№11, червень 2008

Покоління несправедливостіПокоління несправедливості

Довгожителів минулого століття характеризували коротко й змістовно: пережив три війни (маються на увазі дві світові та революція). І мало хто замислюється, що ж випало на долю наших сучасників, кому довелося жити на рубежі століть. Герой моєї історії — військовий льотчик першого класу полковник Ігор Шендригін у свої сорок п’ять пройшов армійськими стежками стільки, що іншому вистачило б на все життя. Людську біду бачив і на землі, і з висоти польоту вертольота.

Мріяв про море та підводні човни, а життя пов’язало з небесним океаном. Країна Рад грузла в афганській проблемі. Окрім інших, потрібні були льотчики. Саме тому розширили набори навчальні заклади підготовки військових вертолітників. У 1980-му, коли Ігор отримав виклик до вступу, Саратовське вище військове училище льотчиків уже два роки готувало офіцерські кадри для частин армійської авіації. Там не вчили боротися з бідою. Вчили літати. Добре літати, щоб жодна біда не наздогнала. Більш як 900 абітурієнтів потрапляли на перший курс, випускали лише близько 500 курсантів. Кожен знав: сумнозвісний Афган не обмине. Тому й готувалися відповідно. Бойове застосування Мі-6, Мі-8 проходили ретельно. Некеровані ракети, С-5, тактичне бомбометання… На момент отримання першої офіцерської посади (1984) у славетному Нерчинську Забайкальського військового округу лейтенант Шендригін повністю освоїв два типи вертольотів і мав 350 годин загального нальоту, з них 250 — командиром екіпажу. За шість років служби у «віддалених» районах Читинської області став справжнім асом керування потужним Мі-6. За цей час устиг і чорнобильського «хліба» скуштувати, і гіркий досвід Афгану пізнати. У свої неповні 25…

Кубок-1

Помічником командира екіпажу отримав перше «гаряче» завдання. У квітні 1986-го гримнула ЧАЕС. Поки сильні світу цього вирішували, чи казати людям, війська про всяк випадок підняли по тривозі. Вертолітників попередили: будуть відрядження й туди. У травні перші шість екіпажів вирушили в зону. Наче велетенський молох, вона затягувала сотні й тисячі людей. Спочатку працювали по тижню до заміни, потім по два. А потім — кому як пощастило. Коли в серпні прилетіла чергова партія вертолітних екіпажів для вантажного Мі-6, вони теж очікували на швидку ротацію. Охолонув у народі перший патріотичний порив, та й афганську «дірку» кимсь треба було латати. Екіпаж підполковника Астаф’єва, у складі якого був старший лейтенант Шендригін, так і не дочекавшись заміни, прослужив на ліквідації з 12 серпня до 25 жовтня, коли об’єкт «Укриття» повністю вкрили.

Через чотири дні після прибуття та прийому техніки розпочали планові рейси з Овруча та Чернігова на Кубок-1 (найближчий до реактора посадковий майданчик), Кубок-2. Возили паливо, їжу для військових і групи керівництва, все, що потребувала багатотисячна армада ліквідаторів. З восьмої до дев’ятнадцятої, кілька разів на день. Поряд працювали в небі інші екіпажі: Мі-26 ставили каркаси майбутнього укриття (процедура важка й потребувала довготривалого висіння машини просто над жерлом реактора), Мі-8 заливали поверхню бетоном та спеціальною каучуковою рідиною — «гамулою». А внизу «партизани» щосили гребли сміття та уламки всередину, готували наземну складову укриття. Ігор Федорович пригадує:

— Тижневий термін перебування в чорнобильській зоні цілком виправдовував себе, адже й так людина отримувала шалені дози. Накопичувач загальної дози у вигляді олівця себе не виправдав, тому й видавали пристрій, що нагадував ключ. Після виконання польотного завдання вставляли його в апарат, прокручували, отримували загальний результат. Максимум — 25 рентгенів для льотчика та 40 — для наземного складу. Але жоден хімік не наважився там записати правдиві показники. Тому після двох місяців перебування я «мав» зафіксованих аж 8. Техніка так само, незважаючи на постійну обробку, «світилась» — не вистачало шкали штатних дозиметрів. Можна було стати «чорнобильцем», не літаючи в зону, а лише працюючи біля вертольота.

