передплата Українською | In English

№19, жовтень 2008

Кочубей, птах співучийКочубей, птах співучий

Поділитися:

Графік, наділений скрупульозністю ювеліра, Микола Кочубей існує в багатошаровому світі, безкінечно реанімуючи його деталі. Дослідницька увага до них — лише частка того, що в цьому разі зветься індивідуальним стилем. А от віртуозне поєднання традиції та свіжого бачення — це вже за рамками стилю. Це — принцип.

Моложавий чоловік мусоном уривається в редакцію. За цією парубочою легкістю одразу й не впізнаєш людину-глибу, що за життя ввійшла в історію. Річ не в тім, що його графічні твори, ймовірно, не залишаться поза увагою наступних поколінь. Художник Кочубей малює ескізи ювілейних і пам’ятних монет, які випускає Нацбанк. А ще марок, котрі так само, як монети, презентують позитивне, повнокровне уявлення про країну Україну.

Микола Савович Кочубей народився 30 грудня 1956 року в Києві. 1977-го закінчив Київський художньо-промисловий технікум. На початку 1980-х навчався у школі-студії Віктора Зарецького. 1984—1990 роки — студент Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (викладачі Андрій Чебикін, Микола Компанець). З 1990-го член Національної спілки художників України. 1993 — 1996 роки — аспірант асистентури у своїй альма-матер (наставник Георгій Якутович). У 1996 році очолює секцію художників графічного мистецтва Київської організації НСХУ. Співпрацює з Національним банком України.
В активі розроблених художником ескізів пам’ятних і ювілейних монет нині понад 50 творів. З 1998-го виконує замовлення дирекції видавництва «Марка України». Завідує кафедрою живопису столичної Дитячої академії мистецтв. Лауреат першої премії Всеукраїнської виставки-конкурсу імені Георгія Якутовича (2002). Лауреат міжнародної премії імені Георгія Нарбута за найкращу українську поштову марку (2003). З 2004 року викладає в Академії образотворчого мистецтва і архітектури. 2005-го на міжнародному конкурсі WIPA у Відні марка Кочубея «Свято Різдва Христового» — лауреат у номінації «Найкраща марка». Того ж року Кочубей стає лауреатом першої премії НБУ за монету «Сорочинський ярмарок», яку визнано найкращою монетою України. А також — премії імені Паладіо на конкурсі у місті Віченці (Італія): монета «Свято-Успенська Святогірська лавра» здобула Велику срібну медаль. 2006-го — лауреат премії НБУ за монету «Водохреще», яку визнано найкращою в Україні.
Великий творчий доробок митця — кольорові офорти, акварелі, літографії — охоплює майже всі аспекти народного життя в його історичній та географічній перспективах. Твори Кочубея — в приватних колекціях по всьому світові. А також зберігаються в Національному художньому музеї, Національному музеї Тараса Шевченка, колекції Мінкульттуризму України.

Скромна чарівність лаконізму

< Пане Миколо, пам’ятаєте вашу першу монету?

< Вона була присвячена місту-герою Києву.

Які особливості роботи з малими формами?

< Передусім тема має бути вкрай стиснута. Стосовно монет, то коло — це взагалі цікаве поле. Малюнок у ньому досить складно закомпонувати. Ще й шрифт треба поставити, і той-таки номінал, і герб.

< Чи потрібно пережити певну трансформацію, щоб прийти до такого ємного способу втілення ідей? Особливо, якщо художник від початку працював не в малих формах. 

< Певно, так. Ось я за освітою графік. А починав із монументальних робіт: створював величезні розписи, десятки метрів завширшки й завдовжки. Потім відпала потреба, а водночас — і бажання бавитися з велетенськими розмірами. Коли простір обмежений, композиція, мова ускладнюються.

< А як щодо марок?

< Ескіз малюю дещо більший за друкований результат: приміром, 9 на 7 сантиметрів. Хоча першу свою марку, не знаючи специфіки, зробив, уявіть собі, один до одного. Але тоді зір ще нормальний був.

< Можливо, стисла форма узгоджується з вашою натурою? Приміром, із небагатослівністю, виразною жестикуляцією ...

< Щось у цьому, мабуть, є. Мовчу часто. Зокрема, коли працюю. Не чую, коли до мене хтось говорить. Ось де доводиться багато спілкуватися, то це на лекціях (викладаю в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури та Дитячій академії мистецтв на Оболоні). Уже потім у майстерні «ховаюся в себе».

< Як у міського хлопчика прокинулося таке глибоке знання народної культури?

< Моє коріння на Вінниччині. Там, у мальовничому селі Нападівка, збереглася дідова хата. За два кроки — річка, садочок, лелеки, сусідські півні співають, їжаки та куниці в гості приходять... До речі, вчора туди їздили: дочка попросила. Повернулися — пішов до майстерні, сів і півдня налаштовувався, як музичний інструмент. А коли налаштувався, вже вечір за вікном. Ось вам і добра нагода помовчати. Вечір, ніч — мій час.    

< А як потім на роботу встаєте?

< До студентів? То хіба це робота? Це — щастя.

Одного разу студентський товариш Миколи Кочубея пообіцяв представити його легендарному режисерові та акторові Івану Миколайчуку. Та не судилося. Незабаром Миколайчука не стало. Уже пізніше через свого друга художник Кочубей познайомився з Марічкою Миколайчук. Якось вона запросила приятелів на Різдво. Квартира відомого подружжя здалася гостям справжнім музеєм майстра. Посиділи, поспівали. Аж раптом Марічка завела щемливу мелодію, яка лягла Миколі на душу. З’ясувалося, це улюблена пісня Івана Миколайчука «Ой у полі жито копитами збито». Десь за два роки Кочубей проілюстрував її графічним аркушем. Офорт приєднався до серії «Наша пісня».

Винахідник машини часу

< У ваших малюнках вражають технічна ретельність, ніби працюєте з густим мереживом, фантазія й водночас дивовижне знання предмета. Взяти, наприклад, цикл марок, присвячений українському народному одягу. Це ледь не наукові розробки з матеріальної культури й наступна глава вашого «Я».

< Зробив уже 7 блоків по 6 марочок. Спочатку зображував одяг як одяг. А потім стало сумно, і я почав малювати друзів, родичів, себе маленького. Звісно, в контексті костюмної теми. До речі, в останньому циклі, де показував костюми Буковини, намалював Івана та Марічку Миколайчуків. Потім народний одяг на марках пожвавився темою свят. Я нібито спілкуюся з людьми, яких уже немає. Вийшла така собі машина часу. Одного разу малюю та думаю собі: цей хлопчик — мій батько, це — моя бабуся, це — прадід, якого я ніколи не бачив. Через рік поїхав у село, запитав про нього в батькового брата. Дядько почав описувати, і я аж затріпотів увесь: виявляється, намалював його таким, яким його пам’ятали. Це якесь провидіння.

< Де черпаєте інформацію про автентичний одяг?

< У мене під рукою старі фотографії. Якісь альбоми останнім часом вийшли. Потроху звідусіль... Костюм костюмом, але головне, що я свята почав малювати. Водохрещу присвятив спочатку марку, потім монету. Міг би й інші свята перенести на монети. Але це вже залежить від волі Нацбанку.

< Вам близька концепція життя як свята?

< Це — моє. Проте не в значенні «праздники», а свята — від «святості».

< Для людини природно прагнути свят?

< Так. Бачите, перед великими є піст: Богом придумана пауза, щоб ми трохи відпочили. Занурилися в себе та споглядали. Колись батько казав мені: «На Великдень Сонце грає». Ви бачили, як Сонце грає? А я бачив!


Національний банк України натрапив на такого потрібного йому Миколу Кочубея 1996 року. Тоді художник щойно закінчив аспірантуру Академії образотворчого мистецтва і архітектури. Його педагог Олександр Івахненко запропонував банкові кілька молодих кадрів, щоб ті розробляли ескізи ювілейних і пам’ятних монет. Тепер коло митців, які знають специфіку цієї роботи, більш-менш сформувалося. На рік виходить 30—40 монет. Нацбанк наперед пропонує план їх випуску. Кому яка тема цікава, той з такою й працює. Взагалі, створення ескізу — дуже відповідальний етап. Потім починаються худради: одна, друга... Одразу розробку приймають зрідка.

Пристрасті офортні та музичні

< Журналіст у своїй практиці часом має справу з вичерпними персонажами: вони, як на долоні. Часом — з невичерпними, коли відкривається безліч сутностей людини. Належите до других, адже ви — це книжка, в якій багато глав. Одна з них — кольорові офорти. Шкода лише, що на вашу нещодавню виставку не потрапила.

< У вас нині є така можливість: у Парижі, в Українському культурному центрі, експонуються ті самі роботи, які бачили кияни.

< Схиляю голову перед тими, хто працює в техніці офорта.

< Я нею хворію ще зі студентських років. Над одним твором працюю приблизно півроку. За день долаю простір 5 на 5 сантиметрів. Нині мені бракує часу, то я перейшов на малі розміри. До речі, мій викладач Андрій Чебикін (президент Національної академії мистецтв України, ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. — Авт.) працює в офорті. Колись він зацікавив цим нас, студентів. Якщо попереднє покоління графіків більше ліногравюрою займалося, то коли я навчався у вузі, багато хто закохався в офорт. З цією пристрастю й вийшов на диплом. Серія називалася «З народних джерел до українських народних пісень». Відобразив тоді колядки, чумацькі, весільні пісні, інші...

< Пісні в графічному втіленні — ще одна глава вашої особистості. А ви, до слова, співаєте?

< У години творчості наспівую. Ось батько мій був музично обдарований, гарно співав. І малював добре, хоча освіти спеціальної не здобув. Працював в управлінні підземних робіт, укріплював схили Дніпра. Якось, коли з колегами під час обіду затягнув пісню, до компанії наблизилися двоє незнайомців та запросили його до хору. Виявилося, один із них — Григорій Вєрьовка. Тобто сам Вєрьовка запросив мого батька до свого хору!


