Три зупинки сорому, або 63 роки після війни

Свобода має межі. Вона не повинна ущемляти свободу інших людей. Мабуть, такі високі хрестоматійні аксіоми навідують у метро молодих, сповнених сил й енергії пасажирів, котрі сидять. Мовляв, я сплатив свої кревні 50 копійок і маю повне право привільно  почуватися. Так міркує ось цей хлоп із рулоном?

А дівиця: чому я, леді, маю позбавляти себе муніципального комфорту, стояти на підборах? Підвестися — фактично поступитися місцем джентльмену з рулоном. Сидіти! Я не зобов’язана.

Так-так, ніхто нікому нічого не винен, подумки  повторює пасажир із рулоном. І взагалі, чи доживу я до таких років? А ось цей старий дожив! Мені б таке здоров’я. Стоїть, на палицю спирається, але ж стоїть. Дряхлий, обвішаний радянськими тоталітарними нагородами. Ну воював, ну захищав. Дякуй, що платники податків, і зокрема я, утримують таких, як ти, військових пенсіонерів. Тож я вам нічого не винен. І взагалі, я не просив мене захищати… Переможці хрінові, чому ви й ваші нащадки живуть гірше за переможених? Чому переможені звели Шенгенську броню й на гарматний постріл не підпускають нас до Європи, котру ви, кажеш, рятували-визволяли від коричневої чуми? Ти проти примирення? Не маєш сил простити тим, хто стріляв совєтам у спину? От і стій, тупцюй! А я сидітиму: справедливість торжествуватиме!

Такі ось аргументи зас..., даруйте, задрипанців, покоління моральних виродків, котрі не мають нічого святого за душею. Алібі фашизму й презирство до ветеранів панують у їхніх головах не тільки тоді, коли старі нависають над ними німим докором.

Три зупинки, старий вийшов і, здається, забрав із собою сором за молоде покоління.

А в травні 1945-го, в День Перемоги, юного тоді солдатика переповняла нормальна людська радість: війна скінчилася, він залишився живий, а потоптана, зґвалтована фашизмом свобода  торжествувала. Гіркота втрат і рани Вітчизни затьмарювали  його життя всі ці 63 післявоєнні роки. А тепер ще й тягар приниження, безпам’ятства співвітчизників, нащадків.

А по той бік Шенгена пам’ять вирує й бовваніє. Ровесник ветерана з київського метро — Нобелівський лауреат 1999 року, скандально відомий німецький письменник Гюнтер Грасс, колишній есесівець, у своїх мемуарах і, зокрема, «Луковице памяти» пише: «В войсках СС мне чудилось что-то европейское, поскольку их дивизии формировались из французских, валлонских, фламандских добровольцев, там было много норвежцев, датчан, даже нейтральных шведов; они воевали на Восточном фронте, защищая, как тогда провозглашалось, западную цивилизацию от большевиcтского нашествия.

Словом, отговорок довольно… Но все же я десятилетиями отказывался признаться самому себе в причастности к этому слову, к этой сдвоенной литере. То, что было принято мной из глупого мальчишеского тщеславия, я умалчивал из растущего стыда после войны. Но груз остался, и никто не может облегчить мне этого бремени.

Хотя в осенние и  зимние месяцы тупой муштры, пока из меня делали танкиста, я лично не слышал о военных преступлениях, которые позднее выплыли на свет, однако ссылка на неведение не оправдывает меня перед лицом того осознаваемого факта, что я был частью системы, спланировавшей, организовавшей и осуществившей уничтожение миллионов людей. Даже если согласиться, что на мне нет прямой вины, нельзя избавиться от тяжкого осадка, который просто так не спишешь на коллективную ответственность. Знаю, жить с этим придется до конца дней» (Иностранная литература, 2008, № 3 / Пер. с нем. Б. Хлебникова).

Справедливість, свобода й  пам’ять таки величні цінності.

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО