передплата Українською | In English

№3, лютий 2008

Системні основи закріплення правового статусу людини в Конституції України

Поділитися:

Державно-правовий розвиток сучасної України, що об’єктивується на шляху побудови демократичної, правової, соціальної держави, яка була б здатна втілити конституційний принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, чиї інтереси, права і свободи визначають діяльність державної влади, об’єктивно виводить у коло найважливіших проблем конституційного права питання реалізації Конституції України, забезпечення прав та свобод людини й громадянина.

Водночас слід наголосити, що ця проблематика набуває особливої ваги з огляду на процес, що триває, конституційної реформи. В цьому сенсі конституційно-правова реформа в Україні, як слушно зазначає М. Оніщук, «ставить перед вітчизняною юридичною наукою та практикою низку важливих парадигм, пов’язаних із майбутнім правотворення та державотворення» [7]. Зрозуміло, що відповідь на ці виклики неможлива без змістовного аналізу правового статусу людини та його забезпечення, адже якщо словосполучення «права і свободи людини» ми сприйматимемо не як порожній звук, а як цінність державно-правового генезису, то його висвітлення становитиме необхідну складову наукового забезпечення процесів суспільних змін.

Хоча ми вважаємо, що нині слід говорити не лише про те, що проблема аналізу системних основ закріплення правового статусу людини в Конституції є одним з невід’ємних елементів теоретичних пошуків науки конституційного права, а й про те, що цей комплекс питань є дуже актуальним. Звернімося лише до найзначущіших позицій. По-перше, як зазначали вітчизняні дослідники, істотною вадою державотворчих та правотворчих процесів в Україні в аспекті забезпечення прав людини було те, що доволі часто ці права розглядали автономно й без зважання на їхній взаємний зв’язок та зв’язок з іншими правовими інститутами (наприклад, можна згадати інститут конституційних обов’язків). По-друге, самі права й свободи людини з наукової точки зору є одним з елементів конституційно-правового статусу людини. Тому питання забезпечення конституційних прав безпосередньо корелюють із процесом забезпечення правового статусу людини, як його відображено в чинній Конституції України. По-третє, оцінюючи зміни на рівні Конституції (не таїна, що сьогодні лунають різні, до того ж часто прямо протилежні, фахові оцінки сутності конституційних новацій), ми повинні обов’язково брати до уваги те, якою мірою ці зміни впливають на статус людини й громадянина, чи дають вони можливість ефективно й цілковито реалізовувати права людини. Для цього нам не повинно бракувати розуміння тих системних основ закріплення правового статусу людини, як вони відбиті в Конституції. До того ж, оцінюючи динаміку змін у Конституції, слід враховувати й те, в який спосіб та якою мірою ці зміни впливають на правовий статус людини.

Однак перед розглядом зазначеної тематики слід зробити одне зауваження. Річ у тому, що інколи поняття правового статусу людини практично цілковито ототожнюється із системою прав і свобод людини, а також їхніх правових гарантій. На нашу думку, такий підхід не є правильним, оскільки, виходячи з доктринального тлумачення поняття правового статусу людини, ми зазначаємо, що його зміст розкривається як «система закріплених у нормативно-правових актах та гарантованих державою прав, свобод та обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві» [9]. Схоже визначення пропонував і В. Погорілко, зазначаючи, що правовий статус особи – це сукупність «загальних, основоположних начал, за допомогою яких у Конституції та інших нормативно-правових актах встановлюються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення» [3]. Тобто, як ми бачимо, права і свободи людини не повинні тлумачитись абстраговано від тих обов’язків, які покладаються на особу як на людину й громадянина. В цьому сенсі російська дослідниця Л. Морозова цілком обґрунтовано поєднує в межах аналізу прав людини самі права й свободи як такі, юридичні обов’язки та механізми захисту прав людини [6]. Також з метою уникнення певної двозначності у застосуванні термінів «людина» та «громадянин» (відомо, що «права людини» у точному значенні цього терміна є ширшим поняттям, ніж «права громадянина», оскільки вони поширюються як на громадян певної країни, так і на інших осіб [11]), В. Мадіссон аргументує доцільність виокремлення в межах правового статусу особи двох базових елементів: а) інституту громадянства; б) інституту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина [5]. З другого боку, виокремлюючи окремі елементи правового статусу людини, доволі часто зазначають п’ять таких складових: а) громадянство або інші різновиди політико-правового зв’язку між людиною та суб’єктом політичної влади (державою); б) правосуб’єктність; в) принципи державно-правового регулювання статусу людини; г) права, свободи, обов’язки та заборони, з якими пов’язана юридично значуща поведінка людей; д) гарантії прав і свобод людини» [1]. Тому, продовжуючи наше дослідження, не обмежуватимемося лише правами та свободами людини.

Як уже зазначено, головною властивістю нового підходу до закріплення статусу людини, що знайшов своє відображення в Конституції, стала докорінна переорієнтація в системі відносин між державою та особою. Якщо раніше головним елементом у цій системі взаємозв’язків була лише держава (причому навіть у юридичній науці людину розглядали не так як самостійний суб’єкт-носій певних невід’ємних та невідчужуваних прав, як об’єкт, чиї права встановлювала та регулювала держава), то водночас із проголошенням незалежності й переорієнтацією на цінності демократії та права вже не держава, а людина стала визначальним і центральним елементом. До речі, на цей факт набуття Конституцією України нових функцій, порівняно з Конституцією УРСР, в контексті постання нового типу політичної системи, чітко вказує О. Скрипнюк. Він наголошує, що конституційне закріплення нової структури взаємозв’язків між державою та людиною, де людина є пріоритетною ланкою, означає не тільки появу нової конституції, а й новий спосіб її впливу на розвиток суспільства та держави [10]. Загалом, подібне пріоритетне положення людини відбито не лише в статті 3 Конституції, а й у статті 1, оскільки сам факт проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою означає, що вона визнає для себе певну модель взаємовідносин держави і людини, коли перша бере на себе зобов’язання гарантувати, забезпечувати й захищати права й свободи людини та громадянина.

Однак, наголошуючи на значущості зміни відносин у системі взаємозв’язку «людина – держава», ми впритул наближаємося до такого принципового елементу правового статусу людини, як громадянство. Справді, теоретичне визначення поняття громадянства передбачає його тлумачення як «взаємозв’язок особи і держави, який породжує з обох сторін певні права та зобов’язання» [13], або як «правовий зв’язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов’язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі» [12]. У Конституції України диференційоване вживання понять «людина» та «громадянин» знаходимо вже в статті 8, частина третя якої зазначає, що «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Тобто навіть якщо ми обмежуватимемо зміст правового статусу людини лише сукупністю її прав, то й тоді текстуальний аналіз Конституції змушуватиме нас вносити певну диференціацію. Вона стосується розмежування між правами і свободами людини (коли поняття «людина» тлумачиться як родова властивість) та правами й свободами громадянина (коли поняття «громадянин» позначатиме специфічний зв’язок даної людини з даною державою).

Якщо спробувати визначити сукупність базових конституційних норм, в яких закріплюється цей елемент правового статусу людини, то тоді, поза всяким сумнівом, слід назвати насамперед статті 4, 24, 25 та 26 Конституції, де містяться такі норми: а) в Україні існує єдине громадянство; б) громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом; в) громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство; г) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Також, крім цього, варто звернутися до положень Закону «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, який відповідно до Конституції визначає правовий зміст громадянства України, підстави й порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень із питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб [2]. Нагадаємо, що стаття 2 цього закону закріплює такі принципи громадянства України: 1) принцип єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України; 2) запобігання виникненню випадків без громадянства; 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя; 6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. При цьому за законом громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