А ще полковнику Шендригіну довелося неабияк здивуватись: військова частина, у складі якої служив у Чорнобилі, зникла! Він має на руках довідки з її печатками, записи в льотній книжці, а самої частини... ніколи не було. Так вважають і подольський архів, і київський, де тепер зберігається вся документація. Навчений життям, він добре знає відповідь: занадто багато фінансів пройшло через подібні фантоми. Адже цивільним видавали спеціальні талони: за кожні десять хвилин роботи на реакторі — 1000 й більше карбованців. Військовим — чомусь тільки зарплату, та й ту не повністю. А ось обіцянок було вдосталь: квартири, гроші, підвищення по службі… Лише одного разу проговорився офіцер-танкіст, здивувався: працює в далекому штабі, спеціальні премії отримує регулярно, а ті, кому найперше треба, навіть не здогадуються про існування таких. Що там гроші, звичайного комплекту підтверджувальних документів не спромоглися тоді видати. Сьогодні не один військовий «чорнобилець» микається архівними коридорами в пошуках свого фантома! Та декому вже все одно, як екіпажеві, котрий загинув над реактором. Ігорю також довелося впізнавати бойових товаришів. То були хлопці з Нерчинська та Могочі.

Нарешті настав день від’їзду. До Чорнобиля доставили прискореним шляхом: Іл-76 перекинув підготовлені екіпажі. Зворотний шлях виявився набагато складнішим. Із Чернігова та Києва годі було й думати, щоб виїхати. Виданий на руки клаптик паперу з печаткою ні на кого враження не справляв. Лише від  Харкова вдалося вирватись у далекосхідному напрямі.

На початку листопада прибули до постійного місця служби, де не припинялася підготовка екіпажів на Афганістан. За час відсутності Ігоря вже й однокашники з військового училища туди пішли у складі ескадрильї.

Посадка «по вороні»

Система підготовки до бойових дій у ДРА була усталеною. Полк формував ескадрилью чисельністю 120—130 осіб. Якщо бракувало власних спеціалістів, доповнювали частини з інших військових округів. Через півроку після Чорнобиля, у травні 1987-го, настала черга й Шендригіна. Коли комеск повідомив це, то не почув відмовок: треба — значить треба. (У розмові з Ігорем Шендригіним далі я часто чув цю фразу, сповнену буденного реалізму. Не раз у подальшому житті він міг відгородитися колишніми заслугами. Не відгородився. Школа офіцерська.) Та й більшість друзів як не була, то вже є там! Тим паче досвід роботи в повітрі вже чималий, хоч і помічник командира екіпажу, а довелося працювати з лівого, командирського, сидіння без інструктора. Перед самим відправленням призначили на посаду командира екіпажу вже офіційно.

Червень 1987 року, аеродром Укурей. Ішли разом із херсонцями. Побачив свого нового комеска, підполковника Астаф’єва, з яким скуштував чорнобильського «хліба» і який уже вдруге йшов на Афган. Познайомився з власним екіпажем, за життя котрого доведеться відповідати найближчими місяцями. А далі: Іл-76 на Карши, звідти — вертольотами до Кагана, де базувався центр підготовки. Протягом місяця досвідчені інструктори готували до польотів у афганських умовах: зльоти-посадки на високогірні майданчики, в умовах запиленості, способи зниження та посадки в разі загрози застосування зенітних засобів ураження, багато іншого, потрібного в бойових умовах.

От і настав день, точніше  — ніч. Темна, безмісячна. З Карши Іл-76 перекинув у саме пекло на півдні Афганістану — Кандагар. Ніч, пил, мерехтіння кишенькових ліхтариків, жодного предмета, щоб «зачепитись оком», адже маскування — головна умова дієздатності аеродрому. Ігор Федорович пригадує:

— Перекидання військ та вантажів до країни здійснювалося лише в умовах, щоб і силует літака не було видно. За таких обставин транспортні Мі-6, на яких я продовжив службу в Афганістані, теж виконували завдання винятково вночі. Усі наступні місяці.

Розмістилися в традиційних військових модулях, у кімнатах, розрахованих на екіпаж із шести осіб. Авіагарнізон великий. Мі-6, Мі-8, Мі-24, Су-25, більш як тисяча особового складу, постійний рух для виконання бойових завдань. І постійна загроза нападу чи обстрілу. Однак система передпольотної підготовки екіпажів залишалась усталеною та непорушною. Екіпажі Мі-6 працювали практично завжди вночі: з 21 – 22-ї години й до 5-ї ранку. Відпочивати доводилося вдень, у людей на довгі місяці змінювалася картина сну. І звикати до таких умов часу не було.

Одразу після прибуття новачкам протягом двох-трьох польотів показували основні посадкові майданчики, нехитрі способи, як залишитися живими і… все. Далі ти й твій екіпаж на війні без правил і конвенцій з боку ворога. День народження в колі бойових друзів та святковий торт, викладений з купки печива, стали незабутніми. Коли тобі лише 25, однак ти відповідаєш не тільки за життя п’ятьох членів екіпажу, а й за бойову машину та 5—6 (інколи й набагато більше) тонн вантажу, необхідного десяткам інших людей на передовій… Такого офіцера молодим назвати вже важко.

Завдання були звичні. Перевозили зброю, боєприпаси, продовольство, десант по всій Кандагарській провінції: Лашкаргах, Шахджой, бували й у Шінданді. У зворотному напрямку частіше везли поранених. Доводилось і дружніх пуштунів перевозити, які начебто допомагали тримати оборону в населених пунктах.

Літали на висотах не менш як п’ять з половиною кілометрів і завжди під прикриттям «вісімок» або «двадцятьчетвірок». Про цю охорону Шендригін згадує з доброю усмішкою. Адже безпечна робоча висота у 5—6 кілометрів для них була майже недосяжна. Потужна «шістка» з легкістю випереджала своїх стражів, особливо в умовах високогір’я. Інколи екіпаж устигав розвантажити машину та підготуватися до вильоту, а прикриття лише заходило на посадку. У таких випадках тиснули один одному руки й вирушали, не зволікаючи, назад. Так навіть безпечніше — самим. На бойову техніку душмани полювали прискіпливо. Сьогодні вже ні для кого не таємниця, що командири на місцях укладали негласні угоди про перемир’я. Натомість «підгодовували» місцевих князьків продуктами, паливом, набоями. Душмани теж не дурні. Навіщо збивати «мамку», що привозить усе це повітрям? Хоча бувало всяке. Потрапив-таки під обстріл. Перебило трубопровід, розпочалася пожежа. У таких випадках, як мінімум, — втрата машини. Не розгубився, зробив усе можливе: врятував людей та техніку. Отримав тоді свій перший орден — «За службу Батьківщині».

Іншого разу, під час заходу на посадкову смугу Шінданда, отримав команду керівника польотів негайно її звільнити! Заходив важкий Ан-12. А зробити це можна було лише в бік гірського масиву. Усюдисущі душмани негайно скористалися нагодою: «зегеушка» запрацювала на звук двигунів. Розриви снарядів «лягали» купчасто, сліпили так, що не видно було дошки приладів. Урятували ситуацію злагоджені дії наземних служб. Борт Шендригіна вивели з-під обстрілу, підняли чергову ланку бойових і добряче «попрацювали» по схилах.

Саме тому, через небезпеку обстрілу під час посадки вночі, посадкові смуги освітлювали лише не більш як на 30—40 секунд, коли вертоліт торкався землі.

Проте була ще одна небезпека, не менш страшніша за зенітки, — пил. Затримка на мить під час посадки вертольота — і цілковита втрата просторової орієнтації. Пиловий бурун наздоганяв машину, що втратила потужність, і аварія чи катастрофа ставала майже неминучою. Рятувала ситуацію посадка «по вороні», а саме зі швидкісним (до 35—40 метрів за секунду) зниженням і дуже коротким пробігом. Можливо, її придумали раніше, але тут, в Афганістані, це не одному врятувало життя. Вертоліт заходив на посадку, переганяючи стіну пилу. І коли борттехнік давав команду, щоб колесо торкалося землі, командир здійснював різке гальмування швидкості та зупинку. Одразу за цим стіна щільного пилу накривала машину. Доводилось упродовж двадцяти хвилин чекати, поки вона трохи спаде. Зовні це дуже нагадувало, як приземляється ворона. Відтоді Ігор Шендригін може будь з ким побитися об заклад, що важкий вертоліт, здійснюючи посадку «по-самольотному», здатен робити пробіг не більше трьох метрів. Лише треба, щоб екіпаж став одним цілим. Були й інші способи природної імітації, наприклад, подібно до руху кленового листка, але кожен мав приховані нюанси та складнощі, адже не вписувавсь у традиційні інструкції та правила пілотування. Те само відбувалося з літаками, що виконували польоти поряд. Льотчики буквально «вгвинчували» свої машини в точку посадки.

Серпень 1988-го. У повітрі «запахло» виведенням військ. Як завжди, ніхто не повідомляв, але всі знали. Потягнулись «перші ластівки» на Батьківщину. Ще з травня полк Шендригіна почав працювати в північному напрямку: через Шінданд у Середню Азію на Мари-1 і 2 вивозили людей та майно. Пригадався випадок. Після зльоту відмовив один із двигунів. Сорок хвилин «тягнули» на іншому, аж поки не перетнули кордон. Згадав Ігор про стару смугу, на неї і сів. Окрім екіпажу, на борту було ще 15 осіб. Весь цей час нервово очікували на команду покидати машину. А їх уже виглядала вдома рідня. Після цього випадку замайорів на грудях орден Червоної Зірки.

Одного серпневого дня й самі отримали розпорядження: додому! На все — дві доби, і полк залишив пекельний Кандагар. За плечима двадцятишестирічного командира екіпажу — 111 бойових вильотів та понад 220 годин нальоту в умовах війни. Попереду — ціле життя. Гадаєте, соколом полетів додому? У нас так не буває. У Нерчинськ повернувся лише в середині вересня. Спочатку довелося по різних куточках країни техніку розвозити. Нашому герою випало в інший від Забайкалля бік — на Херсон. Знакова, вочевидь, була подорож: через кілька років випало служити там. Відтоді, з 1990 року, пов’язав життя з Херсонщиною. Там-таки отримав горду посвяту — у миротворці.

Високий статус миротворця

З того часу заступник командира полку армійської авіації полковник Ігор Шендригін пройшов усі щаблі командирської служби. Починати довелося важко, навіть рапорт писав: назад, у Забайкалля, за власним бажанням. Європейська частина велетенської армії жила за своїми законами, і «закордон» там частіше був у західному напрямі. Таким, як Ігор, нелегко було знайти місце під сонцем. Не раз згадував старі місця, де полкова дружба та взаємовиручка понад усе, де довіра до свого командира — не просто пунктик статуту. З нерчинських хлопців не знали Афгану лише кілька відсотків, а в новому колективі того хліба скуштувало менше половини (орієнтувалися більше на західноєвропейський театр воєнних дій).

На початку дев’яностих українська армія почала прощатися зі стареньким Мі-6, та й фінансових можливостей на утримання таких типів машин уже не було. У 1994-му довелося відновлювати навички пілотування Мі-8. Для майора, льотчика другого класу — то найменша проблема.

Європа вже клекотіла югославським розломом. Наші десантники, а потім представники інших військових спеціальностей почали захищати мир поза межами рідної держави. Настала черга вертолітників. Високу оцінку їхній роботі було дано на найвищому рівні. Ігорю Федоровичу Шендригіну випало поставити завершальну крапку в югославській епопеї. Довгенько очікував, коли його афганський досвід стане в пригоді вже на косовській землі. Був грудень 2000 року. У складі чергової ротації українського військового контингенту він прибув на базу Бонстіл як заступник командира загону з льотної підготовки.

Сили KFOR успішно вирішували проблеми Косово. Результати роботи 14-го окремого вертолітного загону Збройних Сил України не вплинули на рішення вищого керівництва щодо виведення. Адже Україні довелося докладати не тільки сили, а й певні кошти на утримання контингенту під час операції. А для самих миротворців ті роки стали золотим стандартом. Держава ще не навчилась економити на міжнародному престижі. Учасники миротворчих операцій отримували статус учасників бойових дій, мали більш-менш гідну зарплатню. Та й усебічне забезпечення бойових дій західноєвропейськими країнами та американцями робило ті дії мало схожими на афганські. Забігаючи наперед, скажу: в Африку теж відправили вертолітників із миротворчим статусом. От тільки, крім назви, він мало що додав людям. На сьогодні держава гарантує миротворцям права та пільги згідно з чинним законодавством, яке чітко не виписане щодо цієї категорії військовослужбовців.

Через чотири місяці з початку ротації загін перебазувався в сусідню Македонію. 17 березня 2001 року чотири екіпажі Мі-8 разом із технікою та службами забезпечення прибули на аеродром Скоп’є. Через «Укрспецекспорт» відбулася передача наших вертольотів македонським збройним силам, а українці мали залишатися певний час там, щоб навчити бойового застосування вертольотів сформовані екіпажі. Звісно, шендригінський досвід став у пригоді не одному македонцю.

Коли через місяць завершився навчальний курс, вирушили на Батьківщину. Лише його екіпаж залишився, щоб перегнати одну з машин для відновлювального ремонту в Україну. Але чи грошей не вистачило в нових власників бойової техніки, чи щось інше — довелося повертатися самотужки через Болгарію.

Не минуло й півроку, як потрапив до Африки. 20-й окремий вертолітний загін Місії ООН у Сьєрра-Леоне виконував подвійну функцію. Чотири Мі-8 вилітали і на виконання вантажно-пасажирських перевезень, і на бойові завдання з патрулювання проблемних територій цієї країни. Ошалілі від крові та беззаконня ребели (повстанці) поважали тільки мову сили.

Звичайно, я поцікавився, що запам’яталося, чи різниться робота льотчика в небі Афганістану та Сьєрра-Леоне.

— Безперечно, Африка назавжди запам’ятовується тим, що вона – АФРИКА, — розповідає Ігор Шендригін. – Миротворча діяльність там стала справжньою школою майстерності для українських вертолітників. Умови виконання польотних завдань унікальні за складністю. Незважаючи на те, що під егідою UNAMSIL вдалося стабілізувати військово-політичну ситуацію, забезпечити відносно цивілізовані умови перебування, в країні для європейської людини безліч небезпек. Агресивна флора та фауна, небезпечні інфекційні захворювання. Робота техніки, зрештою. Висока температура зовнішнього середовища, помножена на майже стовідсоткову вологу, змушувала машину працювати геть нестандартно. Вертоліт будь-якого типу має працювати на максимальних потужностях, двигуни «гуляють», працюють нарізно, машину кидає особливо під час зльоту-посадки. Там довелося всім учитися літати по-новому. Спеціалісти інженерно-авіаційної служби навчились перенастроювати вертольоти, що прибували з України.

Досвід першого африканського відрядження по-справжньому знадобився полковнику Шендригіну в січні 2004 року. Після нетривалих роздумів найвище політичне керівництво прийняло рішення про участь України в миротворчій операції, що розгорталася на території ще однієї африканської країни — Ліберії.

56-й окремий вертолітний загін Місії ООН у Ліберії (UNMIL) формувався на базі херсонського полку армійської авіації, де і сьогодні служить полковник Ігор Шендригін. Йому довірили ввести передові сили й стати першим командиром загону українських збройних сил на території цієї західноафриканської держави. Протягом півтора місяця було здійснено підготовчі заходи, доукомплектування льотним складом та майном. Завдання просте. Висадитися за 7000 кілометрів від Батьківщини на порожнє місце й протягом півроку виконувати завдання керівництва місії. До того ж спочатку розраховувати лише на власні сили.

Так і сталося. 12 квітня перший «Руслан» приземлився на посадковій смузі міжнародного аеропорту Робертсфілд, вивантажив вертольоти. На чолі передової групи з 18 осіб прибув і командир. Розпочинати «нове життя» довелося поблизу зруйнованого та спаленого аеропорту на шматкові старого асфальту. Перші три намети стандартного військового зразка, не придатні до таких умов, стали основою майбутнього містечка (сьєрра-леонський досвід так нічого й не навчив інтендантські служби. Досі в працівників місії викликають усмішку армійські УАЗи, що є на озброєнні загону. В умовах, коли середньорічна(!) температура сягає +28°С, а денна ще вища, коли біла людина не відходить від кондиціонера, їх стабільно постачають із обігрівачами!). Читачам варто нагадати, що це — Африка. Тропічні сонце, зливи та злобні комарі не чекатимуть, поки ви встановите намети. Тому робилося все й одразу. Паралельно тривало складання вертольотів та підготовка їх до польотів. Через два тижні перша гвинтокрила машина була готова до польотного завдання. Самі креслили план майбутнього містечка, проектували інфраструктуру та систему безпеки. Самі й втілювали в життя. А тут — пором з майном затримався… Стало зрозумілим: Сьєрра-Леоне та Ліберія — країни сусідні, проте умови виконання польотів геть різні. Клімат Ліберії, розташованої на березі Атлантичного океану та врівень із ним, іще вологіший, а її територія вкрита непролазними джунглями та болотами. Відсутність майданчиків для аварійної посадки не залишала екіпажу й інженерним службам жодного шансу на помилку.

На момент прибуття крайньої партії особового складу вже було, де жити та їсти, територія табору стала більш-менш убезпеченою від «зовнішнього впливу» — озброєних банд, що все ще кружляли довкола. Цілі графства все ще не підкорялися центральній владі. Рятувала наявність бойових Мі-24. Грізне озброєння охолоджувало надто гарячі голови. Та й коли місцеве населення надміру починало цікавитися, на посадкових майданчиках наші льотчики багатозначно показували пальцями на підвісні паливні баки й казали: бомби! Однак усе-таки довелося брати участь у спецопераціях — таких, як взяття під урядовий контроль району Харпера. Під керівництвом командувача сил Місії ООН у повітря здійнялася вся армада наявних у UNMIL вертольотів, було перекинуто на схід країни сили швидкого реагування та легку бронетехніку. Через три дні питання влади в районі були розв’язані. Але й досі наші вертолітники постійно перебувають там, а також у районі Грінвілла,  патрулюючи територію. Особисто Ігор Шендригін за вісім місяців першої ротації 56-го окремого вертолітного загону налітав у спекотному африканському небі понад чотириста годин. Ще триста додав, коли вдруге, через рік, побував у складі четвертої ротації українського загону.

Тисячі офіцерів перетворили на непотріб

Три тисячі сто годин загального нальоту має льотчик першого класу полковник Шендригін. Більше третини з них — це виконання польотів у бойових або екстремальних умовах. В українських офіцерів розділ особової справи, де фіксується участь у бойових діях, зазвичай порожній. У нього ж — запис на трьох аркушах, як то кажуть, «дрібним шрифтом». Нині льотчиків такого класу в Збройних Силах України можна перелічити поіменно, бо цей перелік дуже короткий. Для наступних поколінь авіаторів їхній досвід в умовах сьогодення безцінний.

…А тим часом їхні однолітки брали в банках кредити, щоб потім повертати їх за ціною коробки сірників, створювали «піраміди» та партії, вчилися жити в нових економічних умовах. Нині ж з високої парламентської трибуни, навчені, формують воєнну політику держави. Формують відповідно до власних морально-професійних настанов. Результат: одна з найбоєздатніших армій континенту після чергового реформування перетворилася на «маємо те, що маємо». Тисячі офіцерів перетворили на непотріб і виставляють перед суспільством як тягар. Герой розповіді прийняв єдино правильне рішення — сказати «прощавайте!» У розмові зі мною переймався не тим, як влаштується в цивільному житті, а тим, що на службу приходять молоді офіцери, позбавлені моральних орієнтирів. Колись одні захищали Батьківщину, інші — виконували присягу. А що сьогодні захищають, коли навіть книжки з історії України, написані по різні береги Дніпра, цю Батьківщину бачать по-різному?

 

Фото автора та
з особистого архіву І. ШЕНДРИГІНА.

Автор: Сергій Сизоненко

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня