передплата Українською | In English

№18, вересень 2008

Політики-«лиси» дочекаються «левів»

Поділитися:

Під політичною модернізацією досить часто розуміють заміну традиційних форм організації політичного життя на сучасну західну модель партійної демократії.

Водночас проведений авторами рецензованого навчального підручника аналіз свідчить, що, на жаль, «наші партії не стали виразниками ідей, ідеологічних програм в чітких рамках класичного демократичного спектру, де лівий фланг представляють захисники соціальної рівності, а правий — поборники лібералізму й консерватизму. У програмних положеннях українських партій здебільшого містяться принципово непоєднувані положення, з одного боку, високих соціальних виплат, а з другого — зниження податків та значної лібералізації держави» (с. 5).

Нині нараховується 144 політичні партії, більшість із яких — провідники ліберальних ідей. Хоча донині, через 17 років після здобуття незалежності, ліберальні ідеї все ще важко торують собі шлях в Україні, а вони потрібні.

Адже саме ліберальна політична парадигма заперечує будь-які тоталітарні форми правління, захищає свободу, стверджуючи непорушність принципу приватної власності, захисту громадянських прав і свобод. Щоправда, тут є і зворотний бік проблеми — зловживання політичними й економічними свободами. Усе це разом, власне, й складає порядок денний сучасного політичного життя і загострює проблему відповідності правлячої еліти викликам часу.

Процес становлення нової національної політичної еліти ускладнюється непростими внутрішньополітичними та зовнішньополітичними обставинами, що їх спричинюють глобалізаційні тенденції. Одначе попри всі труднощі в Україні невпинно утверджуються принципи ліберальної демократії, загального виборчого права й конкуренції за владу між політичними партіями.

Українська «помаранчева революція» кінця 2004 року стала своєрідним виразником і одночасно «генератором» становлення та розвитку громадянської самосвідомості. Як свідчать дані авторського моніторингу соціальних змін, тільки за період 2002—2007 років з 34 до 47% зросла частка тих, хто вже сформував «нову ідентичність», а отже, став цілком спроможним виразити свої соціальні (політичні, економічні й культурні) інтереси. Водночас владна еліта досі не спромоглася дати адекватну відповідь на ці виклики часу. Ще й досі очікують на демократизацію регіональна влада й органи місцевого самоврядування. Не перейшли у практичну площину й дискусії з питань формування середнього класу, інтереси якого має намір захищати більшість легальних партій.

«Урок для України, — слушно зазначено у посібнику, — в тому, що за демократії системна опозиція та влада розділяють загальні базові цінності суспільства і дискутують лише з тактичних питань і шляхів досягнення спільної мети, в той час як позасистемна опозиція та влада відстоюють принципово різні цінності суспільства та дискутують щодо стратегічних питань загальнодержавного курсу» (с. 63).

Загрозу класичним політичним партіям несе також персоніфікація політики. Це призводить до того, що більшість партійних проектів утрачають своє «обличчя» разом із своїм лідером. Суто ідеологічні проекти мають переважно ліву орієнтацію (соціалісти, комуністи). А, наприклад, «Народний Союз Наша Україна» більше нагадує політичний Ноїв ковчег, аніж зародок ліберальної партійної структури.

Вільфредо Парето, класифікуючи еліти на «левовий» та «лисячий» типи, наголошував, що «леви» забезпечують умови групового виживання. Вони жорсткі, вперті, агресивні. «Лисиці», навпаки — хитрі, розумні, підступні. На думку Парето, зміна еліт має циклічний характер. Місце «левів» заступають «лисиці», потім нові «леви» заступають місце «лисиць». Наразі в Україні вочевидь домінує «лисячий» тип еліти, яка часто-густо за своїми тактичними іграми у боротьбі за владу забуває, що на кону стоїть Україна. Проте кожен цикл неминуче закінчується, тому що кожен тип еліт є органічним носієм дисфункцій.

«Недосконалість сучасної політичної структуризації партійної системи України, — зазначено у посібнику, — в першу чергу пояснюється непродуманою політичною реформою від 8 грудня 2004 року, котра не завершила перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, що за своєю метою було правильним, оскільки ліберальна доктрина розбудови державності оптимальною формою демократії визнає саме парламентську форму» (с. 82). Проте критика конституційної реформи, що лунає час від часу з боку тих чи інших політиків, є здебільшого прикриттям небажання дотримуватися норм Основного Закону. Також не слід забувати, що конституційна реформа 2004 року відбувалася за екстремальних політичних умов, що тільки й примусили партійно-політичну еліту до тимчасового консенсусу.

Автори посібника докладно проаналізували програмні декларації українських політичних партій та сформулювали конкретні рекомендації щодо вдосконалення Закону «Про політичні партії в Україні». Зокрема, вони пропонують удосконалити процедуру реєстрації політичних партій шляхом установлення жорсткіших вимог для реєстрації, а також вважати злочином отримання партією фінансової підтримки із заборонених джерел фінансування (с. 120).

Серед рекомендацій авторів українському політикуму доцільно виокремити такі: 1) пошук шляхів оптимізації взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості й ефективності органів місцевого самоврядування, підвищенням авторитету судової гілки влади; 2) упровадження в практику науково обґрунтованих кадрових технологій; 3) розвиток ідейно-політичного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації; 4) забезпечення відкритості й професійного зростання політико-управлінської еліти, в тому числі: а) її високої соціальної мобільності, б) вміння вести конструктивний діалог і між собою, і з суспільством, в) об’єктивної оцінки рівня кваліфікації.

----
* Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації: Навч. посіб. / Національна академія державного управління при Президентові України, Українське товариство сприяння соціальним інноваціям; Ред. кол.: Е. А. Афонін (голова), Ю. С. Ганжуров, В. В. Лісничий, О. В. Радченко. — К.: Парламентське вид-во, 2008. — 416 с. (Серія «Відкрита дослідницька концепція»; Вип. № 6).

Автор: Едуард Афонін

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Глава МЗС Латвії за те, щоб знову заявити про перспективу членства в НАТО для України Сьогодні, 19 квітня

Від завтра, 19 квітня, розпочнеться прийом заявок на отримання "карантинних" 8 тисяч Вчора, 18 квітня

Посол закликав Німеччину допомогти Україні якнайшвидше вступити в НАТО Вчора, 18 квітня

"Укрнафта" за минулий рік отримала чистий прибуток у 4,3 мільярда 17 квітня

Росія пригрозила депортувати 150 тисяч нелегальних мігрантів з України 16 квітня

Новини 16 квітня: продаж Приватбанку, акції Tesla та Facebook на українській біржі 16 квітня

Зеленський розповів про підсумки переговорів із Макроном та Меркель 16 квітня

ЄС аналізує ситуацію з обмеженням Росією свободи судноплавства біля Криму 16 квітня

Прокуратура і фіскали проводять 85 обшуків в учасників конвертцентрів 16 квітня

Кличко розповів, коли киянам почнуть відключати гарячу воду 16 квітня