Якось після всеношної Микола Кочубей вийшов у двір Києво-Печерської лаври й не повірив очам. Навколо світила, що випливає з-за Дніпра, — корона. І вона справді грає: ліворуч, праворуч. Художник стверджує, що явище це можна спостерігати ще на Трійцю.

Стрибок у визнання

< З чого почався ваш роман із мистецтвом?

< Малював я, здається, завжди. В дитинстві дуже любив зображувати коней у складних ракурсах. Хлопчаком на ювілей Шевченка (мабуть, це був 1961 рік) змалював поета з телевізора. На жаль, дитячі роботи не збереглися. Мама не вважала моє захоплення серйозним. Я ж постійно замість уроків малював. 1973-го вступив до худтехнікуму, тоді й почався рух до професіоналізму. Викладачі мене спрямовували. До речі, коли дивлюся на своїх учнів із Дитячої академії мистецтв, іноді нескромно думаю: от би мені свого часу такого викладача! Цих нинішніх дітей приводять у художній клас у 3—4 роки, а потім аж до закінчення академії вони оточені висококласними вчителями.

< Ви вже пройшли випробування славою?

< Не знаю, що це таке. Лишився таким, яким був. Звісно, коли присвоїли звання «Заслужений художник України», було приємно. Та життя триває, і треба щодня щось робити.

< А чи відчуваєте, що увійшли в історію?

< Ні. Але, в принципі, монета, марка переживуть не одне покоління. 

< Вони стають колекційними одразу, як побачать світ. Коли ваші монети хтось знайде за тисячу, дві тисячі років, то яким буде світ?

< Хоча б не був гіршим за сьогоднішній. От я приїхав в те згадуване село, воно дуже змінилося. Старші люди не міняються. А от молодь... Сподіваюся, людство вистоїть, бо більшість людей добрі й хороші.

< Справді в це вірите?

< Щиро.

< Кажете, люди змінилися. Й митці — не виняток. Піддалися особистісним мутаціям. За останні років 12 їх перетворили на аутсайдерів.

< Знаєте, є потужна академічна школа. На ній усе тримається. Хоч цього ми не загубили. Ось вам приклад. Київське об’єднання художників графічного мистецтва (а це 300 митців), яке очолюю, раз на два роки проводить конкурс імені Георгія Якутовича. Роботи змагаються в чотирьох напрямах: естамп, книжкова графіка, акварель та оригінальна графіка. Щоразу можна бачити свіжий зріз того, що відбувається в цьому виді мистецтва. Нині проблема, дивлюся, в книжці. Якщо в естампі, оригінальній графіці є цікаві роботи, то ілюстрацій нинішнього року цікавих не було. Певне, тому, що немає замовлення. Але ось що цікаво: старше покоління стабільно показує міцні роботи.

< Запитання моє стосувалося швидше генерації 40-річних, чимало яких буквально викорінили з мистецтва. Коли вони були на злеті, їхня творчість раптом стала незатребувана: вони перекваліфікувалися на рекламістів, дизайнерів, ще когось.

< Насправді просто розпочалася конкуренція. Колись митців тримала на плаву спілка, худкомбінат, а отже, — гарантовані замовлення. Художник існував у відносно тепличних умовах. Тепер такого немає. Випускає вуз 20—30 студентів, а за рік-два бачимо: в мистецькому процесі фігурують щонайбільше троє. Такий собі природний добір... А щодо незатребуваності, то для художників час завжди несприятливий. В ідеальну епоху неможливо творче піднесення. Спротив має бути. Ось подивіться: Феодосій Гуменюк усе життя прожив у Пітері на квартирі. А які привіз роботи! Який вибух був після його першої виставки!..

< А ви як почуваєтесь у нових економічних умовах?

< На років три гарантовано забезпечений роботою. Гонорар хай невеликий, та на життя вистачає. Головне, що від цього отримую задоволення. Це ж унікальний стан: робити те, що тобі подобається.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вітренко: Вугілля з держшахт на "Центренерго" буде поставлятись за прямими договорами Вчора, 05 березня

Прем'єр вважає прийнятним держборг у 90 мільярдів доларів Вчора, 05 березня

Кулеба анонсував відкриття нових посольств і консульств України Вчора, 05 березня

Зеленський підписав закон про електронні трудові книжки Вчора, 05 березня

Прем'єр про ріст цін на паливо на АЗС: Шукаємо причини 04 березня

Рада ЄС офіційно продовжила санкції проти оточення Януковича 04 березня

Зеленський підписав закон про відновлення конкурсного відбору на держслужбу 04 березня

Україна чекає на офіційне вибачення прем’єра Словаччини через жарт про Закарпаття 03 березня

Ексміністру вручили підозру у викраденні керівника "Нафтогазвидобування" – джерело 03 березня

"Немає Європи без України": в Мішеля помітили продовження політики Туска 03 березня