Електоральний простір: поняття, сутність, структура

Поняття «електоральний простір» не є категоріальним, однак цим терміном широко послуговуються в науковій літературі. Його застосовують для визначення якоїсь сукупності умов електорального змагання (системи координат) і самих акторів цього процесу (найчастіше політичних партій). Використовують його також для позначення структури політичних переваг електорату. Але, незважаючи на те, що, поняття «електоральний простір» широко вживається у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, спробу визначити його поки що не було здійснено. А це є перешкодою в процесі його теоретичного осмислення й операціоналізації.

Електоральний простір є об’єктом дослідження політологів, соціологів, географів і культурологів. Електоральна географія розвивається на Заході з початку ХХ століття (екологічний підхід А. Зіґфріда). Й понині в наукових колах немає єдності щодо реальної наукової цінності електоральної географії. Поширеною є точка зору, що електоральна географія займається переважно описовими характеристиками, без пояснювальних методик, властивих політології. В основі електоральної географії – «дослідження географічної диференціації електорального різновиду політичного поводження населення, що виражається як у політичній участі, так і в ухилянні від неї» [1, с. 58]. Вплив географічного чинника на розвиток суспільства вчені відзначали давно. Так, ще сто років тому Х. Маккіндер сказав: «... у цьому десятиріччі ми вперше перебуваємо в ситуації, коли можна спробувати встановити... зв’язок між широкими географічними й історичними узагальненнями» [1]. Вплив географії на історію відзначав і Ф. Бродель: «У тому й полягає цінність географії, що завдяки їй дійсність являється перед нами в усій своїй густоті та довжині, в усій різноманітності складників її явищ, котрі варто подумки роз’єднати, але лише для того, аби ще краще зрозуміти, наскільки тісно вони пов’язані» [5].

Цікавим є те, що перші дослідження електорального поводження здійснювали саме в рамках політичної географії, фактичним засновником якої був французький учений А. Зігфрід. Відповідно до запропонованої ним аналітичної моделі (заснованої на аналізі електоральної статистики за тридцятирічний період), визначальними чинниками електоральної поведінки є: 1) характер ландшафту, 2) тип поселення, 3) відносини власності. Вони тісно пов’язані між собою та формують соціальну структуру й релігійний клімат, що безпосередньо впливає на голосування.

Нерідко під електоральним простором розуміють конфігурацію політичних сил у виборчому процесі. Однак у ній немає власне просторової складової, немає атрибута протяжності. Як відзначає Р. Туровський, поняття «електоральний простір» доцільно використовувати саме в географічному змісті, але водночас в жодному разі, не відриваючи його від політичної ситуації [8].

Однак у виборах беруть участь не території, а люди, і на це варто зважати. Не так уже й рідко в науковій літературі звертають увагу на те, що регіон, територія «голосує» у той чи інший спосіб.

Р. Туровський виокремлює два виміри електорального простору: соціокультурний та регіональний. У соціокультурному вимірі виокремлюють дві його складові – соціальну й етнокультурну. Головний елемент електорального простору – територіальні співтовариства, під якими розуміють людей, що населяють територію.

Як вважає М. Арбатська, поряд із просторовими ознаками це поняття має також обов’язково враховувати характеристики процесу, тому що «сутнісна характеристика політики – не спокій, а рух, і в центрі уваги політичної науки перебуває політичний процес» [1].

На думку українського дослідника В. Березинського, термін «електоральний простір» описує стійкі взаємини виборців, які мають соціально-політичні позиції в електоральному процесі й у зв’язку з цим є постійно діючою, загальною умовою протікання електорального процесу. Змістом електорального простору є різноманітні відносини між партіями (блоками партій) і соціальними групами, які пов’язані з виборами [3, с. 7].

Для уточнення понятійного статусу електорального простору пропонуються різні формулювання. Але з огляду на те, що електоральне є частиною політичного, а політичне – частиною загальної соціальної картини світу, то на перший план виходить структурно-просторова специфічність феномену. «Просторовість» полягає в тому, що реальний електоральний простір, на відміну від матеріальних предметів, що перебувають у ньому, має притаманні тільки йому властивості:

а) однорідність / неоднорідність;

б) ізотропність / анізотропність;

в) симетрію / асиметрію [1].

На думку деяких авторів, для визначення цього поняття потрібно розглядати електоральні змагання як концентроване виявлення політичного ринку (за природою циклічного, дискретного, з обмеженою свободою конкуренції). У своєму найпростішому вигляді політичний ринок структурується навколо трьох елементів, що формують систему: виборців (відособлених або об’єднаних у певні структури), політиків (так званих незалежних або теж об’єднаних у блоки та союзи) і різних механізмів, що забезпечують взаємодію виборців і політиків. У системі цих механізмів найважливішу роль відіграють засоби масової інформації [2].

Через призму категорії «політичний ринок» пропонує інтерпретувати поняття «електоральний простір» М. Богданова: функціонування ринку проявляється в тому, що в процесі електорального змагання (як концентрованого образу політичного ринку) відбувається свого роду зустріч пропозиції (набору політичних диспозицій й ідентичностей) і попиту (політичних настанов і переваг) [4, с.18].

Під час цієї зустрічі політичні актори (партії, кандидати та ін.) змушені орієнтуватися на попит шляхом активізації своїх диспозицій і демонстрації ідентичності, претендують на зайняття якихось позицій. Під час передвиборного змагання й особливо голосування відбувається свого роду «тестування» носіями попиту (виборцями) успішності претензій акторів. Загалом виграють ті політичні сили, чия демонстрація відповідності тієї або іншої позиції («відповідності обійманій посаді») виявилася найпереконливішою.

Отже, електоральний простір можна представити як місце зустрічі попиту та пропозиції на політичному ринку, а його структуру – як упорядковану сукупність політичних позицій та ідентичностей акторів електорального змагання [4].

З наявних у науковій літературі визначень поняття «електоральний простір» можна виокремити такі:

– система (структура) електоральних позицій і переваг;

– динамічний процес приведення у відповідність «політичних установок і орієнтацій виборців до запропонованих на їхній вибір позицій» учасників електорального змагання;

– концентроване вираження політичного ринку;

– структура очікувань виборців, яка реалізується в процесі виборів, та інші.

Зазначені варіанти дають змогу дійти висновку про структурність і неодностайність електорального простору та стисло виражаються такими формулюваннями.

«Електоральний простір є:

а) відображенням політичного процесу, що характеризує локалізовані в соціальному й географічному просторі взаємини елітарних і неелітарних груп у період легального формування органів влади;

б) населеною територією, що має стало виражені регіональні (місцеві) відмінності й особливості у взаєминах учасників політичного процесу щодо формування легальних органів влади» [4].

В останньому визначенні беруться до уваги такі географічні особливості, як комплексність, територіальність і конкретність, які становлять суть поняття: зафіксовані в просторі електоральні події, їхня топологічна характеристика та реальний час для вирішального зіставлення політичних позицій еліти й електорату.

Основою для структурування електорального простору є ситуація, коли між елітою й електоратом починається погодження умов, на основі яких формуються так звані комунікативні спільності, або електоральна база політичного угруповання (лідера), що дає можливість їй (йому) здобути перемогу в балотуванні й «змінити в потрібному напрямку... політичний баланс і зміст владних відносин» [7].

Український дослідник В. Березинський вважає, що електоральний простір є інституційованою частиною комунікативного простору публічності: «Він виникає й існує як сукупність випадкових актів комунікацій, не пов’язаних із якимись нормами й обмеженнями. У просторово-тимчасовому континуумі соціуму такі поодинокі комунікативні імпульси складаються в певну, здатну до самоорганізації сукупність суб’єктів, що містять синергетичний початок, закладений у соціумі» [3, с. 7].

На думку цього автора, електоральний простір має таку тривимірну структуру:

1) публічна боротьба партій (її кандидатів) за голоси виборців, що після закінчення виборів згасає;

2) постійна неформальна взаємодія партій з виборцями і під час виборів, і в проміжках між ними;

3) «дрейф» уподобань електорату від виборів до виборів.

Зміст кожного з наведених рівнів електорального простору визначається трьома показниками: електоральна мобілізація – рівень готовності електорату брати участь у виборах; поляризація електорату – розмежування політичних преференцій; персоніфікація – орієнтація виборців на особистості політичних лідерів [3, с. 8].

Структура електорального простору формується під впливом сукупності різнорівневих структурувальних чинників. Виокремлюються «довгострокові» та «короткострокові» чинники [4].

Короткострокові чинники («поточна проблематика», «брудні технології» тощо) досить часто є предметом аналізу суперечностей технологів та аналітиків. За всієї важливості такого аналізу для виявлення сталих елементів структури електорального простору аналіз короткострокових чинників є другорядним. Важливішим, на наш погляд, є дослідження довгострокових чинників.

Особливості структури електорального простору, точніше однієї його складової, набору політичних позицій, а також сукупність потенційних можливостей політичних сил визначається декількома довгостроковими чинниками. Вони є різнохарактерними та різнорівневими за походженням, мірою впливу й сталості. Водночас їх поєднує довгостроковий характер впливу на структуру електорального простору.

На формування цих чинників впливають передусім інституціональний дизайн і політичні традиції. Їхній взаємовплив формує такий набір чинників:

– електоральні правила гри (формальні та неформальні норми);

– система поділу влади (формальні рамки, їхнє реальне наповнення) й особливості розвитку інститутів політичного представництва;

– набори можливих стратегій політичних чинників;

– комплекс політичних настанов виборців і способи електорального поводження.

Поряд з акторами виборчого процесу одночасно з розвитком демократичної електоральної системи залучаються й інші активні учасники – агенти електорального процесу.

Як зазначає Н. Паніна, в раціональній моделі електоральної системи агенти електорального простору є необхідними елементами, які виконують конструктивні функції. Призначенням агентів електорального процесу, з її точки зору, є здійснення продуктивної комунікації між електоратом і політиками. «У рамках ідеальної раціональної моделі розвитку електоральної системи передбачається, що політикам необхідна об’єктивна інформація про соціально-психологічні особливості електорату (їхні інтереси, потреби, думки, ціннісні установки, особливості сприйняття політиків і політичних ситуацій), а електорату необхідно чітке подання про політичну позицію акторів і індивідуальні якості конкретних політиків для здійснення раціонального вибору. Прогресивна роль агентів у тому, що вони сприяють розвитку політичної комунікації (залученню й оволодінню знаннями з ряду наукових галузей, зокрема, соціології й психології; освоєнню й розвитку технологічних прийомів ефективної комунікації й т.д.)» [6, с. 45].

Серед агентів електорального процесу Н. Паніна пропонує виокремити такі основні соціальні категорії:

1. Державні чиновники, які обіймають впливові посади в органах виконавчої влади. Цю групу можна розглядати як агента електорального процесу, позаяк тут присутній прагматичний інтерес. Тому що, незважаючи на те, що політичний успіх у структурах виконавчої влади досягається не перемогою на виборах, висуваннями й призначеннями, кожному окремо аж ніяк не байдужі конкретні результати виборів, бо від цього залежить, хто саме прийде до влади й одержить можливість призначення на посаду або відсторонення від неї.

2. Представники засобів масової інформації, журналісти (політичні оглядачі), які працюють у «електоральному полі» й опосередковують комунікацію головних акторів електорального процесу в пресі, теле- і радіоефірі.

3. Аналітики (політологи) й технологи, які виконують функції й аналітичного, і обслуговуючого характеру під час виборчих кампаній [6, с. 46].

На основі точок зору, викладених у науковій літературі, спробуємо уточнити визначення «електорального простору». На нашу думку, електоральний простір – це населена територія, яка характеризується регіональними відмінностями й особливостями в період виборчої кампанії, що виявляються у взаєминах головних учасників і агентів електорального процесу.

Отже, у наведеному визначенні взято до уваги географічний, часовий і соціально-політичний чинники.

Джерела:

1. Арбатская М. Н. Электоральное пространство и управление избирательными правами граждан: методологические и методические основы анализа // Политэкс. – 2006. – № 1.

2. Байханов И. Б. Современные электоральные пространства в ракурсе мировой политики. – Автореф. дис. … канд. полит. наук.– М., 2007. – С.16.

3. Березинський В. П. Транзитивні особливості формування електорального простору сучасної України. – Автореф. дис.... канд. політ. наук. – Д., 2005. – С. 7.

4. Богданова М. Н. Российская электоральная политика: институциональные ресурсы и технологии реализации. – Автореф. дис…. канд. полит. наук. – Ростов-на-Дону, 2006. – С. 18.

5. Бродель Ф. Что такое Франция? Книга первая: пространство и история. – М., 1994. – С. 20.

6. Паніна Н. Структура чинників політичного успіху як показник політичної спрямованості розвитку електоральної системи // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 4. – С. 44.

7. Структура и динамика российского электорального пространства. Круглый стол // Полис. – 2000. – № 2. – С. 85.

8. Туровский Р. Ф. Региональное измерение электорального процесса Концептуальные основы исследований // Общественные науки и современность. – 2006. – № 5. – С. 5.

Автор: Анжеліка ЄХНІЧ