передплата Українською | In English

№15, серпень 2008

Місто не для людей призначене, або Чому плакатиме вся країнаМісто не для людей призначене, або Чому плакатиме вся країна

Поділитися:

Депутати Дніпродзержинської міської ради звернулися до Кабінету Міністрів із проханням надати їхньому містові особливого статусу.
Того ж дня, коли сесія приймала це рішення, в місті відбулося й виїзне засідання Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Народні депутати переймалися лише однією, але чи не найважливішою для долі міста проблемою – захистом від іонізуючого радіаційного випромінювання хвостосховищ радіоактивних відходів колишнього Придніпровського хімічного заводу.

 

За останнє десятиліття у Дніпродзержинську насамперед від онкологічних і серцево-судинних та кишково-шлункових захворювань, а також захворювань дихальних шляхів і органів померло 42 тисячі городян (14 відсотків від тих, хто мешкав у місті на кінець минулого тисячоліття). Тут найвища в Україні дитяча смертність і смертність людей працездатного віку. За висновками медиків, 78 відсотків городян мають рівень здоров’я нижчий та набагато нижчий, ніж загалом по Україні.

Чи можете уявити, наскільки екологічна ситуація в Дніпродзержинську небезпечна та загрозлива для його мешканців? Навряд. Бо це не просто давня, одначе маловідома «чорнобильська» зона, з якої не відселено жодної особи. Це ще й зона надмірного хімічного та шлакового забруднення, рівних котрій, мабуть, і не знайти.

Мікрорайон на урановій подушці

Хочу поділитися власними враженнями. Майже сорок років тому я вперше потрапив у Дніпродзержинськ. Була зима. У світлі міських ліхтарів закружляв густий і лапатий сніг. За годину його лежало вже так багато, що чорне й задимлене місто наче перетворилося на світлий і рипучий рай. А вранці вчорашній сніг став чорний, як смола. З жирним і воднораз металевим відблиском. А поверх нього й вище голих дерев — пасма кіптяви. Все одно, що туман, але також чорний. Він чіплявся за все, за що можна було чіплятися. І в ніздрі забивався, перехоплював подих чадним та смердючим запахом…

– Іще з кінця позаминулого й особливо з середини минулого століття склалося так, що Дніпродзержинськ, – пояснює мені сьогодні міський голова Ярослав КорЧевський, – це великі промислові підприємства, здебільшого чорної металургії, коксохімічної, а також хімічної промисловості. Нині їх 62, й вони півколом, мов грізні гармати, оточили житлові мікрорайони. До того ж жодне, колись переважно «союзного значення», ще й не відмежоване від населення санітарно-захисними смугами. Наше місто, якщо хочете знати, не для людей призначене. Правобережний Дніпродзержинськ – все одно, що промзона. Де по один бік вулиць городяни живуть, а по другий – цехи з випуску азоту та сірчаної кислоти чи доменні печі, коксохімічні батареї й тому подібне розташовані.

Місто й нині в розрахунку на кожну душу свого населення виробляє за рік промислової продукції в чотири рази більше, ніж загалом виробляється  її в державі. А ось скільки на кожну бідолашну тутешню душу припадає  промислових відходів, бунтівна сесія міськради чи не вперше спромоглася оприлюднити на повен голос. Дніпродзержинці донедавна й гадки не мали, що один із житлових мікрорайонів побудовано на «подушці», відсипаній шлаком доменної печі, у якій плавили уранову руду. Уявляєте? Тим часом щільність лише нинішніх щорічних викидів забруднюючих речовин сягає 930 тонн на кожен квадратний кілометр міської площі. Це в 120 разів більше, ніж по Україні «на круг». А якщо окремо брати викиди винятково токсичних і отруйних речовин, із якими практично не сумісне співіснування живих істот, то на кожного городянина їх щорік припадає по 510 кг – у 5 разів більше, ніж загалом на кожного ще живого й сущого Україна нині «постачає» у природний простір. Коротше кажучи, живи – не хочу.

