передплата Українською | In English

№5, березень 2008

«Молюся й плачу перед тобою…»«Молюся й плачу перед тобою…»

Поділитися:

150 років тому Тарас Шевченко кілька днів перебував у Москві

Сталося це 10–26 березня 1858 року, коли український геній повертався з далекого заслання до Петербурга. Тоді не вперше випала нагода побачити Білокам’яну. Ходив її вулицями
і 1843 року, і пізніше. Цього разу прибув майже опівночі. Простудженого поета ніхто не зустрічав. За карбованець сріблом зупинився в готелі. Хотів дати якусь копійчину статечному швейцару, та вже не було сили сягнути рукою до кишені. Знеможений, із високою температурою (від Нижнього Новгорода їхав на санях, а з Владимира – возом), відразу поринув у сон, який нестримною водою змив останню думку, занотовану в «Щоденнику»: «О Москва! О караван-сарай».

У Москві Тарас Шевченко, незважаючи на хворобу, опрацьовував і переписував до знаменитої «Більшої книжки» вірші, створені під час заслання. Так, 14 березня поет відредагував «Іржавець» та «Ще як були ми козаками», в наступні дні переробив поему «Чернець». Зустрічався з фольклористом О. Афанасьєвим, відомим артистом М. Щепкіним і його старшим сином, видатним ученим М. Максимовичем, славістом О. Бодянським, письменником С. Аксаковим та багатьма іншими знаними людьми.

Уранці 26 березня Тарас Шевченко, попрощавшись із родиною Щепкіних, попрямував на вокзал. О другій годині дня поїзд вирушив до Петербурга. Це була перша поетова поїздка потягом. До північного міста він прибув 27 березня о восьмій вечора. Учорашній засланець у смушевій шапці та кожусі вийшов останнім із вагона третього класу. Генія ніхто не впізнавав і не зустрічав.

Після відпочинку, зустрічі з відомим актором Михайлом Щепкіним та ретельного переписування найновіших поезій щось невблаганне, вже призабуте, радше невловно примарне 17 березня повело вчорашнього засланця до княжни Варвари Рєпніної. Морозний вечір виповнював очі густою темрявою, та все ж ішов і йшов до тієї, від якої сам колись відмовився. А міг відповісти на кохання красуні, й тоді життя, можливо, склалося б інакше: не було б десятирічного заслання, безгрошів’я, хвороб, а головне – постійної, тягучої, нестерпної самотності. Не біг, а ледь-ледь брів крізь морок. Холоду не відчував: прив’яле тіло грів не так важкий кожух, як спогад про спекотне літо 1843 року, коли він, після великої грози, разом із надійним приятелем Олексієм Капністом, непрохано прибув до Яготина.

То було другого липня. Він уперше і побачив Варвару Миколаївну та її матір у саду, і переступив поріг їхнього палацу. Саме там, серед мерехтливого сяйва підсвічників та майже царської розкоші, ясний промінчик пам’яті, який не згас у петербурзьких туманах, вихопив із туману років стежечку дитинства, що вела від отчої хати до левади. Під калиною, серед лопухів, у білій сорочці й темній спідничці стояла невисока кучерява Оксана Коваленко. Саме на цю дівчинку тоді молився син підданого Енгельгардта, гнобленого, але письменного чорнороба, стельмаха й чумака Григорія та кріпачки Катерини. Це бачили старшенькі – брат Микита й сестра Катерина, помічали й матері, які мріяли дожити до того дня, коли Тарас та Оксана поберуться.

Не судилося – вперше, але не востаннє. Оце «не судилося», яким закінчилося найраніше, ще світанкове зачарування незбагненним жіночим началом, загадковим, воістину божественним світом од Єви чи Діви Марії, дивом земним і воднораз неземним, ненастанно, невідворотно обертатиме на попіл усе те, що кожна людина по-своєму розуміє під словом «кохання».

Саме Оксані 1841 року було присвячено поему «Мар’яна-черниця», саме про сусідку, по-дитячому світлу, казково незабутню, згадував у поезіях «Три літа», «N. N.» («Мені тринадцятий минало»), «Ми вкупочці колись росли»… Оксана – перша муза поета – після неминучої розлуки жила просто, природно, по-сільському буденно. А тим часом перед сином кріпака постало друге кохання в образі молоденької чорнобривої польки Дуні Гусиківської. Дівчина навчала допитливого вразливого козачка своєї мови, підтримувала добрим загадковим поглядом і теплим словом, коли велося вже надто тяжко (а коли йому випадали легкі дні?), прала українському підліткові білизну, прасувала манишки й краватки. Тоді Тарас носив курточку лакея, але мав вільну душу та уяву, тим-то, незважаючи ні на що, малював і малював.

Третє кохання зазирнуло до Шевченкової витонченої, глибоко аристократичної душі, коли він знову й знову затято, відточуючи кожен штрих, опановуючи таємниці рембрандтівської світлотіні, увічнював юну вродливицю. То було 1839 року в Петербурзі. Натурниця з розпущеним волоссям, оголена до грудей, лежала в розкішному ліжку. Мала вона пухкі, напівдитячі губи, глибокі, не українські, до кінця так і не прочитані очі. Від Амалії (так звали німкеню) віяло стриманістю, відстороненістю, але не зверхністю. Вона дивилася в світ так, як звикла дивитися в себе, й думала про щось своє, можливо, навіть запитувала себе: «Як же вміє любити цей юний красень?».

Натурниця сприймала Тараса передусім як художника, але лежала перед ним, як лежить закохана жінка перед мужчиною, – спокійно, напівбезсоромно, напіввиклично, напівзагадково. На випещеному обличчі – легка бездумність і природне, суто жіноче усвідомлення того, що все ще попереду й що шлях до істинного пізнання вона вготує довгий, непростий. Саме такий шлях Тарас і починав торувати. Підписав молодий, але вже вдатний художник портрет своєї німецької коханої «з акцентом»: «Чевченко».

Перед внутрішнім зором постала ще одна вродливиця, яку побачив на балу 29 червня 1843 року. То була Ганна Закревська. Відразу ж відчув на собі уважний погляд чорно-синіх (саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Скромна зачіска відтінювала вродливе строге обличчя. Рубінові сережки в золотій оправі увиразнювали його одухотвореність.

Усе це мало не вмить пригадав ще молодий Тарас, коли вперше ніяково, але вже не рвучко, а по-шляхетному легко (навчився в Петербурзі), ледь вловно потиснув руку, яку вперше простягнула йому княжна Варвара Рєпніна. Саме від її несподіваного кохання поет знову й знову втікав у глухі села, до друзів і ледь знайомих поміщиків. Не міг переступити невидиму, мовби потойбічну межу як років (княжна була набагато старша), так і того, що називають (це найголовніше) кричущою становою та майновою нерівністю. Різновеликість реальних світів гасила взаємосвітіння душ.

У листопаді 1843 року Тарас Шевченко занотував про княжну такі рядки: «О добрый ангел! Молюсь и плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле!». Пізніше яготинська красуня, розумниця й нещасливиця в особистому житті від щирої душі, з жіночою лагідною вимогливістю написала про поета: «Його не можна було не любити… Він був обдарований більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива й добра, настроювала його цівницю на високе й святе».

Розмірковуючи про першу московську зустріч із Варварою Рєпніною, стомлений поет відчужено чи й просто збайдужіло, з легкою іронією зафіксував у «Щоденнику»: «Навестил давно не виданного друга, княжну Варвару Николаевну Репнину. Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела». Друга (й остання) зустріч лише поглибила розчарування.

 

Поет несамохіть порівняв княжну з юною актрисою Катериною Піуновою, якій, зачарований вродою та молодістю, освідчився в коханні, коли доля нещодавно на цілих п’ять місяців пов’язала його з Нижнім Новгородом. Що то було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності й краси? Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!) виявилася фатально схожою на осяяну дитинством Оксану. Запаморочення від любові налинуло негадано, а ще несподіваніше розвіялося. І ось уже Шевченко занотовує враження від зустрічі з юною Катрусею, якій читав вірші Гете: «Случайно встретил я Пеунову: у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою?».

Після смерті Тараса Шевченка, вже шістдесятилітньою, Варвара Миколаївна не соромилася відкидати сніг перед своїм московським будинком. Ще й тоді нею, чарівною, граційною, з німбом легенд над гордовито піднесеною голівкою, милувалися постарілі кавалери… А їй, назавжди зануреній у містику, мовби чулося Шевченкове: «Молюся й плачу перед тобою».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

«Оцінювальная мафія» збирає гроші для просування законопроекту № 2047 Вчора, 14 жовтня

Могеріні назвала задовільними плани Києва щодо Донбасу і реформ Вчора, 14 жовтня

У Жеваго заявили, що жодних "юридичних повідомлень" він не отримував Вчора, 14 жовтня

Новини 11 жовтня: про іноземців на ринку землі, нову посаду Вітренка, тіньову економіку 12 жовтня

Зеленський підписав один з ключових законів для "промислового безвізу" з ЄС 11 жовтня

ЄС обговорить відповідь на дії Туреччини в Сирії, можливі санкції 11 жовтня

Розкрадання мільйонів з "Укрзалізниці": Суд заарештував майно екс-депутата Іщенка 11 жовтня

Прем’єри Ірландії і Британії заявили про позитив щодо Brexit: угода можлива до 31 жовтня 11 жовтня

Фаріон: Українці програють через те, що постійно орієнтуються на чужинця 11 жовтня

Болгарія підписала угоду з Грецією для скорочення повної газової залежності від РФ 10 жовтня