотно. Умиротворена вдача Низьких Бескидів нагадує: ми – у Словаччині, врівноваженій країні прихованих пристрастей.

Дзвони над містом

У Свиднику на північному сході Словаччини з-поміж інших народів споконвіку мешкають українці. Власне, зустріч із ними – основна причина, що привела сюди журналістів із України. Яким здалося 653-річне місто прибульцям? Передусім неймовірно чистим. На 12 тисяч населення – 3 великі супермаркети з приязними продавцями. Є свої вулиці Шевченка та Кутузова. У «спальнику» – класична вулиця Будівельників.

Усупереч академічному уявленню про європейське місто тут не зустрінеш старих споруд, які, ймовірно, мали б залишитись у спадок від Габсбургів. Перша й Друга світові війни по черзі карбували рани на тілі цього краю. Восени 1944-го Карпатсько-Дуклинська операція поблизу Свидника забрала незліченну кількість життів. Місто перетворилося на попіл. Про воєнну трагедію нагадує пам'ятник загиблим воїнам на горі Дукла одразу за польським кордоном. Обриси того монумента, до слова, – на гербі міста.

…Від центральної площі розтікаються горами мелодії храмового карильйона. Після сієсти надміру чемна молодь (без жодних пивних пляшок) наводнює пішохідну частину, окуповує паби й боулінги. Усе навколо ніби волає про законослухняність. Європа, врешті-решт. І географічно. І на папері: з 2004 року країна в Євросоюзі. Й, що дедалі більше помітно, – в реальності. Новий статус дає державі шанси на економічне дорослішання. Зокрема, на туристичний розвиток привабливих ландшафтів. І, звісно, на стабілізацію життя людей.

І вулик у циліндрі

Найпомітніший будинок у центрі Свидника – Музей української культури. Окрім основного приміщення, під тією самою «шапкою» – Галерея імені Дезидерія Миллого. Вона потопає в садах затишних сучасних маєтків, дислокуючись у панській садибі XVIII століття. Пишається колекцією іконопису XV–XVIII століть, а також досить пристойною добіркою живопису (серед іменитих авторів – Федір Манайло, Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай).

Цікаво, що Музей української культури в невеличкому райцентрі має свіжовідремонтований вигляд, забезпечений запасниками для 95-ти відсотків експонатів і видає періодичний багатосторінковий науковий збірник (в українській столиці таке навряд чи собі дозволить будь-який найсолідніший музей). Утримання установи – державний клопіт: свидницький культурний острівець є складовою частиною Національного музею Словаччини.

Під час розмови з Мирославом Сополигою, доктором наук, директором українського музею, раптом виявляється, що він є далеким родичем знаменитого художника Енді Ворхола – Андрія Варголи (так кличуть зоряного митця земляки).

Музей у різні часи не оминули увагою колишній і теперешній президенти України – Леонід Кучма та Віктор Ющенко. Можна припустити, що нинішнього Президента зацікавило зібрання старовинної дерев'яної скульптури та експозиція, присвячена бджолярству. Її безперечний шедевр – фігура пана в циліндрі, котра насправді колись була вуликом.

Вічна молодість Бардієва

«Пристебніть паски безпеки!» – командує чоловік за кермом. Ні, ми не збираємося сягнути хмар, а просто їдемо автобусом у знаменитий Бардієв. На трасі не спостерігається жодного дорожнього вартового, та водій аргументує свою суворість шаленою цифрою можливого штрафу.

Бардієв – найближчий з історично значущих сусідів Свидника, листівка з красотами Шариського регіону, найготичніше місто Словаччини. Без мандрівки в цю казку іграшкових різнокольорових будиночків, храмової архітектури та древніх мурів враження про країну геть не повні.

Подейкують, найактивніше розвивали місто в XIII–XV століттях вихідці із Саксонії. Їхні старання пояснювало розташування Бардієва на перехресті торгових шляхів. Щоправда, вперше він зафіксований у літописах XI століття як слов'янське поселення. Й хоч місто впродовж своєї історії не раз переживало пожежі, руйнації, до третього тисячоліття підготувалося зразково. 1986 року свіжозагримований Бардієв «відхопив» цілком заслужену Золоту медаль ЮНЕСКО за відбудову культурних пам'яток. А 2000-го потрапив до Списку всесвітньої культурної спадщини цієї поважної організації. Ще б пак! Чого варта лише неосяжна площа – на перший погляд, аж надто велика для бардієвських масштабів! А монументальна базиліка Святого Егідія з одинадцятьма стулчастими вівтарями!

Приводом зайвий раз відвідати місто є корисний тур до не менш заповідних Бардієвських Купелей – санаторного містечка в сонній лощині. Цей водний курорт стає дедалі популярнішим. Й паралельно «вирощує» ціни на щастя від спілкування з лікувальними джерелами, лісами та гірським озоном.

Їхній «Пирогів» і наші «пироги»

Крижаний свидницький світанок дарує оптимістичні пейзажні знімки, заряджаючи на день. Нині енергія більш ніж потрібна: на українських журналістів чекають змагання з ліплення вареників. Як кажуть тут, «пирогів», або «перогів». Традиційний конкурс відбувається в рамках Днів української культури. Свято, й зокрема участь у ньому гостей, підтримує Посольство України в Словаччині. Ми маємо натреновану команду: свої досліди зі швидкісного ліплення вона проводила в одному з найкращих київських ресторанів під орудою висококласного кухаря. Тобто боятися нічого. Щоправда, учасники напередодні дещо розгубилися. Виявилося, що організатори свята забезпечують лише борошном та водою. Щодо начинки, то довелося зробити неможливе: зімпровізувати з тими нехитрими продуктами, які вдалося знайти в місті у вікенд, коли крамниці зазвичай відпочивають.

Так чи інак, а київські акули пера – на другому місці. Цю почесну позицію вони ділять із «варенярками» Рахова – ще однією командою з України. Словакам, які найчастіше уявляють «пироги» трикутними, журналісти пропонують власну версію страви. Форма – звичніша нам, напівовальна. Начинка – солонуватий сир із секретними домішками, завдяки яким журі не залишається байдужим. Ще один фантазійний вибрик – фарширування вареників яблуками та бананами, що їх привезли з дому. Місцеві українці хапаються за голови через таке вільне трактування ортодоксальної рецептури.

Зголодніла публіка гріється «пирогами», виловлюючи їх із мисок конкурсантів. На весь натовп вареників замало. Одні пританцьовують на галявині, яка автентичними спорудами нагадує київський Пирогів. Інші крокують у шинок – на сливовицю, без якої не уявляють ані цієї погоди, ані цього свята.

Замість епілогу

Кожна подорож – це стос візитівок. Спогади, які оживають у фотокартках. Обіцянки вертатися. Тим паче, коли робив це не раз. Бо ж давно закохався в цю близьку територіально та душевно країну.

 

Фото автора.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата