передплата Українською | In English

№15, серпень 2008

Формування та трансформація вічового устрою Руської держави

Поділитися:

Питання про методологію формаційного підходу до вивчення державного устрою та права Русі виникають у сучасних умовах не випадково. Нині потрібно спростувати легковажні тлумачення надзвичайно складних і доволі суперечливих суспільно-політичних процесів у давньоруському суспільстві. Передусім слід вказати на певну обмеженість марксистського розуміння базису та надбудови у структурному баченні держави і права. Згідно з матеріалістською філософією будь-яке суспільство більшою чи меншою мірою відповідає сутнісним ознакам, характеристикам однієї з формацій: рабовласницької, феодальної, капіталістичної тощо.

На жаль, деякі історики, політологи, правознавці досі розглядають державний устрій Русі в межах марксистської філософії. Вчення про формацію наперед визначає спрямованість наукової думки, яка спрощено розуміє державу і право Русі, виокремлюючи два провідні класи: експлуатуючі землевласники (князі, бояри та ін.) і експлуатовані безправні селяни, стосовно яких панівна верства застосовує політико-правові механізми примусу. Озброєні такими методологічними настановами, правознавці, історики, економісти й політологи тлумачать Русь як »феодальну» державу.

Застосування в сучасних умовах дослідження державно-правового устрою руського суспільства п’ятичленної схеми розвитку обтяжене спрощеними й об’єктивно невиправданими порівняннями різнорідних і різноякісних суспільно-політичних систем. Однобічна пізнавальна настанова, орієнтація, закладена в схему осмислення Руської держави та права, зумовлює звуження пошуку всіх соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних чинників, які в єдності визначали народоправну державницьку культуру давніх русів. А. Гуревич пише, що «зведення всієї багатоманітності «світу людей» до формаційних характеристик є не що інше, як формаційний редукціонізм… Такого роду редукціонізм веде до ігнорування чи недооцінки людського начала, хоч би в чому воно виражалося, — в релігії, проявах індивідуальності, в творчих виявах особи й у колективних соціально-психологічних феноменах» [4, c. 36].

Отже, йдеться про звільнення правничої думки від спрощеного погляду на сутність давньоруської державності. Актуальність цього дослідження визначається тим, що сучасне осмислення державного устрою Русі не можна обмежувати світоглядними упередженнями марксизму, в яких узагальнюючими логічними категоріями виступають «спосіб виробництва», «класова боротьба», «антагоністичні відносини в суспільстві» тощо. Потрібно розробляти гнучкіший логічний апарат дослідження, спираючись на історичні факти, позбавлені марксистської сітки формаційних координат.

Згідно з висновками відомих дослідників Русі її державний устрій у багатьох аспектах є унікальним історичним феноменом. Так, приміром, І. Лисяк-Рудницький доводить, що очевидною слабкою ланкою в марксистській схемі періодизації української та східнослов’янської історії є «феодальна формація». Проте немає жодного історичного сенсу на ціле тисячоліття — від Рюрика до Миколи І — наліплювати ярлик феодалізму. Середньовічна Русь спочатку не мала феодальної структури [5]. Зауважмо, що Г. Вернадський наголошує: «Київська Русь була країною вільних демократичних інститутів і вільної гри соціальних та економічних сил» [1, c. 26]. Слід звернути увагу, що економіка давньоруської держави була монетарною. Видається важливою думка Г. Вернадського про те, що «…в Київській Русі устрій «торгового капіталізму» був накладений на нерозвинуті родоплемінні відносини… кріпацтво як феодальний інститут навряд чи було відомо в Київській Русі» [1, c. 16, 25].

Вивченню інститутів державної влади і права Русі присвячено й сучасні наукові дослідження. Так, О. Поляков доводить, що після розпаду СРСР «теорія суспільно-економічних формацій не є обов’язковою і держава не нав’язує її як єдино правильну» [7, c. 72]. Це уточнення вкрай важливе, бо дає змогу по-новому осмислити державні інститути Русі в контексті цивілізаційного підходу. Розглядаючи давньоруську цивілізацію, О. Поляков припускається традиційної для російських дослідників помилки, ототожнюючи терміни «Русь», «руська» й «російська цивілізація», що, на його думку, є звичним [7, c. 72]. У такий спосіб російська історіографія, політологія та правознавство створюють сучасну модель історичної спадкоємницької традиції в державному устрої Русі та Московської держави. Наш теоретико-правовий екскурс не дає можливості глибше аналізувати сучасну російську модель державного устрою Русі як початкової стадії російської державно-правової культури. Отже, дослідницькі підходи в межах концепції цивілізації до вивчення Руської держави та права близькі до провідних методів вивчення західними вченими суспільно-політичних систем, які історично формуються та розвиваються.

Одним із провідних методів дослідження суспільно-політичних змін у сучасній зарубіжній науці є компаративний. Його сутність у тому, що дослідник порівнює та історично зіставляє різноманітні соціально-економічні, політичні й культурні чинники соціальної життєдіяльності спільноти в її змінюваності. Розробили цей підхід А. Тойнбі, С. Хантінгтон, А. Босков та інші. Приміром, А. Тойнбі обстоює свій погляд на зміни в суспільно-політичному й економічному житті людей і стверджує, що розвиток, прогрес і занепад культур є здебільшого автономним явищем стосовно техніко-економічних досягнень [10, c. 249].

Модель життя, що сформувалася в переддержавний руський період, породила суспільство нового типу з виразною системою автономізації сімейних дворогосподарств та територіальних сільських і міських громад [6]. Територіальні громади давніх русів існували завдяки самодостатності вільних дворогосподарств у своєму соціокультурному середовищі. О. Конт вважав, що домінування сталого «соціального порядку» відносин гармонійних соціальних структур формує панування влади найавторитетніших індивідів. Водночас важливу роль у формуванні порядку в межах територіальних громад давньоруської етнічної спільноти відігравали різні неписані норми господарської, побутової й суспільно-політичної діяльності та поведінки, порушувати які було непристойно, бо громадський осуд був невідворотним. На їхньому тлі розгорталася соціально-господарська, культурно-побутова й суспільно-політична діяльність спільноти. В. Парето вважав, що соціальна система того рівня самоорганізації мала хвилеподібний характер і не розвивалася лінійно. Він наголошував, що неабияку роль у підтримці звичного порядку в межах територіальних громад відігравали елітарні прошарки суспільства, які водночас забезпечували свій владний авторитет [9, c. 83—108].

Специфічність моральних авторитетів у давньослов’янських громадах виокремив М. Грушевський. Він називає категорії таких людей: «ліпші мужі», «старці», «знатні або нарочиті мужі», «мужі градські» [3, c. 300—303]. Згідно з його висновками громада є носієм, виконавцем і адептом влади, а також виробником певних норм взаємних відносин владних структур [3, c. 300—303]. У цих більш-менш визначених, традиційно закріплених нормах взаємовідносин різного роду агентів політичного життя неважко побачити народовладну державницьку культуру. М. Грушевський описує дві головні владні структури в Київській Русі — віче та князя з дружиною. Цей устрій, відповідно до його двох елементів, можна назвати громадсько-дружинним чи дружинно-вічовим. Земельна автономія, суверенна громада, обіймає собою всю землю [3, c. 301]. Громадський владний елемент є найстарішим у суспільно-політичному розвитку давніх слов’ян Подніпров’я. М. Грушевський описує найголовніші владні функції віча, зокрема обрання або покликання князя, його прийняття чи утвердження та позбавлення влади [3, c. 303].

Щоб збагнути сутність і призначення віча як владного елемента в державній структурі Русі, треба звернути увагу ще й на: по-перше, правоздатність громади обирати князя; по-друге, її здатність ставити «володіння столом» у залежність від виконання її вимог; по-третє, участь віча в обговоренні та вирішенні різних державних питань [3, c. 304—305].

Якщо враховувати ці особливості, то державний устрій Русі слід визнати народовладним у формі віча. Народовладна культура давніх русів виявляється практично в усьому: у звичаєвому праві й традиціях, суспільній поведінці, громадській думці, в оформленні стосунків між містом і селом, громадою та військово-охоронними структурами (десяцькими, соцькими, тисяцькими), у методах ведення господарства.

Процеси формування центральних державних інституцій влади в Русі були обтяжені територіально-громадською автономією та самоврядуванням. Народовладна культура давніх русів утворилася впродовж трьох-чотирьох століть і відповідала реальним потребам спільноти. Тому соціокультурні норми, які врівноважували автономізм сімейних дворогосподарств у територіальній громаді та їхні зв’язки в межах землі-поліса, відповідали глибинній ментальності українського народу. Вони були спрямовані на дотримання суспільної угоди («ряду») й вимагали від усіх членів неухильного їх дотримання. У період формування держави Русі в межах окремих земель їхні мешканці мали переважно свої інтереси й потреби, які здебільшого не враховувала владна верства центру. Відтоді в окремих землях-полісах сформувалася в соціальній психології чітка й не зовсім толерантна межа між власними владними інституціями та тими, що знаходилися в Києві.

Дослідники ментальності руської спільноти відзначають властивий українському характерові індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагу до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади.

Прихована індивідуалістична світоглядна настанова у свідомості й психіці давніх русів окремішніх земель позбавляє їх можливості визнати центральну владу та підпорядкуватися їй. Специфіка переходу окремішніх руських земель під владу центру є мало вивченою. Адже саме цей аспект владних відносин давньоруських земель у межах марксистської методології не вивчався й нині не досліджується. Їх характеризує лише система взаємодії військово-охоронних структур. Так чи інакше, поведінка влади політичних центрів окремішніх давньоруських земель не вела до формування централізованої влади. Така форма політичної поведінки найбільшою мірою відповідала потребам окремих земель, у межах яких представництво князя з Києва передбачає його схвалення з боку віча.

