Юрій Мушкетик: «Ми втратили ще одне «Слово …», чотирма ченцями писане. А переписав один — Квач»

«… То витязь, у плечах аршином не перекрить… очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом високий, та не рум’яний, а як бронза…» – так в одному з літописів змальовується легендарний Максим Залізняк. Яким же він був насправді й що то за літопис? Саме про це йдеться в романі «Прийдімо, вклонімося» лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрія Мушкетика.

Духовний скарб у схованці

Юрій Мушкетик належить до невеликої когорти найпопулярніших сучасних прозаїків старшого покоління. Кожен значний твір знаного письменника — то міцний сплав розкутої уяви й великої дослідницької роботи. Уже в першому великому за обсягом історичному романі «Семен Палій» (1954) було пущено в обіг цілу низку невідомих фактів із життя знаменитого фастівського (білоцерківського) полковника й керівника козацько-повстанського руху наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ століть. Значного розголосу набув другий роман із промовистою назвою «Гайдамаки»(1957). Тоді, в похмуру (хоча вже й післясталінську) добу, одних захоплювало, а багатьох дивувало, що молодий письменник узявся за вивчення вкрай складної тематики. Була й третя група прискіпливих «читачів» — тих, хто за давньою звичкою надсилав доноси в усі високі інстанції тодішньої радянської імперії. Та ніхто не знав, що автор уже тримає в потаємній схованці уривки з унікального літопису — уривки, які, зокрема, виразніше, правдивіше змальовують постать Максима Залізняка.

Лише через довгі роки (після тривалого вивчення античної давнини, різноманітної громадської діяльності, втеч від слави й суєти суєт) Юрій Мушкетик написав перші рядки нового твору — слова спокути за давній роман про Максима Залізняка й слова сповіді, істинної синівської любові до українського народу. Після символічного заспіву так продовжив дослідницьку й воднораз гостросюжетну оповідь «Прийдімо, вклонімося»: «Пізньою ранковою порою спекотного червневого дня 1957 року біля телефонного стовпа з прибитим до нього фанерним вказівником «с. Медведівка» з автобуса «Черкаси—Чигирин» вийшов юнак років двадцяти чотирьох з чорним клейончастим портфелем у руках». В образі головного героя Олега — аспіранта, який працює над кандидатською дисертацією про Коліївщину,— легко вгадується сам автор. Прозаїк цього й не приховує.

Клейноди Сагайдачного та шабля Дорошенка

Коли Юрій Мушкетик писав «Гайдамаки», то не грішив проти істини, бо не знав та й не міг знати всіх глибин цієї істини. Молодому аспірантові (отже, й письменникові) ще в середині п’ятдесятих років минулого століття вдалося прочитати твори відомих істориків, дослідження польських авторів, навіть простудіювати в спеціальному сховищі працю професора Йосипа Гермайзе, заарештованого у справі СВУ. Знав Олег (тобто Юрій Мушкетик) і про архів, над яким працював відомий історик, але куди поділися документи (вагою два пуди), ніхто не міг сказати.

У свідомості багатьох земляків Максима Залізняка закарбувалося чорно-біле, звичне: керівник гайдамацького повстання походив із бідної родини, рано втратив батька й ще тринадцятилітнім подався на Запорожжя. Пізніше Максим неначебто мав добрі стосунки з ігуменом Мотронинського монастиря Мелхіседеком. Як тоді велося юнакові, ніхто не знав і не хотів знати. І ось тут у романі «Прийдімо, вклонімося» починає бриніти, мов туго напнута струна, болючий мотив долання непам’яті, забуття.

Василь Гордійович Чорний, духовний побратим тих, хто підтримує багаття історії, розповідаючи про родовід Залізняка, наголошує: «Максим із дитинства проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палажки, килимарниці, а та доводилася сестрою Мелхіседекові. Мелхіседек на нього взяв приціл здавна. Послав на Січ. Там Максим пройшов вишкіл і вернувся сотником на чолі сотні. А ще до того отаманував у селі над парубками. Бідовий був, прибийголова. Це поляки прозвали його Страшним». Письменник вустами Чорного знову й знову повторює: «З конопаса у гетьмани не вискочиш. А він був гетьманом».

Мотив тяглості українських родоводів, їхньої спадковості, історичної закономірності й міцності розгортається, утверджується й переростає в мотив освячення, Божого благословення. Тут важить кожна деталь, оскільки величне дійство не може піддаватися жодному сумніву. Юрій Мушкетик скрупульозно відтворює всі імена, подробиці, назви: «Утреню правив чернець Андрій Проценко… Тоді з церкви винесли клейноди Сагайдачного й шаблю Дорошенкову… Вона в схроні лежала. Її взяв Залізняк. А освятив людей і вручив йому булаву, а козакам литаври та бунчук розстрижений монах Іван Юрчик. Він же на Залізнякові плечі накинув гетьманську кирею, червоним шнуром шиту».

«Що ж було далі?» — запитую автора. Юрій Михайлович, маючи дивовижну, мало не фотографічну пам’ять (у цьому я переконувався не раз), доповнює картину ритуалу: «Максим став на коліна, клятву склав святу і об’явив усім ім’я своє — Максим Залізняк, син Легорія. Бо були такі, що ще не знали його. Вдарили в дзвони, салют вогневий дали». На видноті були булава гетьманська, кирея та шабля. А ще пролунала клятва на вірність Україні.

Ось воно що! Високе дійство, присяга, а не розбійницьке вимахування шаблями та ножами, цвіт українства, козацтва, а не якась юрма, захмелілий натовп! Саме це й приховували від народу протягом десятиліть.

Полювання на літописний звід

«Звідки ж такі яскраві деталі?» — допевнююся в Юрія Михайловича. «Вони літописні», — відповідає письменник і з пам’яті цитує: «І дуба став незвичайний кінь, нарет на нім золотий, то й зна креше копитами і фриска ніздрями, як звір…»

Помовчавши якусь хвильку, Юрій Михайлович уточнює: «То був літописний звід. Я полював на нього не один рік. Потрапила до рук історична — дуже тонка, але воістину золота — ниточка, і я вже не випускав ту павутинку. Тягнув і тягнув. Не піддавалася, губилася в темряві й далекого, й уже ближчого часу. Нарешті поталанило…»

Розпочалося все з випадку, з якого витворюється закономірність: коли шукаєш духовні скарби, то неодмінно натрапиш на якийсь відбиток вічності. Юрій Михайлович уже в юності захоплювався історією та літературою, хоч йому й пророкували математичне майбутнє. Та ось хлопець із чернігівського села Вертіївка, приїхавши до Києва о п’ятій годині ранку, пішов відпочити в Шевченківський парк. Поклав під голову фанерний чемоданчик і, стомлений неблизьким шляхом, заснув. А коли прокинувся, побачив поблизу дівчину, яка поливала з шланга алейки. Напився в неї води і попрямував не до інженерно-будівельного інституту, як радили шкільні друзі, а до червоного університетського корпусу. Там і розпочалися дні, які привели майбутнього письменника до Федора Йосиповича (за романом знаного як Чорний). Саме він і зізнався: «Як палили бібліотеку і архів, я взяв одну книжку. Од руки писану».

Духовні скарби Мотронинського монастиря нищили в тридцять четвертому році минулого століття. Чотири дні три колгоспи через греблю возили підводами (за якусь мить Юрій Михайлович уточнює: «воловими возами») книжки та документи й скидали в кострище. Вогонь стояв до неба. Все згоріло… «Все», — спершу стверджує в романі Чорний і довго стоїть на своєму. Зрештою прохоплюється словом про «одну книжку».

«Чому ж возили через греблю?»— запитую автора. Письменник задумливо відповідає: «Краще так сказати: греблею. Мотронинський монастир стояв серед води. Туди не досягали ні татари, ні поляки. Справжня цитадель українства. Переконаний, там зберігалося якесь унікальне видання Біблії». Відчуваю, що Юрій Михайлович увесь — і пам’яттю, і душею в минулому, й змовкаю. Несамохіть пригадується закінчення передмови князя Костянтина Острозького до першого повного видання всіх книг Святого Письма: «Прийміте цю Біблію всіх слов’ян не як річ земну, а як дар небесний».

Скільки таких «дарів небесних» було з лютою, нелюдською — сатанинською — ненавистю спалено, знищено, зруйновано! «Для чого?» — намагається збагнути головний герой роману й запитує про те, який дурень те все робив. Чорний пояснює: «Якби дурень. А для того, щоб не було пам’яті… Бо були отакі… відчайні, за ковток свободи могли піти серцем на спис. Щоб діти виростали покірними, свого не пам’ятали. Слави і волі своєї. Спалили нашу історію. Голі ми».

Велика таїна Холодного Яру

А що ж залишилося з того літописного зводу? І чому такі цінні врятовані записи? Як з’ясувалося, палітурка була дубова, з Євангелія. Полотно, прошліхтоване в борошні, — шістдесят на шістдесят сантиметрів. Чорнило чорно-коричневе, з дубових бубок. Та головне — первісність, первозданність викладу. Юрій Михайлович без вагання стверджує: «Ми втратили ще одне, друге, «Слово о полку Ігоревім». Я вже цитував уривочок того високопоетичного твору: «І дуба став незвичайний кінь…» Можу ще навести чимало рядків… Там не тільки про гайдамаків. Од Хмельниччини починалося. Чотирма ченцями писано. А переписав один — Квач. Про давніше — коротко, а про гайдамаків — широко, вповні».

І майбутнього письменника, і його героя-двійника захопило те, що в збережених аркушиках, — золото історії, імена раніше не відомих героїв, велика таїна Холодного Яру: сто п’ятдесят кілометрів — заглянеш, а там і вдень туман клубочиться, стоїть морок історії. А ще — сотні скіфських могил, ніхто про них не знає — лісом поросли. Колись туди Дніпро підходив: в озері знайшли днище корабля. І ходи підземні – хтозна-скільки кілометрів. Ніхто їх не досліджував. Були в тих ярах, за словами Чорного, «і любов, і смертовбивство, і грабунки».