Відходи за сто років

А є ж і відходи, котрі нагромадилися тут за сто з лишком попередніх літ. Суто промислових – шламів, шлаків, порожньої породи тощо – на території міста заскладовано й зберігається понад 70 мільйонів тонн. Це лише тих, які не вивозилися за межі Дніпродзержинська. У славному місті чавуну й сталі та великої хімії, на батьківщині колишнього генсека СРСР Леоніда Брежнєва «резервуарами» для шламосховищ правили балки та рівчаки і їхні схили, що свого часу збігали до Дніпра.

Лише один приклад. Колись Дніпродзержинськ перетинала мальовнича Ясинова балка. За спогадами старожилів, використовувалася вона як зона відпочинку. Але 1961 року, із введенням азотно-тукового комбінату (згодом виробничого об’єднання, а нині ВАТ «Дніпроазот»), у балку заходилися зсипати золу твердопаливних котлів паросилових цехів. Одначе вже з 1969 року, коли комбінат перейшов на газ, потреба в цьому відпала. Та Ясинову балку не залишили в спокої. Перегородили дамбою й «перепрофілювали» в… шламонакопичувач відходів миш’яко-содового очищення коксівного газу, який застосовували для виробництва аміаку. І так тривало до 1986-го. П’ятнадцять літ по тому «Дніпроазот» за сховищем ще стежив і доглядав — утримував у більш-менш прийнятному стані. З 2001-го нічого подібного не відбувається. Як наслідок 12 з половиною гектарів у минулому природної низини, перегородженої тепер греблею, містять майже 670 тисяч тонн речовин, що належать до категорії особливо небезпечних. Такому «мертвому морю» не місце в межах великого населеного пункту. Ідуть дощі, піднімаються ґрунтові води, і рівень небезпечних розчинів сягнув нині 127,03 метра вище від рівня Дніпра, хоч гребля, яка їх підпирає, розрахована на максимальну позначку 126,8 метра.

– Це означає, що за будь-якої надзвичайної ситуації, в разі повені чи й зловмисних діянь, — знову коментує Ярослав Корчевський, – неминучий раптовий і залповий скид страшенно забрудненого місива води та шламів у Дніпро. З усіма вже не тільки для Дніпродзержинська фатальними наслідками. Плакатиме вся Україна.

Миш’як, селен, торій, радій – по 165 тонн на кожного городянина

Тобто вистачає Ясинової балки, щоб справді місту мерщій надати надзвичайного статусу. Але вона не єдина таїть страшну небезпеку. Мало хто знає, що ще кілька років тому експерти МАГАТЕ підготували доповідь «Вплив радіоактивних відходів хвостосховища «Дніпровське» на навколишнє середовище». У ній читаємо: «Хвостосховище у Дніпродзержинську потенційно найзагрозливіше для Південного Причорномор’я, а в найгіршому випадку й для країн Чорноморського басейну через його розташування поблизу Дніпра й наявність витоків і можливість руйнування утримувальних дамб». Свої дослідження провели тоді тут і вчені Придніпровського наукового центру Національної академії наук України. Ось їхні висновки: «Допустимі концентрації більшості хімічних компонентів та радіонуклідів «Дніпровського» перевищено в 10–20 разів, що свідчить про процеси, які відбуваються, з вилуговування хімічних сполук і радіонуклідів із твердих радіоактивних відходів та їх водної міграції. У районі хвостосховища утворилися ореоли забруднення наземних і підземних вод. Ореол забруднення досягає річок Коноплянки та Дніпра, де спостерігається розвантаження підземних вод у поверхневі. Сховище радіоактивних відходів у Дніпродзержинську загалом становить загрозу катастрофи національного масштабу, яка потім протягом довготривалого періоду впливатиме на живу природу, включаючи природу територій, прилеглих до Середземноморського басейну, якщо цілісність конструкцій хвостосховища буде порушена в результаті ерозії, терористично-диверсійних дій або виникнення катаклізмів і аварій».

