Про владу та бізнес у первоцвітному краї

Що ми знаємо про Закарпаття? Це десь там, за горами. Де розпочинається Придунайська низовина. Де температура завше вища на декілька градусів, а колір червоного вина та циганських спідниць найтемніший. Де українців називають гуцулами. Де гідність чоловіка вимірюється довжиною трембіти, а дівоча – взагалі невимірна. Це десь там, звідки язик скорше до Будапешта та Праги доведе, ніж до Києва. Де трапляються дикі волохаті релікти тисячолітньої давності, котрі називають себе русинами. Тече Черемош, річка Тиса не та, а русини незмінні.

Це те, що ми знаємо про Закарпаття. А що там, за горами, знають про Київ? Знають, що є в ньому фірмовий магазин «Тиса» – найгірший у місті (фірмове хамство його продавщиць, як з'ясувалося, славиться по обидва боки Карпат). Є в Києві на Печерській горі благословенний Президент Віктор Ющенко. Сидить він за багатим столом у кріслі з точеними ніжками. Із золотих келихів п'є. Зі срібних тарілок їсть. А по праву руку від нього сидить боярин Віктор Балога. І є в Києві дороги, на узбіччі яких можна продавати найніжніший у світі первоцвіт.

У первоцвітному краї є також речі, за якими можна точно сказати – це Україна. Є облрада, котра снить вічний сон у рожевих тонах: розвиток місцевого самоврядування. А коли прокидається, бачить діру в обласному бюджеті. І є в облраді жінки, що латають ці діри (таке вже їхнє жіноче щастя). А чоловіче щастя в тому, що жінки таки є. Особливо ясно це розумієш під Восьме березня. Приємно десь так навесні поговорити з жінками про первоцвіт. Я пробував. Але розмова більше велася про рожеві сни та діри.

Лікую тіло дитинки й душу матері

Єлизавета БІРОВ,
депутат Закарпатської облради, головний лікар обласної дитячої лікарні

– Пані Єлизавето, немає, мабуть, людини, котра бачила б власне покликання в депутатстві. Люди мріють стати педагогами чи лікарями або започаткувати власну справу, забезпечивши добробут собі та близьким. Але бути депутатом ніхто не мріє. Бо влада – це обов’язок. Це не привілей, це – тягар. Однак у певний момент людина відкладає власні клопоти й починає перейматися громадськими. Що вас спонукало звернути погляд на політику й стати депутатом облради?

– Я вже двадцять три роки працюю лікарем-педіатром. Тож для мене турбуватися про справи чужих людей – звична річ. І лікування дітей змушує думати не тільки про симптоми хвороби, а й про те, як живе дитина, про її родину. Доводиться лікувати тіло дитинки й душу матері.

Робота в облраді не була для мене чимось принципово новим. Бо спершу в мажоритарному окрузі мене було обрано депутатом райради. У Мукачівському районі є угорське село з тритисячним населенням. У людей завше були проблеми з комунікацією. Старші люди навіть мови не знають. Тоді й звернулися до мене: ти – лікар, маєш освіту, добре володієш мовою – стань нашим депутатом. Так довелося поєднати медицину з громадськими справами.

Робота в райраді й облраді, звісно, відрізняється і завданнями, і масштабами. Колись від сина я почула афоризм: мисли глобально, дій локально. Мені подобаються ці слова. Вони характеризують стиль громадсько-політичної діяльності. Формуючи обласні видатки на медицину, мушу не лише пам’ятати загальні цифри, а й думати про кожну районну лікарню та дільничний медичний пункт. Як депутат облради маю вирішувати й безліч конкретних питань. Трапляються діти зі складними нетиповими захворюваннями. Треба знаходити шляхи, аби допомогти їм. До голови облради Івана Балоги на прийом приходить чимало людей. Коли їхні проблеми пов’язані з медичною сферою, голова розписує доручення на комітет, який я очолюю. Подеколи допомогти людині можна лише використовуючи особисті зв’язки, давні дружні контакти. Звісно, це не зовсім політика. Це – взаємини. Але людям допомагати треба.

Життя змусило стати бізнес-леді

Юдіта ПЕТЕЇ,
депутат Закарпатської облради, директор ТОВ «Мікаланд»

– Пані Юдіто, багато мовиться про відокремлення бізнесу від політики. Але будьмо щирими: щоб займатися політикою, потрібні гроші (треба бути розумним, талановитим, вродливим, та потрібні також і гроші); щоб займатися підприємництвом, на жаль, потрібні контакти у владних колах. Чи можна (і чи варто) розмежувати ці сфери життя?