Головний герой роману, постоявши біля Залізнякового дуба, відчуває, що він — «не смерд поганий», що в нього «попереду ціле життя, вічність, яку він питиме, як молодий мед». Це ще один вельми важливий, наскрізний мотив роману. «Мені хотілося підкреслити, що такі, як Олег, можуть і в майбутнє зоріти, і минулому вклонятися, — ділиться роздумами Юрій Михайлович. — Ось чому я наголошую: герой твору бачить Залізняка та гайдамаків живими, розвихреними, бачить їх ніби поруч, на відстані простягнутої руки. На жаль, були і є інші».

Були … Один із болючих спогадів — про далекий день, коли на обговорення збережених аркушиків літописного зводу не прийшли запрошені прозаїки, які писали на історичні теми, — Петро Панч, Натан Рибак, Іван Ле та Семен Скляренко. Є й сьогодні ті, хто радіє, що Москва так жорстоко понищила гайдамаків, що генерал Кречетников і полковник Гур’єв підступно заманили Залізняка та Гонту до себе на бенкет і взяли в полон.

Чому ж так сталося? Чорний має свою відповідь: «Бо гайдамаки — за Україну», бо царські сили «України… не хотіли дужче, ніж Польщі». Олег розмірковує так: «Те, що було колись, триває, наша гайдамаччина — в нас, вона не скінчилася. І невідомо, коли скінчиться».

Є в романі й така болюча констатація: «У літописі слова істинні й неістинні перемішані так, що за ними не завжди можна скласти уявлення, на чиєму боці літописець… Правду може виловити тільки той, хто чує її серцем». А може… Може, літописець узагалі не має права ставати на будь-чий бік? Юрій Михайлович відповідає твердо: «Завжди стає». І розмірковує далі: «Згадуваний Квач, який працював над зводом, вишивав заполоччю чорною й голубою, тож треба пильно приглядатися, щоб зрозуміти, які нитки лягли. Правда, він вельми ризикував. Ми ж сьогодні вже не ризикуємо. То й що? Наказую собі не писати публіцистики — і пишу. Вихлюпну вистраждане, переболію занотованим на папері — й ніби полегшає на душі. Та чи полегшає моїм читачам? Не знаю. Чорний вважає, що правдивої історії не буває, що вона нікому не потрібна: мовляв, напиши її вогнем на небі, викричи її на весь світ — байдуже запитають: а я тут при чому? Хочеться вірити, що невідомо де похована грудка праху під дивною, навіть принизливою назвою — Квач, від якої в землі вже немає й сліду, лишила в сторінках літопису щось таке, що здатне перевернути не одне людське життя».

Ні хрестів, ні пам’ятників

Саме з цією вірою Юрій Мушкетик нещодавно їздив у ті місця, де жили прототипи героїв його роману. І що ж письменник побачив? Не впізнав ні Тясмина, ні широкої долини. Жодного озеречка не було, жодної верболозини чи очеретини там, де колись вітер гнав тугі хвилі трав, жодної затоки не синіло в краях, де він ловив лящів.

Давно вже не було Федора Йосиповича (Чорного). Його свого часу так налякали владоможці та їхні слуги, що навіть у незалежній Україні відхрещувався: «Нічого не знаю, ніякого літопису не ховав і не переховував». Юрій Михайлович пішов на кладовище. І ось що пізніше занотував: «На більшості могил — ні хрестів, ні пам’ятників, ні огорож, барвінок, мабуть, самосійний, повився з могилки на могилку…»

На старому польському кладовищі було таке ж запустіння, й письменник скрушно подумав: «Непам’ять, яка ж непам’ять!» Спустився в склеп, запалював сірник від сірника. Вогник вихопив нішу. А може? Може, тут ховали літопис? І ось... Що воно? Пергамент чи папір? Ні, полотно… Воно вже струхло. Але палітурки ще трохи цілі. Та це ж він — літописний звід! Торкнувся — все розсипалося, обернулося на тлін. А може, й не було нічого: придумалося, примарилося.

Юрій Михайлович ще раз попрощався з тими, з ким зустрічався в молодості. І пригадав свою Кончу-Озерну під Києвом, де живе не один рік. Які там заповідні луки були — на три кілометри до Дніпра! А нині там, де стояли боброві хатки, водилися орли, — вотчини новітніх товстосумів. А ще пригадалося, як зібрався поїхати до Трахтемирова. Знайомі відрадили: «Немає вже там козаччини». Запитав: «А що ж замість неї?». Пояснили: «Суцільне запустіння, повсюдна антиукраїнськість».

Знову віддав шану тим людям, які хоча б зберегли окремі літописні аркушики, попрощався не знати ще з ким і чим. Мить прощання відлетіла навіки — її вже не повернути. Як і відшуміло в минуле все оте, що прочитав у літописі та використав у романі. І все ж… «Прийдімо, вклонімося».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