Про що йдеться? Пояснімо: відтоді, як колишній Радянський Союз у Жовтих Водах почав добувати уранову руду, збагачувалася вона в Дніпродзержинську. На спеціалізованому й дуже засекреченому Придніпровському хімзаводі. Технологія, за світовими мірками, ніби на рівні передових, одначе доволі брудна. Уранова руда дробилася, майже кришилася, а потім розчинялася в сірчаній кислоті. Відходи — густа піщаноподібна пульпа, в якій, окрім кислоти, вистачало й залишків радіоактивних елементів. У інших ядерних країнах такі виробництва, по-перше, розташовували далеко від густонаселених районів, а по-друге, їхні відходи максимально знешкоджували або складували у спецмогильники. А як у нас?

– У нас із десяти хвостосховищ Придніпровського хімзаводу, – каже Ярослав Корчевський, – два на околиці міста, а решта вісім знову-таки на його території. Загалом у них 42 мільйони тонн надто небезпечних речовин: урану та продуктів його розпаду –— миш’яку, селену, торію, радію. Майже по 165 тонн на кожного городянина.

І далі: п’ять сховищ, розміщених безпосередньо посеред міста чи там, де в Дніпро впадає конаюча нині Коноплянка, закладалися без будь-яких необхідних облаштувань. Якщо вони навіть не проектувалися, то можна уявити, як будували. Жодних ізоляційних і гідрозахисних споруд на поверхні – просто обирали й загачували глибокі глинисті рівчаки та балки. Про існування одного з них, яке нині назвали «Безгоспне по вулиці Лазо», донедавна навіть не здогадувалися. Його «відкрили» випадково: заходилися рити котловани під висотні споруди, а там – «поклади» уранових відходів. Документів, за чиїм дозволом і як відходи тут складували, знайти не вдалося. А хвостосховище «Дніпровське» – взагалі колишня долина-низина, вузенькою дамбою відгороджена від схилів. Досить статися навіть незначній повені, й усе, що в ній, бурхливим потоком шугоне в Дніпро. Цей потік тоді жодними силами не зупинити. Від нього не захиститися.

– Ми хочемо, аби люди знали правду, що сьогодні являє собою  Дніпродзержинськ, – підводить риску міський голова. – А особливо про те, що наші люди вже нині страждають і вимирають від радіації та промислового бруду. Але від цього не застраховані й усі сусідні…

Тим часом Придніпровський хімзавод, який ще недавно хоч якось утримував звалища своїх страшних відходів, зник, наче його й не було. Спочатку розсипався на 12 різних підприємств, а нині й на всі 27. Жодне з яких жодної відповідальності, тим паче матеріальної, за спадщину свого колись могутнього попередника не несе. Нічого не залишалося, як негайно створювати державне підприємство «Бар’єр», котрому й доручили давати раду випромінювальним «балкам». І які результати? Даруйте, але відповідні: на цей рік «Бар’єру» на його «статутні» цілі пообіцяли щонайбільше 25 мільйонів гривень, а потрібно, аби встигнути попередити бодай най-найзагрозливіше, мінімум 500. Тобто півмільярда лише на перший раз. Наступного року ще не менше півмільярда знадобиться. І так далі.

Народні депутати – члени Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи лише до жовтня цього року взяли час, щоб напрацювати й запропонувати конкретну програму, як нам бути та що робити, аби запобігти черговій реальній трагедії у Дніпродзержинську.

Автор: Микола НЕЧИПОРЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

На ремонті доріг Київщини розікрали 2,6 мільйона: підозру отримав громадянин РФ Сьогодні, 23 квітня

Рада може зібратись на позачергову сесію для голосування за міністра енергетики Сьогодні, 23 квітня

Силовики викрили голову правління банку у фальсифікації звітів для НБУ Вчора, 22 квітня

ПАРЄ підтримала резолюцію із закликом негайно звільнити Навального Вчора, 22 квітня

Нацкомісія з цінних паперів знайшла заміну Данилюку у наглядовій раді Нацдепозитарію Вчора, 22 квітня

Зеленський ввів в дію нові санкції РНБО: список Вчора, 22 квітня

Комітет Сенату США підтримав законопроект щодо збільшення військової допомоги Україні Вчора, 22 квітня

Поліція Чехії підтвердила затримання 5 осіб, які могли воювати проти України на Донбасі 21 квітня

Чорногорія скасовує всі обмеження для туристів з України 20 квітня

МЗС Чехії викликало посла РФ і просить ЄС і НАТО про солідарність 20 квітня