Великдень, який об’єднав Україну

Великдень... Найбільше, найурочистіше свято всього християнського світу, свято перемоги духу над тілом, життя над смертю. Щоб уявити собі, наскільки наші предки шанували це свято, слід згадати, що за давніми українськими традиціями на Великдень, коли воскресає від зимового сну природа, оживають навіть покійники, «коли воскрес Ісус Христос, то й покійників нема, вони в ті дні ними не є». Тому навіть померлих родичів-прародичів на Великдень не можна було називати покійниками, а належало говорити про них лише як про живих. На Великдень містичним чином змінюється навіть доля цілих держав і народів. Рівно сто років тому саме свято Воскресіння Христового повністю змінило свідомість українців, що мало великий вплив на подальший хід історії України і світу.

1916 рік, Перша світова війна. Величезні, озброєні до зубів наймодернішою технікою імперії з мільйонними арміями зчепилися у кривавому бою за право володіти світом. Мільйони людей різних національностей гинуть за примхою кількох коронованих осіб. Україна ж, розділена між Російською і Австро-Угорською монархіями, постачає гарматне м’ясо для обох імперій. Сотні тисяч українців із обидвох боків Збруча замість відроджувати свою державу змушені складати голови у братовбивчій боротьбі за чужі інтереси. Але на арену виходить військова формація, котра ставить собі на меті відродити Українську державу – Українські січові стрільці.

Вище московське командування у своїх директивах до Петербурга, описуючи появу на фронті січових стрільців, з жахом констатуватиме: «отборные войска, называющие себя украинцами и мечтающие о самостоятельности Украины». Такі директиви посилатимуться лише царю і його найближчому оточенню, а від нижчого і рядового складу, що були основним контингентом царської армії, їх приховуватимуть, щоб не пробудити національну свідомість солдатів і офіцерів-українців.

Саме це незабаром і сталося. Українці з обох боків фронту, оглядаючи під час перепоховань на полі бою тіла своїх ворогів, часто знаходили у речових мішках «російських» солдатів, кубанських козаків та в наплічниках «австрійських» жовнірів книжечки Шевченкового «Кобзаря» – Біблію кожного свідомого українця: і галичанина, і східняка, і кубанського козака. Звичайно, такі знахідки начисто змінювали свідомість українських вояків, вони починали усвідомлювати, що воюють із братами за далеко не свої інтереси.

 

Першою ластівкою такого духовного об’єднання українців на фронті Першої світової став саме Великдень 1916-го. Незважаючи на те, що воюючі сторони дотримувались не лише різних методик визначення Великодня (Австро-Угорщина – католицької Григоріанської пасхалії, Росія – православної Александрійської), а й навіть жили за різними календарями, з різницею в тринадцять днів, саме в той рік день святкування свята Воскресіння Христового у воюючих сторін збігся (23 квітня за  григоріанським і 10 квітня за юліанським календарем). Тому на фронті як з російської, так і з австрійської сторін запанувало довгоочікуване затишшя. Відкриємо спогади українця Степана Клочурака, австрійського старшини, котрий зі своїм 38-м піхотним полком стояв на фронті у селі Корито на схід від Луцька: «На тому відтинку, де стояв наш полк, в деяких місцях нас ділило від фронтової лінії росіян не більше 100-150 кроків. До нас часто доносився з російської сторони голос пісень. Ми з захопленням прислухалися хоровому співові. Такі концерти російських вояків повторювалися часто, і в такий час перестрілку зупинялося. Виявилось, що перед нами стояли частини, в яких переважали українські вояки. Це вони давали нам ці цікаві концерти. На Великдень, в неділю до полудня, ми почули величну пісню «Христос Воскрес!» Незадовго з російських окопів появились білі прапорці і з них висунулось декілька вояків. Коли вони побачили, що їм не грозить небезпека, бо з нашої сторони не впав жодний вистріл, за їх прикладом пішла решта вояків, які розтяглись вправо і вліво по цілому їхньому фронті. Відокремилось п’ять вояків, які перелізли колючі дроти і прийшли аж до наших окопів. Я ще з двома нашими вояками пішов їм назустріч. Один з них, подаючи мені руку, від імені їхніх вояків побажав нам, нашим старшинам і воякам, щасливих і радісних Великодніх Свят та щоб ми здорові вернулись в свої рідні сторони. Він говорив до мене по-російському, а коли я повторив ті самі побажання по-українському, він здивовано сказав по-українському: «Як видно, на обидвох фронтах воюють українці одні проти одних». Після того ми розговорились по-своєму. Як ми так взаємно вітались, уся маса вояків з російської сторони рушила до нас, на що наші вояки відповіли в той самий спосіб. Настала хвилина взаємних привітань, обіймів і радості, і люди, яких війна зробила кровожадними звірами, знову стали людьми. Думаю, що ніяка дисципліна, ані сила не змогла б перешкодити цій нормальній поведінці людей, яких єднала однакова доля...»

Особливо відзначились у справі братання січові стрільці, які використовували кожну нагоду для поширення між українцями в московській армії ідей про незалежну Українську державу. Збереглася унікальна фотографія, на якій зафіксоване тогорічне братання січових стрільців з українцями московської армії.

Звичайно, що і російське, і австро-угорське командування, дізнавшись про такі випадки, робило все можливе, щоб перешкодити цьому: по тих відтинках фронту, де були помічені подібні акції, відкривався масований артилерійський обстріл, старшин і солдат віддавали під суд за недодержання дисципліни. Але ніщо вже неспроможне було зупинити національний порив східних і західних українців до об’єднання, порив, котрий зупинив жорна Першої світової війни, розвалив обидві імперії і дав могутній імпульс до створення Єдиної Незалежної Української Держави.

Цього року, рівно через сто років після згаданих подій, Великдень  відзначатиметься першого травня. І в цьому теж можна побачити глибокий Божий промисел. Адже ця дата в безбожному СРСР традиційно відзначалася як одне з найбільших комуністичних свят – Міжнародний день солідарності трудящих. Кремлівські вожді імперії зла, з кривавими пентаграмами на кашкетах, добре знали, що, за окультною традицією, в ніч перед цим днем відбувається найбільший здвиг нечистої сили. І масове майоріння кривавих знамен на першотравень мало символізувати всьому світові тотальну перемогу сил зла над християнством. На жаль, у календарі незалежної України цей день ще й тепер помічений червоним кольором і проголошений  святковим.

І те, що в такий складний час саме на цей день випало святкування Воскресіння Христового, не випадковість. Люди старшого покоління в цей день знову стоятимуть перед вибором, куди йти: на комуністично-атеїстичний парад чи до храму? Провидіння дарує тим, хто ще дотримується віри у комунізм-атеїзм, ще один шанс навернутися до Бога. Таким чином, це свято так чи інакше сприятиме поступовій декомунізації свідомості жителів України. І віриться, що святкування цього Великодня принесе всій Україні розуміння єдності і усвідомлення того, що ми – християнська європейська нація, котру чекає велике майбутнє.

 Щодо ситуації на фронті, то й тут урочисті мелодії великодніх дзвонів мають замінити собою гул гармат. Хочеться вірити, що на передовій у цей день навіть прокомуністично налаштовані ватажки ДНР і ЛНР будуть дотримуватись святкового перемир’я. Лише так вони зможуть зберегти хоча б видимість цивілізованості навіть в очах власних вояків, котрі давно вже мріють відкласти зброю, зайти до храму і покаятись у гріхах. Адже не секрет, що більшість людей на окупованих територіях, що задурманені путінськими байками про відродження СРСР, вже потроху починають прозрівати. Вони бачать, що віра в кремлівського божка несе їм лише горе, кров і смерть. І сьогодні Боже Провидіння знову дає їм можливість переосмислити свої вчинки і задуматись про навернення в лоно рідної України.

 Суть усього того, що нині відбувається в душах новітніх путінських яничарів, геніально передає балада видатного українського поета Івана Манжури «Ренегат», незважаючи на те, що була написана ще в далекому 1889 році, тобто більш як за століття до сьогоднішніх подій. Змінюються часи, герої, а суть людських вчинків залишається незмінною. Переконаний, що коли б у рамках шкільної програми популяризували такі твори, в нас ніколи б не було на Донеччині, Луганщині жодних проблем із сепаратизмом. Оскільки на сьогодні, завдяки старанням різних табачників від освіти, балада є незаслужено забутою, дозволю собі подати тут її повністю. Адже вона, крім усього іншого, присвячена саме Великодню і ролі цього свята в житті кожного християнина. І віриться, що цьогорічний святковий передзвін великодніх дзвонів теж зможе відродити в не одної заблудлої душі приспану темними силами любов до України.

Іван Манжура

Ренегат

 

Розігрався Дунай

Та гука на наш край,

Аж луна у дніпровому гирлі:

«Гей, розіб’є, Дніпро,

Турчин скоро шатро

На старім запорозькому тирлі.

 

Бо звелів падишах,

Тілько паша в степах,

На сини твої військо збивати,

Поведе ж його сам

Недовірок Гасан,

Що не раз уже давсь тобі знати.

 

Стережися того

Ти походу його!

Цілував він клейноди султанські:

«Хоч живий не зверну,

А в іслам поверну

Я народ, - каже він, - подніпрянський».

Розіслав скрізь листи,

Щоб до його нести

Усі мали ікони, кадила.

«Поки, - каже, - моя

Ще без зброї гуля

Несказанно страшенная сила.

 

А не то, вороги,

Виб’ю всіх до ноги,

У неволю і брати не буду;

Я і з військом своїм

Налетю, немов грім,

Не забудете ви і до суду».

 

Ти не дайся ж на сміх,

На синів-бо твоїх

Маю певну я, брате, надію,

Що не тілько себе,

Захистять і мене;

Я ж нічого, собакам, не вдію».

 

Скаламутнів, старий,

Бо він знав, хто такий

Отак нагло на хрест похвалявся:

Коло його він зріс,

Йому службу він ніс,

Коло його й лицарства навчався.

 

А як зріс він, носив

Під Стамбул і Козлів

Дніпр чайки його утлі й ватагу;

Дав і славу йому

В Подніпров’ї всьому,

І багатство, і честь, і повагу.

 

Йшла пайда козаку -

Скоро став на знаку

За лицарство своє він громаді;

Незабаром за тим

Козаки кошовим

Його вибрали чесно на раді.

 

Задля його ж була,

Як він мислив, мала

Ота честь товариська і шана;

Спокусив його гріх,

Він ізрадив своїх,

Передавсь у Стамбул до султана.

 

Там він хрест потоптав,

Свій закон поламав,

Недовірком зробивсь, ренегатом,

І за скверну хулу

Заробив він хвалу,

Став султанові нібито братом.

 

Як згадав Дніпр свою

Шану всю гультяю,

Жаль і смуток укрили Славуту,

І шумить він, реве

І пороги ірве,

Чи свою не розіб’є там скруту.

 

Скоро свиснув бабак,

Стрепенувся байрак,

Шум зелений гілля розвиває;

Бо уже навісна

Зима сходе, весна

Первий квіт із землі витикає.

 

Жайворінка озвавсь,

Скрізь тіпець розіславсь,

Немов килим степом зелененький.

І очима не раз

Козачина вже пас

Журавлині ключі молоденький.

 

Проводжав їх, зітхав,

Ясну зброю ладнав

І коня годував він уволю.

А приходила ніч,

Все манулось напріч

Погуляти по чистому полю.

 

І такий не один

Повесні челядин

Рвавсь, мов кінь застоялий з повіддя;

Все збирався у путь,

Тілько ждав, як спадуть

Степовії річки з половіддя.

 

Аж ось чутка пройшла,

Що орда уже йшла

З Перекопу на рідну Вкраїну;

Тут уже козакам,

Немов вільним пташкам,

Не було суперечі й упину.

 

Мов рої ті гулкі,

Де і брались полки,

Уставала за лавою лава...

Короговки шумлять,

Наче миру ясять:

«Пробудилась козацькая слава!»

 

Ось минає страсна,

Настигає чесна

Рокова великодня субота, -

Завтра ж той роковий

Йде Великдень святий,

А козацтву нагальна робота.

 

І не їсть, і не спить.

Пильно варту держить.

Та у стінах пробої латає,

Бо його, як вода,

Хижа кримська орда

Із турчином кругом обіймає.

 

То ізрадник Гасан

Свій розбив отам стан,

Круг Келеберди - славного міста, -

І вже з тиждень гуля,

З церков бані валя,

Та не виб’є ніяк товариства.

 

Він назавтра усім

Заказав це своїм

Дочуватися дзвона святого;

Як ударе ж - іти,

Смерть на стіни нести,

Не шкодіте й дитяти малого.

 

Мовчки ждуть козаки...

Від лихої руки

Не минути цю ніч їм напасті;

Сміло ждав з них усяк,

І дукар, і харпак,

Що за віру із честію пасти.

 

Ось загув уже дзвін,

А за ним на один

Затредзвонили, радість віщують,

І «Христос воскресе!»

Буйний вітер несе,

А хижаки немов і не чують.

 

Що то сталося там

Лютим їм ворогам,

Де їх похвалки злії навіки?

Чом на стіни не йдуть,

Наглу смерть не несуть,

А збираються ніби навтіки?

 

У розкішнім шатрі

На ільвовім хутрі

Недовірок лежить, мов конає;

Склепив очі юнак,

Розпластавсь, як мертвяк,

Та силенно, силенно зітхає.

 

То він тілько почув,

Як тредзвін той загув

Радість певну хрещеного світа;

Спогадалось йому

Все те, вірив чому

Він колись-то у давнії літа.

 

Йому мріють церкви,

Лопотять корогви,

Праздникову він чує скрізь мову,

І силенна тоска

Йому груди стиска...

Вже не вернеться те йому знову.

 

Ось він тихо підвівсь,

На схід сонця схиливсь

Та ридає-то тяжко без гласу;

Понавкруги ж гуде

Орда хижа та жде,

Коли дасть на грабіжку він ясу.

 

Він же гірко рида

Та поклони склада.

Напути його, Мати Пречиста!..

А там вийшов, гукнув

Та й назад повернув

Від Келеберди - славного міста.

 

       1889 рік.