З огляду на обмежений обсяг цієї статті, слід зупинитися на писемних джерелах, що засвідчують політичну автономію руських земель та їхні союзні відносини з київською князівською гілкою влади. Справді, у договорі 911 року є перелік князів, які репрезентували автономні землі. Ці князі були «под рукою его светлых и великих князь и его великих бояр». Те, як князь Ігор, посли та гості були представлені у Візантії, також засвідчує, що вони репрезентували різні землі-поліси: «От Игоря, великого князя русского, и от всякоя княжия и от всех людей Русская земли». Такий перелік політично найзначущих персоналій руських земель-полісів є в усіх відомих історії угодах між Візантією та Руссю. Приміром, князь Святослав казав, що він укладає угоду не лише від свого імені, а й від тих діячів держави, які перебували «під його рукою» [8, c. 41]. На відміну від тогочасної владної ієрархії Візантії, вершину якої обіймав імператор і діяв від свого імені, руська делегація репрезентує тип державницької поведінки, який передбачає колективну відповідальність.

Реконструкція текстів договорів, що укладалися між Візантією та Руссю, переконливо доводить, що колективна форма влади русів не поглинається креативним владним потенціалом великого київського князя. Мабуть, правильніше визнати за іншими князями їхнє суверенне право захищати інтереси своїх земель-полісів у договірних відносинах із київським князем. Логічно припустити, що руська делегація, враховуючи монархічну владу Візантії та завдяки стратегії взаємоузгодженого розмежування формальних умов, віддає перевагу київському князеві укладати міждержавну угоду, аби зберегти співмірну для себе можливість доступу до торгівлі. Те, як давньоруські суб’єкти міжнародної угоди з Візантією репрезентують себе в конкретних нормах, визначає наявність різноманітних зв’язків із князем київським. Б. Греков зазначає: «Жодних «родових» міжкнязівських відносин тут ми не бачимо… тобто відносини київських князів ІХ — Х ст. до інших, не київських князів не були подібні до пізніших родових відносин князівських» [2, c. 290].

Такий підбір міждержавної делегації від руських земель-полісів, об’єднаних у військово-охоронний союз під зверхністю Києва, характерний для держави з політичною автономізацією її складових і станів політичної свідомості суспільства. У результаті маємо в угодах з Візантією інтерпретацію представників влади різних земель-полісів та їхні рівні права на ведення торгівлі. В угоді 944 року зафіксовано рівні права членів делегації від руських земель на «месячное свое… первое от града Киева и до Чернигова и Переяслава». Оскільки міжнародні угоди Візантії з Руссю спрямовані на упорядкування торговельних і політичних відносин, їхня правова сутність потребує підтвердження через клятву всіх учасників з обох сторін: Візантію представляє її імператор і клянеться сам, а з боку русів клятву дають усі представники земель-полісів. Так, приміром, у договорі Святослава від 972 року клятву дають усі: « …клялся по цесарем греческим и со мною бояре и Русь вся… да имеем клятву от бога, в его же веруем, в Перуна и во Волоса…» [8, c. 41].

За структурою слова «Русь вся» подібні до базового терміна політичного союзу, в якому перебували землі-поліси на той час. Київський князь як суб’єкт міждержавних договорів, пов’язуючи себе з певним образом держави, шукає засоби для підтвердження своєї легітимності й проголошує себе уособленням верховної влади. З’являється титулування: «под рукою его сущих Руси». У цьому висловленні та інших подібних до нього, приміром, «под рукою светлого князя нашего», закладені політичні передумови переходу від військово-охоронного союзу руських земель-полісів до їхньої конфедерації. Зауважмо, що в договорах Русі та Візантії на першій стадії державотворення ще не існувало родинних зв’язків між «світлим князем» і тими, про яких у договорі сказано, що перебувають «під рукою».

 

Джерела

1. Вернадский Г. В. Киевская Русь. — Тверь: ЛЕАН — Москва:
АГРАФ, 2001. — 448 с.

2. Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1953.

3. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV сторіччя. — К.: Наукова думка, 1991. — 545 с.

4. Гуревич А. Я. Теория формаций и реальность истории // Вопросы философии. — 1996. — № 11. — С. 31— 43.

5. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — 520 с. — Т. 2. — 573 с.

6. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — К., 1963. — Т. 19. — С. 389; Т. 25. — С. 359.

7. Поляков А. Н. Образование древнерусской цивилизации // Вопросы философии. — 2001. — № 3. — С. 72—87.

8. Соловьев С. М. История отношений между русскими князьями Рюрикова дома. — М., 1847. — С. 41.

9. Філософія. Курс лекцій / І. В. Бичко (кер.). — К.: Либідь, 1994. — 580 с.

10. Darendorf R. Life Chances, Class Coufliet and Social Change // Modern German Sociology. — N.Y., 1987. — P. 249.

Автор: Степан Сворак

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня