Чернігівець із козацькими генами

Народному депутатові України, нашому постійному авторові Віталію Коржу — 70!

Віталія Коржа як народного депутата України знають чи не всі, хто цікавиться сучасною політикою. Авторитетний бютівець часто обстоює свої законопроекти в сесійній залі, незмінно бере участь у вже звичних акціях — блокуванні трибуни чи електрощитової, виступає на мітингах, зустрічається з виборцями на рідній Чернігівщині… На жаль, украй мало відомо про його переконання, ідеали, мрії, повсякденні турботи. Саме про це — в розмові з ювіляром.

Інакше й бути не могло

— Віталію Терентійовичу, як засівалися козацькі зерна у вашій душі?

— Вони завжди таїлися десь на генному рівні. Чернігівські землі, де я народився, — козацькі краї. Я простежив родовід Коржів і виявив кілька ліній. Вважаю так: 1517 року полковник Дрозд приїхав із Запорожжя, взявши із собою сотників, зокрема й Коржа, вибрав мальовничу місцевість: ось річка, ліс, ось чорноземи… Так започаткувалася Дроздівка. Там, до речі, є вулиця Коржівка, яка йде трикілометровим променем від центру рідного села. Мої пращури — козацького роду. Та інакше й бути не могло. Це я не тільки знаю достеменно, а й відчуваю душею.

Однак сучасні козаки інколи мають бутафорний вигляд. Носять генеральські лампаси, кашкети — отакенні! — позаводили, всілякі відзнаки поначіпляли… Де, в яких боях все це заробили? Виникло багато козацьких формувань, які далеко не завжди знаходять спільну мову. А скільки отаманів з’явилося! Чимало з них за невеликі суми можуть присвоїти охочим титул, дати нагороду. Усе це, безперечно, просто-таки дискредитує сучасний козацький рух.

Наші лицарі завжди боролися за віру та народ, ішли за власні переконання на палі. Демократії, яка була в козацькій державі, ще ніхто не перевершив. Але ж і дисципліна була! А ще — велика відповідальність за долю роду та народу! Усе це необхідно відроджувати, передавати в спадок наступним поколінням.

Спілкуймося на користь країні!

— Компанія «Глобал Юкрейн» уже багато років демонструє дотримання принципів справді цивілізованого бізнесу й працює на майбутнє.

— Я, ставши народним депутатом,  відійшов од її справ. А позиція компанії така: працюючи на інформаційному ринку, надавати послуги насамперед у мережі Інтернету всім бажаючим. Справді-бо, коли люди різних поглядів спілкуються, це сприяє взаєморозумінню, поглибленню знань і приносить рідній країні лише користь. Хто, вдивляючись у минуле, плекає патріотів і водночас працює на прогрес, на майбутнє, той іде в ногу з часом. Твердо переконаний: таке поєднання і органічне, і перспективне. Для нашої країни це дуже важливо. Хоча, звісно, нині більшість людей думають про одне-єдине: як вижити? А тим часом антиукраїнські структури професійно працюють. І працюють на протиставлення, роз’єднання, приниження наших патріотів.

 Коли востаннє пили молоко?

— А як ведеться в таких умовах рідній Дроздівці?

— Нужденних людей у Дроздівці дуже багато. Село вимирає. Після Другої світової війни було 1200 дворів, нині лише півтисячі. Меншає й меншає дітей. Колись до школи вони ходили в кілька змін. А останнім часом до першого класу приводять одну дитину. Як і давно, в сорокових-п’ятдесятих роках минулого століття, дроздівці ходять у благенькій одежині. Знаю, що все це — типове явище для сучасних глибинних сіл.

Не можна без гіркого болю відвідувати будинок-інтернат для самотніх людей похилого віку. Завжди йду туди з подарунками, хлібом-сіллю. Оце недавно запитую бабусь: коли пили молоко? Відповідають: півроку тому. Хіба не защемить серце? Знову й знову везу стареньким дроздівцям харчі, одяг, допомагаю коштами.

— Ваша добродійна діяльність — обов’язок заможної людини, внутрішня потреба чи покликання?

— Я теоретично не заглиблювався в ці поняття. Просто відчуваю необхідність допомагати людям, приносити їм бодай крихітку добра. На жаль, сьогодні багато українців ледь-ледь виживають. Вони вже втратили надію побачити кращі часи. Цим людям потрібна допомога. Не так і багато треба, але ж треба! У той-таки будинок-інтернат несуть хто що може: піввідра картоплі, жменю квасолі… Але якщо «ми — козацького роду», якщо боремося за світлу прийдешність, то необхідно все зробити вже сьогодні, щоб ті, кого називають «маленькими українцями», просто дожили до такого кращого майбутнього.

— Ви називаєте себе «реалістичним оптимістом». Розшифруйте, будь ласка, цю словосполуку.

— Я часто буваю в різних куточках України. Жителі в далеких селах затуркані, позбавлені просто-таки найелементарнішого: не працює телебачення, мовчить радіо, немає книгарень, клубів… Коли привозимо газети, їх передають, мов естафету, від хати до хати, читають і перечитують.

Загальне враження таке: в людей змінюється свідомість, пробуджуються замулені душі, і це вселяє сподівання, що можна й треба втілювати в життя високі ідеали справедливості. Не лише молодші, а й старші покоління тягнуться до правди, високо цінують живе, совісне, справді патріотичне, козацьке слово.

— Як до такого слова ставиться ваша родина?

— Живемо душа в душу: я, дружина, обидва сини та їхні кохані.

Як патріоти йдемо пліч-о-пліч, адже «ми — козацького роду».

 «Канари не для мене»

— Цього липня ви відпочивали на Канарських островах, грали там у більярд, ходили в казино чи гортали збірки віршів улюблених поетів і малювали тамтешні краєвиди?

— Кожної вільної хвилини (а часу, на жаль, так мало!) їду на свою скромну прикиївську дачу, яку, до речі, будував своїми руками. Там доглядаю цілий розмай квітів, читаю поезію, згадую молодість, коли вчився грати на кількох народних інструментах (їх і досі люблю), милуюся рідними краєвидами.

А Канари не для мене. Хочу якомога більше поїздити рідною Україною. Скільки в нас чудових, неповторних місць! А люди які золоті! Якось був на Івано-Франківщині. Там, коли виник Рух, назву розшифровували так: рятуймо Україну, хлопці! Ці слова хочеться знову й знову повторювати. Сьогодні, бо завтра буде пізно.

Розмову вів
Микола СЛАВИНСЬКИЙ.