З метою організації виконання цього закону Указом Президента України від 27 березня 2001 року було затверджено Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства, основним завданням якої є: розгляд заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з громадянства України, подань про втрату громадянства України, внесення пропозицій Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; здійснення контролю за виконанням рішень із питань громадянства, прийнятих Президентом України; внесення пропозицій щодо прийняття законів, видання актів Президента України та інших правових актів з питань громадянства, участь у підготовці проектів таких актів; вивчення і узагальнення вітчизняного та іноземного досвіду у питаннях громадянства, внесення пропозицій Президентові України щодо вдосконалення діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної з вирішенням таких питань. Для виконання покладених на неї завдань комісія має право: а) повертати документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України Міністерству внутрішніх справ України або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; б) одержувати в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади матеріали, необхідні для розгляду заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з громадянства України, подань про втрату громадянства України; в) звертатися у межах своєї компетенції до центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо проведення ними перевірки підстав, наявність або відсутність яких є необхідною для прийняття до громадянства України або припинення громадянства України, та виконання умов прийняття до громадянства України або виходу з громадянства України; г) утворювати в разі потреби тимчасові експертні та робочі групи, залучати в установленому порядку до участі в їх роботі посадових осіб центральних та місцевих органів виконавчої влади, працівників установ та організацій, провідних учених і спеціалістів; д) заслуховувати на своїх засіданнях керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, установ і організацій з питань, що належать до її компетенції; є) користуватися в установленому порядку інформаційними банками даних центральних та місцевих органів виконавчої влади, організовувати проведення конференцій, симпозіумів, семінарів, нарад з питань громадянства.

Утім, характеризуючи інститут громадянства як елемент правового статусу особи, що безпосередньо закріплюється Конституцією України, дуже важливо не редукувати його зміст тільки до сукупності формально-юридичних відносин, які встановлюються між суверенною владою держави та окремими індивідами, які мають правовий статус громадянина. Адже правова категорія «громадянин» в сукупності із зафіксованими Конституцією правами формує специфічну форму активної взаємодії між державою та її громадянами. Тобто йдеться не просто про певну кількість взаємних прав та обов’язків, які виникають у відносинах демократичної держави з її громадянами, а про активну участь громадян держави в її політичному, економічному та соціальному розвитку. Так, стаття 36 Конституції України, передбачає, що громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних й інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. У статті 38 Конституції України зазначається, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування. Тобто, як бачимо, Конституцією разом із встановленням такої форми зв’язку між державою та людиною, як інститут громадянства, закладається фундамент для специфічного типу взаємодії між цією державою й громадянами, коли останні одержують можливість (понад те, Конституція прямо передбачає, що ця можливість об’єктивно реалізовуватиметься громадянами, а не залишатиметься непідкріпленим та нереалізованим конституційним приписом) впливати на дії державної влади, брати участь у виборчому процесі та інших формах безпосередньої демократії, здійснювати повноваження в сфері державного управління. В цьому контексті слід відзначити, що завдяки такому елементу правового статусу людини, як громадянство (враховуючи ті права громадян, які закріплюються на рівні Конституції), відбувається формування не лише основ самого правового статусу людини, а й ґрунту для загального розвитку політичної системи загалом, тому що тільки на основі паритетної взаємодії держави й громадянина, коли останній має можливість брати участь (безпосередню чи опосередковану) у державному управлінні, можливе постання демократичного суспільства та демократичної держави.

Утім, навіть з огляду на непересічну роль інституту громадянства для дослідження правового статусу людини не можна не погодитися з тим, що основною складовою конституційних основ правового статусу людини в Україні є саме права, свободи та обов’язки людини і громадянина [4]. Нагадаємо, що в Конституції всі вони знайшли своє відображення в розділі другому «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (статті 21–68).

Загалом питанням висвітлення змісту та реалізації тих чи інших прав людини або їх груп уже присвячено чимало фахових досліджень провідних вітчизняних юристів. Тому вважаємо за доцільне зупинитися лише на деяких аспектах цієї теми. Справді, якщо ми розглядатимемо цю проблему в контексті системності чи системного взаємозв’язку закріплення правого статусу людини, то маємо проаналізувати принаймні два її аспекти. З одного боку – це, безумовно, системний зв’язок різних елементів правового статусу людини між собою. З другого – системність взаємозв’язку окремих складових у межах того чи іншого інституту. Стосовно першого з названих аспектів ми вже частково вказали на зв’язок між інститутом громадянства та окремими правами людини (щоправда, в даному разі слід мову вести не тільки про політичні, а й про інші права людини, які також мають тісний зв’язок з інститутом громадянства). Розглядаючи права людини та принципи конституційного устрою, слід зауважити, що вони визначають не лише правовий статус людини, а й задають певний вектор, певну спрямованість діям держави та державної влади і на внутрішній, і на зовнішній арені.

Також варто наголосити, що між правами, свободами та обов’язками людини й громадянина Конституція України передбачає існування доволі чіткого та прозорого системного взаємозв’язку. Однією з ключових щодо цього є категорія «гідності людини» та «безпеки». При цьому «гідність людини», як пише О. Юлдашев, тлумачиться не просто як одна з соціальних цінностей, а як загальне їх джерело, оскільки в іншому разі «право підмінюється правилами, змістом законів виявляються не цінності, вироблювані вільним громадським життям, а вольовий державний інтерес, що робить людей виконавцями велінь «верхів», а не політичними акторами, і веде до культивації стану «дарувальник – обдаровуваний» [14]. Вище ми вже згадували статтю 3 Конституції, де поряд із поняттям «людина» вживаються й такі категорії, як «гідність» та «безпека». Справді, в розділі другому Конституції не знаходимо формулювання «право на гідність» та «право на безпеку». Однак не можна забувати, що в багатьох конституційних формулюваннях другого розділу йдеться про право на безпечне довкілля, право на повагу до гідності, право на гідне життя тощо. Тобто, по суті, закладені в статті 3 категорії гідності та безпеки в своїй взаємодії утворюють ту внутрішню структуру, яка дає змогу поєднати всі перелічені в другому розділі права й свободи людини. Зокрема, гідність людини та повага до неї розкриваються через гідність людини в особистих відносинах, гідність у політичних відносинах, гідність у соціально-економічних та культурно-національних відносинах. Тому насправді в Конституції йдеться не просто про перелік політичних, соціальних, економічних та інших прав людини, а про таку систему всіх цих прав, яка дала б можливість забезпечити гідне існування людини та чітко зафіксувати необхідні стандарти цієї гідності.

Наприклад, політична гідність людини виявляється, в першу чергу, в її можливостях брати участь у політичному житті, реалізовувати свої політичні інтереси, артикулювати власну політичну волю та вільно висловлювати свої політичні погляди. Тому Конституція зафіксувала такі базові політичні права: право на участь в управлінні державними справами, право на свободу об’єднання, право на мирні збори, мітинги, походи й демонстрації, право на звернення (нагадаємо, що стаття 40 Конституції закріплює норму, згідно з якою всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк).

Особиста гідність людини, яку також гарантує Конституція, розкривається через: право на життя та його захист, право на повагу до гідності людини, право на невтручання в особисте та сімейне життя, право на особисту недоторканність, право на свободу світогляду та віросповідання, право на таємницю листування та інших видів комунікації, право на свободу слова, право на свободу пересування й вибір місця проживання. Те саме може бути продемонстровано й у разі дослідження поняття гідності в соціальному, економічному, національно-культурному плані.

Паралельно з цим на формування й системне закріплення прав, свобод та обов’язків людини впливає й інша з названих нами категорій – категорія безпеки. На наше переконання, реальний баланс прав та свобод людини досягається саме через кореляцію конституційних гарантій гідності і безпеки, оскільки в своєму прагненні забезпечити гідне існування людини держава не повинна переходити межу безпеки й окремих громадян, і суспільства загалом. У результаті чого безпека так само, як і гідність, може тлумачитися в таких аспектах: політична безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека тощо.

Водночас, як було зазначено на початку статті, вживаючи поняття «системність» й аналізуючи конституційні права й свободи людини та громадянина, ми не повинні забувати про такий невід’ємний елемент правового статусу людини, як її обов’язки. В цьому сенсі не можна не погодитися зі словами О. Пушкіної: «Система прав і свобод людини і громадянина є нерозривно пов’язаною з системою правових обов’язків людини, оскільки практично завжди визнання спільних та рівних прав за окремими індивідами означає ніщо інше, як накладання на них принаймні мінімальних правових обов’язків, які передбачають необхідність спільного дотримання загальних правових норм» [8]. Серед обов’язків, що безпосередньо закріплюються Конституцією, маємо назвати насамперед такі: дотримуватися Конституції і законів України; захисту країни; охорони культурної спадщини; не заподіювати шкоди природі; поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права; сплати податків і зборів. Не вдаючись до теоретико-нормативної експлікації змісту кожного з них, наголосимо лише, що всі вони можуть бути визначені винятково як: а) обов’язки, що покладаються на особу як наслідок її поважного ставлення до прав і свобод інших осіб; б) обов’язки, що накладаються на особу як наслідок підтримання існування держави, охорони її територіальної цілісності та незалежності. В цьому сенсі конституційні обов’язки, на нашу думку, слід інтерпретувати не як свого роду обмеження в правовому статусі людини, а саме як органічне й необхідне доповнення цього статусу, яке гарантує не лише правове життя людини, а й відповідне правове існування та правовий розвиток держави й соціуму загалом.

Отже, підбиваючи підсумки результатів здійсненого дослідження, можемо зробити такі узагальнення. По-перше, системність закріплення правового статусу людини в Конституції України має розглядатися принаймні в двох основних аспектах: а) як взаємозв’язок та взаємодоповнюваність окремих складових елементів правового статусу людини (громадянство, правосуб’єктність, права й свободи людини й громадянина, конституційні обов’язки); б) як зв’язок на рівні субелементів тих чи інших інститутів. У цьому сенсі ми отримуємо змогу дослідити правовий статус людини з точки зору його відображення та закріплення в Конституції України як складну сукупність інститутів і взаємозв’язків, що забезпечують реалізацію проголошеного Конституцією курсу на визнання людини найвищою соціальною цінністю. По-друге, важливими категоріями, що дають можливість систематизувати права й свободи людини, як вони відображені в Конституції, є категорії «людської гідності» та «безпеки». В результаті чого представлені в Конституції права і свободи людини можна структурувати та визначити як засоби забезпечення цих конституційних цінностей у стосунках між окремими людьми, а також в їхніх відносинах із державою. По-третє, подальше дослідження системних основ закріплення правового статусу людини в Україні має вирішальне значення для процесу забезпечення прав людини в Україні та реалізації Конституції держави, оскільки обидва вони мають системний характер і завжди торкаються не просто тих чи інших прав або інститутів, а й загального розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави.


Джерела:

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. – М., 2000. – С. 342–343.

2. Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. (Ст. 65) // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13.

3. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2002. – С. 189–190.

4. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – С. 126.

5. Мадіссон В. Право і влада: людина в правовому полі // Право України. – 1999. – № 11. – С. 15.

6. Морозова Л. А. Теория государства и права. – М., 2005. – С.428 – 441.

7. Оніщук М. В. Співіснування та взаємодія безпосередньої демократії та представницької демократії як головна парадигма сучасного конституціоналізму // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – № 11(61). – С. 5.

8. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С. 93.

9. Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С. 409.

10. Скрипнюк О. В. Специфіка реалізації функцій конституції у демократичних і авторитарних державах // Правова держава: Щорічник наук. праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2006. – Вип. 17. – С. 339–347.

11. Теория государства и права / Под ред. В. К. Бабаева. – М., 2002. – С. 169–170.

12. Фрицький О. Ф. Конституційне право України. – К., 2002. – С. 127.

13. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. – М., 2001. – С. 62.

14. Юлдашев О. Природно-правова цінність категорії «гідність людини» як підґрунтя будь-якого реформування (до проблеми принципів державотворення) // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 1(28). – С. 96.

 

Автор: Костянтин Бабенко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня