Коли рада діє не за «партійними принципами»

Місто Полтава добре відоме й вітчизняному загалу, і за рубежем. Результати соціологічних опитувань останніх років свідчать, що воно входить до десятки кращих міст України. 2003 року з огляду на історичне значення міста та його високий імідж у світі Полтаву прийнято до Міжнародної асамблеї столиць і великих міст. Чим живе сьогодні місто на Ворсклі? На це та інші запитання відповідає гість редакції — міський голова Полтави Андрій Матковський:

— Про Полтаву я вперше дізнався від Пушкіна — із його однойменної поеми. І, звичайно, мені, школяреві, запала в пам’ять назва самої битви. А вперше до Полтави приїхав 1982 року: тоді мене, студента Київського інституту народного господарства, майбутня дружина-полтавчанка (теж студентка) запросила сюди зустріти Новий рік. Але, чесно кажучи, Полтаву (з історії, з літератури, з фільмів) я уявляв зовсім іншою. Мені здавалося, що героїка цього міста цілковито має відповідати і його архітектурі: всуціль старовинні будинки з колонами і таке інше. Насправді Полтава зустріла мене… неприємним запахом м’ясокомбінату та майже годинним очікуванням тролейбуса. Тому після столиці я дещо розчарувався і, коли після одержання диплома про вищу освіту постало питання вибору місця роботи, ще певний час вагався, перш ніж «відважитися» на Полтаву…

— А коли все-таки відчули себе полтавцем?

— Ви знаєте, це почалося відтоді, як з’явилися перші друзі. Адже коли я з  дружиною приїхав сюди після закінчення інституту, під час поселення в гуртожиток навіть меблі нікому було допомогти занести — не було жодного знайомого. Тому посвяту, так би мовити, в полтавці я поступово проходив через друзів, коло яких розширювалося.  А по-справжньому відчув себе полтавцем, коли тут народився перший син, бо це місто стало його батьківщиною, тут тепер його коріння. До речі, хтось із відомих людей сказав, що  батьківщина насправді там, де народжуються діти. Коли пізніше були різні привабливі пропозиції стосовно роботи (у тому числі й з Донецька), то я цілком свідомо відмовлявся, бо надто багато вже пов’язано з Полтавою.

— Андрію Всеволодовичу, невдовзі буде півтора року, як ви стали Полтавським міським головою. Як керівник ви вважаєте себе людиною доступною?

— Прийомні дні у мене двічі на місяць — по понеділках. Намагаюся їх  не пропускати. А з другого боку, прагну все робити, аби в людей якомога рідше виникало бажання йти на прийом. Адже приводом для зустрічі є зазвичай якась нерозв’язана проблема. Тому бачу своє завдання в тому, щоб вирішувати такі проблеми ще до того, як люди починають скаржитися. Якщо це, звісно, в компетенції міської влади.

— І все-таки люди у нас звикли, а точніше, їх привчили до того, що все залежить від першої особи…

— Так, часто-густо люди приходять із такими проблемами, які можна, скажімо, розв’язати й на рівні завідувача відділу. На жаль, доводиться навіть зустрічатися з людиною декілька разів з приводу одного й того самого питання! Проблема така є. Як казав наш відомий земляк Григорій Сковорода: «Всякому городу нрав и права. Всякий имеет свой ум голова»...

І тут важлива реакція громадських слухань, хоча вони, відверто кажучи, не завжди приємність для влади. Різні випливають деталі, нюанси, та головне — не боятися людей. Тож якщо не щомісяця, то, принаймні, щокварталу такі громадські слухання відбуваються в нас у тому чи іншому районі з найрізноманітніших проблем.

— Андрію Всеволодовичу, а чи доводиться переступати через власні рішення і як ви особисто до цього ставитеся?

— Справедливо кажуть, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Ризик зробити щось не так є завжди, особливо нині, коли у нас з’являється чимало нових планів, різних ініціатив. Буває, що десь не до кінця розібралися, не до кінця вивчили ситуацію. Тому треба завжди прислухатися до думки людей  і мати мужність вибачитися, коли щось зроблено неправильно, коли десь поквапилися з рішенням. Ми, як відомо, на вимогу громади скасували цілу низку рішень минулої влади, довелося переглянути й деякі власні рішення.

Скажу відверто: загалом люди почали скаржитися менше. Торік, наприклад, до міськради надійшло понад 100 подяк. І хоч це статистика,  яка, так би мовити, ні до чого не зобов’язує, та все-таки означає, що як мінімум сотню конкретних справ ми зробили — допомогли людям. Гадаю, це теж гарний показник.

— Нині у місті реалізується чимало цільових програм, але є й такі, що сьогодні видаються дещо фантастичними. Наприклад, програма розвитку транспорту, яку виносили на розгляд міської територіальної громади.

— Коли я свого часу розповідав людям про  облаштування у місті ковзанок, то багато хто сприймав це як казку. Тобто мало хто вірив, що таке можна зробити. Ми зробили! І нічого складного тут нема. Те саме можна сказати й про дитячі майданчики, і про євроконтейнери, й про так звані лежачі поліцейські, про освітлення вулиць тощо. Все це конкретні частинки тієї чи іншої міської програми. Отак крок за кроком ми й розв’язуємо нагальні проблеми загалом.

Але є речі, де політика «дрібних кроків» має доповнюватися серйозними і навіть, сказати б,  радикальними реформами. За програмою «Чисте місто» (хоча певні перепони з проведенням тендерів дещо загальмували вирішення цього питання) сьогодні 1600 сучасних європейських контейнерів стоять у всіх (і найвіддаленіших також) районах міста. 

Отак і з транспортом. Сьогодні, мабуть, уже не лише фахівці, а й городяни, котрі щодня користуються тролейбусом, автобусом чи «маршруткою», зрозуміли, що збільшення кількості  автотранспорту на вулицях нічого не дасть, а лише створить пробки, ускладнить під’їзди до зупинок.

Тому розробили принципово нову концепцію розвитку міського транспорту, в основі якої так званий головний маршрут: ми повинні дати можливість людям дістатися до нього, а вже там транспорт розвезе в будь-якому напрямку. І я згоден із тим, щоб людина під час пересадки тричі не платила гроші: тут треба відпрацювати відповідну схему проїзних квитків.

Загалом на реалізацію цієї програми знадобиться 5—6 років. У центрі «дрібні» автобуси зникатимуть, а великі їздитимуть швидше, їм краще буде паркуватися, а отже, й людям зручніше. Але це потребує витрат, та й підприємцям-перевізникам треба дати час, щоб вони встигли перебудуватися, не втратили роботи.

— Ще одна програма називається «Місто без околиць», але насправді околиці були й будуть...

— Якщо ми говоримо про околиці в європейському розумінні, то це означає, що людина там повинна жити не в гірших умовах, ніж, скажімо, у центральній частині міста. Вона віддалена від шумливих вулиць, у неї чисте повітря, у неї власний будинок, сад… Водночас вона повинна мати під боком і магазин, і аптеку, і спортивний заклад, а для дітей — школу чи дитсадок… Треба, щоб увечері на вулицях світили ліхтарі, а в негоду люди ходили не калюжами, а нормальними тротуарами. Щоб там, як і в центрі міста, регулярно їздив пасажирський транспорт і вчасно вивозили сміття. Ось такою має бути околиця! Я вірю, що полтавські околиці в недалекій перспективі такими стануть.

— Кажуть, що під час приїзду до Полтави Президенту чимось не сподобалася вулиця Фрунзе…

— Я був тоді саме у відпустці, а зі слів колег по роботі зрозумів, що не сподобалася не сама вулиця, а її назва.

Щодо цього, то й у своїй передвиборній програмі я заявляв, що не є прихильником перейменування вулиць. І річ не лише в певних стереотипах, до яких люди звикають і на які доводиться зважати й рахувати. Вулиця Фрунзе — найдовша в Полтаві. Щоб перейменувати її, треба витратити ні багато ні мало... близько 20 мільйонів гривень! А скільки часу й зусиль знадобиться і владі, і підприємствам, установам, організаціям, розташованим на цій вулиці, щоб переоформити всі необхідні документи. А десятки тисяч людей, які тут живуть! Уявляєте, що чекає на них? І як їм пояснити, що замість того, щоб, скажімо, впорядкувати ту чи іншу вулицю, ми залишимо там бруд і вибоїни, а гроші витратимо на заміну табличок і документів? Якби я мав можливість поговорити з Президентом, то пояснив би йому, що місто готове до таких пропозицій, але для цього, на мою думку, має існувати певна державна програма. Інакше кажучи, дайте нам, приміром, 100 мільйонів гривень на її реалізацію і ми працюватимемо над цим. Але, знову-таки, порадившись з людьми, що й де перейменовувати.

— Чи є у Полтаві вулиці, на яких ви як міський голова ще не побували?

— Гадаю, таких вулиць уже немає. Можливо, залишилися ще якісь провулки, але і їх не так багато. Коли до мене приходять люди і щось розповідають про обстановку там, на місці, де і що не зробила влада, я не лише уявляю, де це, а й здебільшого знаю, що там насправді відбувається. Взагалі зранку, як правило, намагаюсь обов’язково об’їхати якийсь мікрорайон, щоб на роботі уже була, як то кажуть, інформація. У неділю обов’язково провідую батька й після цього, повертаючись додому, намагаюся десь із півгодини ще самостійно поїздити містом... Часто-густо після цього у понеділок уже формується «пакет доручень».

Життя міста, добробут його мешканців — це постійний розвиток. Тому мета міського голови, щоб люди у Полтаві почувалися комфортно — і вдома, й на вулиці, і в транспорті чи  іншому громадському місці.

І наостанок скажу: як відомо, один у полі — не воїн. Я працюю з нормальною командою професіоналів. Незважаючи на те, що у міськраді, до речі, як і в парламенті, п’ять фракцій, ще жодного рішення за «партійним принципом» ми не приймали. Бажання працювати на конкретний результат переважає у депутатів над політичними амбіціями. Звідси стабільність у роботі міськради, стабільність у місті.   

— Колектив парламентського «Віча» щиро бажає, щоб усе задумане було реалізовано.

— Спасибі на добрім слові.

Розмову вів
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.