– Життя змусило мене займатися бізнесом. Я закінчила угорську школу, хоч і важко мені було, та все ж вивчила українську мову й здобула освіту історика. Працювала вчителем історії та правознавства. Їздила в археологічні експедиції. Я таки пов’язала б своє життя з археологією, бо це дуже важлива й гарна справа. Та прийш-
ли 90-ті роки, коли стало не до

розкопок. Тоді вчителям місяцями зарплату не платили. І я мусила їхати за кордон і найнятись там працювати на консервний завод. А вже в 1999 році повернулася в Україну й спільно з росіянами створила підприємство з переробки овочів і фруктів. Мій досвід показує: можна робити чесний бізнес, можна заробляти гроші й платити гідні гроші людям.

Фірма «Мікаланд», яку я очолюю, це також спільне підприємство, створене з німецькими, угорськими та російськими інвесторами. Підприємству вже три роки. Масштаби роботи зросли. Щорічно виплачуємо селянам по кілька мільйонів гривень за сировинну продукцію. Як депутат облради, намагаюся сприяти, щоб люди не виїздили заробітчанами за кордон. Держава має підтримувати національного виробника, бо він формує основу добробуту та суспільного розвитку.

Партійна дисципліна – засіб від політиканства

Мирослава КАЛАМУНЯК,
депутат Закарпатської облради, голова районної адміністрації, директор Ужгородської швейної фабрики

– Пані Мирославо, ви представляєте в облраді політичну партію «Наша Україна». Але і політики, і політологи вважають, що пропорційну систему виборів, принаймні до місцевих рад, потрібно скасувати, повернувшись до мажоритарної. Так вважають у Києві. Як, на вашу думку, партійна приналежність допомагає чи шкодить роботі в облраді? Якими ідеалами ви керуєтеся, партійними чи, можливо, якимись особистими?

– Я керуюсь у політиці одним: бажанням зробити щось добре для нашого краю та громади. Незалежно від того, яка політична сила при владі, я роблю свою справу. За переконаннями й якимись внутрішніми симпатіями пропрезидентська політична партія є для мене близькою. Мабуть, хтось до членства в партії ставиться легковажно. Але для мене це важливо. До того, як стати членом «Нашої України», я не перебувала в лавах жодної партії. А взяла до рук партійний квиток за переконаннями. У партії мене все влаштовує, і я задоволена її діяльністю, тим, яку політику вона здійснює. Я нікому не дозволила б критикувати її. Та як член партії на засіданнях фракції займаю критичну позицію.

Щодо виборів за пропорційною системою, то треба сказати, що вона прогресивна й успішно працює у світі. У нас є труднощі. Але, гадаю, вони тимчасові. Можливо, її запроваджено завчасно. Не завжди те, як формується партійний список, сприймається громадою. Але сам принцип правильний. Уперше мене було обрано депутатом облради в мажоритарному окрузі Ужгорода. Я пишалася тим, що мене підтримали люди. Нині запроваджено пропорційну систему. І немає значення, правильно це чи не правильно. Не варто витрачати час на з’ясування. Так є. То діймо за встановленими правилами. У фракції трапляються жорсткі дискусії. Та коли справа доходить до голосування, кожен має сховати власні амбіції й керуватися партійною дисципліною, бо інакше ми погрузнемо в політиканстві.

Перед українцями шенгенська стіна

Галина ГОРОХОВСЬКА,
депутат Закарпатської облради, представник МЗС України в Ужгороді

– Перед Україною стоїть глобальне завдання – євроінтеграція. Але є й проблема, котру потрібно вирішувати вже сьогодні, – поліпшення візового режиму з ЄС. Як ви розв’язуєте її, очолюючи представництво МЗС в Ужгороді?

– Я порівняно нещодавно, із жовтня минулого року, представляю в Ужгороді МЗС. Головна проблема, яку доводиться розв’язувати, – це забезпечення віз для наших громадян, що їдуть на роботу переважно до Угорщини та Чехії. Дуже особистісно сприймаю проблеми трудових емігрантів. Бо дев’ять років, що припали на найважчий період економічної кризи, очолювала Ужгородську трикотажну фабрику. Добре розумію, що для людини означає мати роботу й що – втратити її. Адже це іноді саме життя, гідність людини. Я все робила, щоб жінки не мусили виїздити за кордон на працю. Намагалася все зробити, щоб відродити підприємство. Нині на фабриці відтворено повний виробничий цикл, продукція успішно продається в Україні та Європі. Я завжди намагалася довести: в Україні працюють не гірші люди, аніж у Європі.

На цю посаду мене призначив Арсеній Яценюк, коли очолював МЗС. Я дуже рада була працювати з ним. Тепер він на іншій посаді й, упевнена, принесе багато користі Україні.

Нині найбільше труднощів виникає у взаємодії з іноземними консульствами. Під час видачі (чи, точніше, невидачі віз) консульства відверто і навіть брутально прискіпуються до наших людей. Так, вони не завжди ретельно оформляють документи, але неточності не є підставою для упередженості та зневаги. Ось сьогодні приходила, голосячи, жінка. В Угорщині в неї мешкає хвора сестра. Консульство видало лише одноразову візу попри те, що документи були оформлені правильно. Перед українцями постала шенгенська стіна, та справедливість на боці наших людей. Життєве значення має й врегулювання режиму прикордонного руху. Бо все Закарпаття – це і є прикордоння. Лінію кордону перетинають і родинні, і підприємницькі, і трудові зв’язки. Тому розв’язання цієї проблеми надзвичайно важливе для закарпатців.

Інтеграція, а не асиміляція

Ільдіко ОРОС,
депутат Закарпатської облради, президент Закарпатського угорського інституту ім. Ф. Ракоці ІІ

– Угорська меншина в Україні, певно, найактивніша. Угорці проживають компактно, мають власні школи, університети, ЗМІ, значна їхня частина саме в Угорщині й працює. Це сприяє національно-культурному розвиткові угорців, але може призвести до створення свого роду гетто. Як угорська меншина інтегрується в українське суспільство?

– Це залежить від того, що розуміти під інтеграцією. Це може бути інтегруванням у політичну націю або націю культурну. Перший варіант – це справді інтеграція, а другий – асиміляція.

Освіта служить фундаментом культури, відіграє величезну роль у передачі наступним поколінням усіх накопичених у ході історії культурних цінностей. Для національної меншини аж ніяк не байдуже, якою мовою викладають предмети у школі та вузі, що і в який спосіб передається наступним поколінням. Минулого століття виходило так, що майже кожне покоління починало навчатися в одній державі однією мовою, а завершувало свою освіту іншою мовою.

Викладання української мови в школах національних меншин є важливим. Але держава досі не забезпечує матеріальних умов, необхідних для ефективного вивчення мови (вчителів української мови та літератури для національних шкіл почали готувати тільки п’ять років тому). Понині немає досконалого українського словника, який був би доступним для кожного учня, підручники української мови та літератури для національних шкіл не враховують специфіки національностей, концепція викладання української не відповідає реаліям національних шкіл. Мовники, які працюють у Закарпатському угорському інституті імені Ф. Ракоці ІІ розробили програму та відповідні підручники з вивчення державної мови в угорськомовних класах. Також склали українсько-угорський і угорсько-український словники для середніх шкіл, працюють над словниками з предметів. Та вони не визнані державою офіційними. Потребує зміни й система вимог до володіння учнями з угорських шкіл українською мовою. Адже нині від угорців вимагають таких самих знань, як і від тих учнів, для яких українська є рідною.

Питання самоврядування – питання фінансове

Марія ДІМІЧ,
депутат Закарпатської облради

– В Україні порушують питання про розширення повноважень органів місцевого самоврядування. Які саме повноваження, що їх нині мають центральні органи, слушно передати місцевим органам, зокрема облраді?

– Так, це актуальна справа. Передусім потрібне зміцнення та розширення фінансової бази місцевих бюджетів, зокрема, децентралізація формування їхньої дохідної частини, зосередження фінансових ресурсів на рівні органів місцевого самоврядування для фінансування здійснюваних повноважень рад.

Також потрібно скасувати подвійне підпорядкування управлінь райдержадміністрації, а саме: управління праці, зайнятості та соціального захисту населення, управління охорони здоров’я. Розвиток місцевого самоврядування потребує нагального перегляду законів України «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні».