Міжнародно-правова культура цивілізацій середньовічної Латинської Америки

Переважання європоцентристського підходу до вивчення міжнародного права (зокрема його історії та міжнародно-правової думки) призвело фактично до вилучення зі сфери знання значного міжнародно-правового доробку позаєвропейських народів. І якщо міжнародне право регіонів китайського, індійського, ісламського впливів і ще деяких міжнародно-правових підсистем знайшло своє відображення у відповідних дослідженнях, то міжнародно-правова культура народів Латинської Америки (маються на увазі так звані «доколумбові» цивілізації) й нині залишається «білою плямою» в науці.

 

На думку індійського дослідника міжнародного права Батіа, і в цій сфері латиноамериканські народи зазнали вирішального впливу індусів, японців і китайців: «Американці мали безсумнівні культурні зв’язки з народами Південно-Східної Азії щонайменше двісті тисяч років тому. …Інститут чотирьох головних урядовців в Мексиці та Перу кореспондується з чотирма міністрами держави й управляючими в королівствах буддистських імперій Південно-Східної Азії» [9, с. 211–214]. Спільність між латиноамериканською й буддистською культурами автор вбачає також в особливостях дипломатичного протоколу, практиці прийому послів, ритуалах, особливостях права надання притулку тощо.

На інших позиціях стоять європейські дослідники, котрі переконані: «стародавні американські цивілізації розвивалися без будь-якого впливу з боку європейських чи азіатських центрів. До ХVІ століття їхній розвиток відбувався цілком самостійно» [2, 6]. Та, на мою думку, правильніше все-таки було б стверджувати, що латиноамериканський регіон виробив власну міжнародно-правову культуру.

Це, зокрема, засвідчує міжнародно-правовий досвід інків. Звісно, між їхньою міжнародно-правовою культурою і тією, що практикувалася в азійському, європейському та інших регіонах, є багато спільного. Проте ця спільність продиктована скоріше подібністю зародження і становлення міжнародного права.

Як і інші народи, інки при формуванні своєї міжнародно-правової практики і доктрини базувалися на природно-правових уявленнях. Щось подібне до держави з’явилося в них у період правління легендарного засновника династії правителів інків після 1200 року Інки Манко Капаки й короля Інки Рока [5, с. 289–290].

Разом із тим, прогалини в дослідженні міжнародно-правової думки інків спричинив погляд на них з європоцентристських позицій, як на народ варварський, позбавлений культури. Часто вчені наголошували на відсутності в інків поняття про гуманізм, на їхній жорстокості в досягненні міжнародних цілей, у переважанні воєнних методів розв’язання міжнародних питань [7, с. 73].

Звісно, як і інші народи, інки не були позбавлені жорстокості в досягненні політичних цілей. Проте її причини швидше закорінені у внутрішній боротьбі за владу. У міжнародних відносинах, ставленні до іноземців, військовополонених інки так само, як і інші народи, вдавалися до гуманізації війни, запобігання її поглибленню, заміни власне воєнних дій практикою економічної чи політичної блокади [5, с. 311–313].

Їхня ідеологія базувалася на переконанні в тому, що бог-Сонце наказує їм діяти стосовно військовополонених, ворогів й узагалі всіх іноземців милосердно. Тому практично всі війни інків закінчувались актом пробачення супротивника, звільненням військовополонених, лікуванням поранених (ворогів), похованням їхніх убитих, щоправда, за власним обрядом. Міжнародно-правова ідеологія інків вимагала гуманного ставлення до ворога, щоб він ізнов не піднявся проти них. Мирним шляхом інки намагалися навернути супротивників до своєї віри.

 Правова доктрина війни полягала в тому, що слід багато разів пропонувати ворогові мирно прийняти мову, віру, культуру інків. І лише в разі категоричної відмови можна було розпочинати воєнні дії. Утім і вони передбачали передусім застосування економічної блокади, утримання ворога без води та їжі.

Їхні закони та звичаї ведення війни забороняли застосовувати отруєну зброю, містили інші обмеження засобів ведення боротьби.

Інкам приписувалося бути посередником, коли інші народи порушували міжнародний договір, чи не могли мирно розв’язати конфлікт по суті.

 Про інститут міжнародних договорів інків свідчить угода Капак Йупанка (брат короля інків) з правителем Куїс-манку (правитель йунків), яка містила п’ятнадцять зобов’язань сторін (переважно релігійного характеру).

Оскільки інки не мали писемності, то результати міжнародних (дипломатичних) переговорів, посольств, війн, укладання договорів вони зберігали, використовуючи вузли (кіпу) різних кольорів і товщини. Кожен колір і розмір мав певне смислове навантаження. Існували спеціальні особи – кіпу-камайу, здатні дешифрувати такий «текст» (а в разі, коли неможливо було зафіксувати певну дипломатичну подію чи переговорний процес, вони запам’ятовували ці факти, аби в усній формі передавати їх). Їхня професія передавалась у спадок, а самі кіпу-камайу отримували цілу низку пільг і привілеїв.

Міжнародно-правова думка інків базувалася на таких основних постулатах: 1) бажаності спілкування з іншими народами, що сприяє взаємозбагаченню, та 2) навчанні й вихованні дітей правителів (васалів, по можливості, сусідніх правителів) при дворі Куско. Це давало їм змогу засвоювати міжнародно-правову культуру і стандарти інків. Розвитку їхньої міжнародно-правової культури край поклали іспанці, захопивши столицю Куско 1533 року.

Про іншу цивілізацію – ацтеків – заведено говорити як про єдиний народ, хоча в сенсі міжнародно-правової культури це навряд чи доцільно. Вони об’єднались у потрійний союз Теночтитлану (народ теночки, включно з містом Тлателолко), Тескоко (народ аколуа) і Тлакопану (народ тепанеки), котрий привів до створення об’єднаної ацтецької імперії та проіснував з 1430-х років до іспанського завоювання 1521-го. Часто міжнародно-правові погляди кожного з учасників потрійного союзу мали кардинальні відмінності (стосовно статусу території, воєнних звичаїв, дипломатичного права, гостинності тощо).

У цілому міжнародно-правові погляди ацтеків вирізнялися порівняно з іншими народами більшою нетерпимістю до іноземців, брутальним ставленням до ведення війни та військовополонених. Історія міжнародно-правової думки ацтеків, проте, напряму залежить від періоду племінного об’єднання ацтецьких вождеств, створення об’єднаної держави, насамкінець – імперії. Переселення ацтеків до Мексиканської долини розпочалося 820 року. У цей час ослаблені й розрізнені ацтецькі вождества сприймають міжнародно-правову ідеологію сильніших сусідів.

 Однак існували два аспекти міжнародно-правової ідеології ацтеків, в яких вони не сприймали зовнішніх впливів і які з’явилися вже на етапі зміцнення їхньої держави. Перший, завдяки котрому ацтеки змогли збудувати та зміцнити державу, – це переконання в існуванні власного світу, досконалішого за світ усіх інших народів. Останнім вони дозволяли долучатися до своєї, вищої культури (на відміну від інків, які сповідували спільне походження всіх народів). Ця ідеологія призвела до появи другої характерної риси міжнародно-правового світогляду ацтеків: переконання, що «інші народи не можуть йти разом з ацтеками, бо в кожного з них своя доля і особливе призначення» [1, с. 23]. Друге переконання спричинило нетерпиме ставлення ацтеків до інших народів.

Крім ацтеків до Мексиканської долини прибули різні племена та народи – шочімілка, тепанеки, колуа, чалька та багато інших. З часом було утворено понад 60 міст-держав із населенням понад 50 тисяч чоловік. Серед них найнетерпимішою відносно сусідів ідеологією вирізнялися ацтеки. Вони укріплювали власну імперію шляхом поєднання мирних (договірних, торговельних, посольських) і воєнних відносин. Із розростанням імперії саме воєнні засоби почали переважати в їхній зовнішній політиці. На відміну від ідеології інків, закони та звичаї війни ацтеків передбачали негуманне поводження з полоненими.

У міжнародно-правовій доктрині ацтеків центральне місце посідала ідеологія «П’яти Сонць». Відповідно до неї світопорядок не перебуває в статичному стані, а проходить п’ять окремих етапів. До появи ацтеків він вже пройшов чотири етапи, тому ацтекам випала місія керувати світом у його п’ятій стадії. Це ідеологія їхньої богообраності, згідно з якою вони покликані управляти світом будь-якими методати, а інші народи мають їм підкорятися.

Така доктрина цілком відповідала й політичним інтересам ацтецької імперії, котра дедалі розросталася. Її політичну історію можна поділити на три етапи: 1) переселення ацтеків, що завершилося заснуванням міста Теночтитлана; 2) утвердження їхньої державності серед інших народів Мексиканської долини до 1428 року, і 3) період незалежності, який завершився 1521 року у зв’язку з іспанським завоюванням. Протягом усіх згаданих етапів панівною в ацтеків була ідеологія «П’яти Сонць» і обраності їхнього народу, на котрий покладалася функція керувати світопорядком. Цю доктрину почали впроваджувати вже перші міста-держави ацтеків у Мексиканській долині (Теночтитлан, Тлателолко та ін.).

З метою утвердження цієї доктрини вже перший правитель ацтеків у Мексиканській долині Акамапічтлі (1376–1396 рр.) прийняв рішення про те, що правителі престол не успадковують, а обираються радою старійшин, воєначальників і жерців. Новим правителем після Акамапічтлі став його син Уітсіліуітля (1396–1405 рр.). Але не за правом народження, а внаслідок особистих чеснот і досягнень.

Причиною такого рішення вочевидь було намагання утвердити доктрину богообраності ацтеків: їхній правитель повинен був не лише легітимно отримати престол, а й мати свідчення власної першості, вищості за інших смертних. Таке підтвердження йому давав факт обрання на найавторитетнішій асамблеї.

Проте з посиленням імперії дещо змінилась і відповідна правова доктрина. У ній усталилась ідея божественного походження правителя. Відтак нащадки останнього почали успадковувати престол. Уже син Уітсіліуітля успадкував престол за правом народження.

Згодом ацтекам довелося перейти на гуманнішу й терпимішу стосовно іноземців міжнародно-правову ідеологію. Цього потребував і міжнародний обмін. Однак це вже сталося запізно, за іспанського завоювання, котре знищило і цивілізацію ацтеків, і згадки про їхню міжнародно-правову ідеологію.

Досить складним залишається питання становлення й еволюції міжнародно-правових поглядів держав цивілізації майя. На відміну від деяких інших американських цивілізацій, майя знали письмо, але досі вченим не вдалося повністю прочитати їхні писемні джерела: «З тисячі книжок, які містили відомості про їхні знання і ритуали, до нашого часу збереглися лише три (так звані кодекси: «Дрезденський кодекс», «Мадридський кодекс» і «Паризький кодекс». – О. Б.) ...Відповідно до цих джерел, що відносяться до ранніх часів, книги майя містили історичні хроніки, передбачення, тексти гімнів, «наукову» інформацію та родоводи, але ті три примірники, які є в розпорядженні сучасних вчених, лише описують ритуали, а точніше, викладають зв’язок між астрономічними спостереженнями неба та проведенням ритуалів» [6, с. 198]. Усі інші книжки знищені або часом, або європейськими завойовниками. Саме тому сучасні майязнавці (Т. Логтон, В. Імберт та ін.) вважають, що «на сьогодні численна кількість написів майя є ще далекими від можливості їх дешифрування» [11, с. 24].

Нерідко плутанина виникає через невизначеність у тому, про який період історії майя йдеться. Найзагальніший підхід окреслюється з доколумбового та післяколумбового періодів. Існує й низка детальніших (хоча часто й суперечливих, навіть взаємовиключних) періодизацій [4, с. 109–112; 14].

 Для з’ясування міжнародно-правової ідеології майя, по-перше, важливо знати, якими були в них міжнародне право й ідеологія до приходу колонізаторів. Класичне міжнародне право практично нічого не взяло з міжнародно-правових здобутків майя (хоча, згідно з даними хроністів Дієго де Ланди, Бартоломе де Лас Касаса, авторів «Повідомлення про справи в Юкатані», «Словника із Мотуля», експедиції Кордови та Гріхальви-Бернара Діаса дель Кастільо і Хуана Діаса та ін., колоністи звертали увагу на стан розвитку міжнародно-правових відносин майя). Це могло бути як через відсталість (порівняно з європейськими) міжнародно-правових стандартів майя, так і через особливість їхнього міжнародно-правового регулювання.

По-друге, майя в своєму політико-правовому розвитку пройшли ті само етапи: община – вождество – складне вождество – рання держава – класична держава. А в період європейського середньовіччя в них можна було знайти (залежно від регіону) кожну із вказаних форм соціально-політичної організації [15]. У класичний період (між ІІІ–ІV ст. і ХVІ ст.) у майя складається рання держава [12, с. 465–513].

 Коли йдеться про міжнародно-правовий світогляд майя, тут продовжує переважати «мілітаристське» тумачення їхніх офіційних доктрин. Чимало дослідників без жодної додаткової аргументації поширюють загальну доктрину (хибність її вже неодноразово доводили сучасні вчені), нібито міжнародним відносинам політичних спільнот, котрі перебувають на рівні розвитку вождества чи ранньої держави, притаманний лише воєнний тип відносин. А оскільки війна для суспільства є екстраординарним явищем і завжди фіксується в анналах його історії, то це ще більше переконує у власній правоті прихильників їдеї панування воєн в таких спільнотах.

Популярну в 1970-ті роки концепцію війни, насильства як передумови становлення держави (одним з найвідоміших провідників якої був археолог П. Кластр [10, с. 137–173]) уже наприкінці ХХ ст. багато вчених визнали поверховою та не аргументованою. Її критики (Р. Шедел, Д. Робінсон та ін.) чітко окреслили вади цієї концепції: «Огляд археологічних даних у світовому масштабі показує, що насильство, на відміну від міжусобних набігів, притаманне головним чином періоду формування ранньої держави» [8, с. 155]. У випадку з майя та ольмеками Мексики періоду 1500–500 рр. до н.е. вказані автори вважають: «…немає даних про гегемонію з допомогою примусової сили» [8, с. 158].

Навіть конкістадори характеризують майя як миролюбний народ. У «Повідомленні про справи в Юкатані» зовсім не прихильного до тубільців єпископа Дієго де Ланди – основного джерела з історії майя в період іспанського завоювання – зазначається: «Ці племена жили настільки мирно, що не було жодних чвар. Вони не використовували ані зброї, ані луків, навіть для полювання, хоча нині стали чудовими стрілками. Вони застосовували лише сільця та пастки, якими ловили багато дичини. ... у них була зброя для нападу й захисту… Вони не використовували й не застосовували отрути, хоча мали її вдосталь… …Їхні війни тривали недовго» [3, с. 118, 157–158].

Коли виникали конфлікти між містами-державами, у разі перемоги вони не мстилися союзникам ворога.

Майя самі запрошували для навчання чужоземців, вважаючи, що в такий спосіб між ними виникне більше порозуміння й іноземці легше підуть на контакти й укладатимуть угоди з майя. З часом з’явилися цілі торговельно-дипломатичні колонії в містах-державах майя (в Тикалі). Деякі дослідники взагалі схильні вважати, що майя були повністю відкриті іноземному впливові, котрий був дуже інтенсивний. Особливо, якщо іноземна держава виявлялася сильнішою. А з рівними за силою або слабкішими вони не поступалися своїми традиціями та звичаями.

У майя було досить розвинуте дипломатичне право (з визнанням посольської недоторканності та привілеїв). Вони поважали дипломатичний протокол і церемоніал іншої сторони, але зі свого боку керувалися своїм протоколом, який передбачав обов’язкове вручення подарунків їхньому правителю, зустріч із ним лише після роз’яснення мети візиту іноземного посла і в час, призначений очільником майя. Перемовини вели з допомогою перекладачів, але з обов’язковим застосуванням мови майя.

Майя широко практикували укладення договорів про утворення федерації міст-держав, конфедерації чи союзу. Вони залюбки запозичували нову іноземну міжнародно-правову ідеологію, якщо вона приносила їм користь.

Річки й океан відігравали велику роль як торговельні шляхи. Ними можна було дістатися до сучасних районів Південної Мексики, Карибського моря, океанських островів. Підкреслюючи інтенсивність зовнішньої торгівлі майя, Д. Бєляєв зазначає: «Існування активних торговельних контактів між майя та Центральною Мексикою підтверджується даними з «кварталу торгівців» – району на сході Теотиуакана, заселеного вихідцями з узбережжя Мексиканської затоки і майя. «Квартал торгівців» було засновано між 300 і 450 рр. Він проіснував до VІІ століття. Археологічні дані показують, що, хоча його мешканці і сприйняли місцеву матеріальну культуру, вони досить довго зберігали свою ідентичність… Ритуальна практика поєднувала в собі як місцеві, так і іноземні риси: жителі кварталу використовували теотиуканські пальнички, але часом клали в поховання імпортну парадну кераміку. …Окрім купців, котрі мешкали в «торговельному кварталі», в Теотиуакані, мабуть, розташовувалися й офіційні посольства майянських царств. Це засвідчують настінні розписи в майянському стилі й ієрогліфічні написи в Тетити – одному з високостатусних компаундів» [16].

У державах майя перепліталися торговельні, політичні, дипломатичні, міжнародно-правові відносини.

Міжнародно-правова концепція майя містила й доктрину «світового» панування. Але вони не поспішали вдаватися до силових методів досягнення цієї мети, а обмежувалися лише проголошенням відповідного титулу. Так, цар Муталя, найбільшого царства Петена, Чак-Ток-Ічаак ІІ, котрий мав титул коломте (гегемон всіх низовин майя), вступив у збройний конфлікт із царем міста Хонохвиц – Хацом-Кухом, котрий також мав титул коломте. Чак-Ток-Ічаак ІІ зазнав поразки і на трон Муталя сів неповнолітній син Хацом-Куха Йаш-Нуун Айіін І (379–404), який також вважався коломте. Обидва правителі уживалися з однаковим титулом, що скоріше засвідчує його символічність.

На початку VІІІ століття виокремлюються «чотири неба», або «чотири найвищих» царі: правителі Копана, Тикаля, Каламкуля і Паленке. Згодом вивищуються Тикаль і Каранхо, довкола котрих об’єднується безліч дрібних царств. Потім їх змінюють інші царства і т.д. Фактично війни, які точилися, велися не між державами, а між правителями. Саме тому переможцю досить було захопити в полон ворожого правителя, принести його в жертву й уже вважалося, що всю державу переможено. Підкорене населення не ототожнювали з його правителем. Цар-переможець міг навіть одружуватися з дівчатами переможеної держави.

Існує низка причин зовнішнього та внутрішнього характеру, чому європейські просвітителі відкинули таку розвинуту міжнародно-правову культуру майя. Серед внутрішніх передусім слід назвати глибоку кризу цивілізації майя в період приходу європейських колонізаторів.

До зовнішніх можна віднести європоцентризм із його зверхнім ставленням до будь-яких досягнень неєвропейських народів. Саме європейські колонізатори знищили всі джерела міжнародно-правової думки, а хроніки, що залишилися, європейські колонізатори замовчували, оскільки вони розповідали про міжнародне право, якого Європа або не знала, або масово порушувала. Майя тут, щоправда, не були винятком. Завойовники знищили також і міжнародно-правовий спадок племен і народів Північної Америки.

Водночас аналіз міжнародно-правової думки цих народів переконує в тому, що європейські держави в доколоніальний період визнавали високий рівень її розвитку, а з початком територіальної експансії почали відходити від такого визнання. Згодом, після завершення територіальних завоювань, цілком заперечували міжнародну правосуб’єктність підкорених народів, вважаючи останніх «варварськими», «дикунськими».

Спеціальний доповідач Підкомісії з попередження дискримінації та захисту меншин Комісії з прав людини ООН М. А. Мартінес у доповіді «Дослідження договорів, угод та інших конструктивних домовленостей між державами й корінними народами» так окреслив згадані переміни: «…ці відносини мали форму офіційних договорів протягом приблизно 250 років. Така постійність цієї конкретної форми правовідносин є переконливим доказом широкого визнання європейцями і міжнародного (не внутрішнього) характеру відносин між обома сторонами, і притаманних корінним народам міжнародної правосуб’єктності та правоздатності з точки зору ведення переговорів і укладення договорів через їхній статус суб’єктів міжнародного права згідно з правовою доктриною того часу» [13, § 140–141].

Але невдовзі міжнародні договори на кшталт «суверен з сувереном» уже в першій половині ХІХ ст. замінено односторонніми актами й законами сформованих європейцями структур на рівні штатів, конфедерації, а згодом – федерації: Законом про виселення 1830 р., рішеннями Верховного Суду США типу Cherokee Nation v. Georgia (1831 р.), які переглядають міжнародно-договірні зобов’язання з місцевими народами, проголосивши їх «внутрішньо залежними народами».

Менш інтенсивно процес колонізації проходив на території сучасної Канади, але результат був тим само: всі народи цього регіону позбавилися права на міжнародно-правові зносини.

Однак обговорення проблеми дискримінації корінних народів у рамках ООН привело до того, що інші держави змушені були повернутися до історії їхнього міжнародного права та міжнародно-правової культури. Попри величезний спротив провідних держав – колишніх колонізаторів цього регіону – надія на відродження певних духовних міжнародно-правових засад цих корінних народів існує.

Джерела:

1. Баглай В. Е. Ацтеки. История, экономика, социально-политический строй (Доколониальный период). – М.: «Восточная литература» РАН, 1998.

2. Веретенников А. М. Города майя и ацтеков. – М.: Вече, 2003.

3. Диего де Ланда. Сообщение о делах в Юкатане. – М.: Ладомир, 1994.

4. Eршова Г. Г. Древняя Америка. Полет во времени и пространстве. Мезоамерика. – М.: Алетейа, 2002.

5. Инка Гарсиласо дела Вега. История государства инков. – Ленинград: Наука, 1974.

6. Майкл Ко. Майя. Исчезнувшая цивилизация: легенды и факты. – М.: Центрполиграф, 2001.

7. Стингл М. Государство инков. Слава и смерть «сыновей Солнца». – М.: Прогресс, 1986.

8. Шедел Р., Робинсон Д. Становление государства в доколумбовой Америке. – В кн: Альтернативные пути к цивилизации. – М.: Логос, – 2000.

9. Bhatia H. S. International Law and Practice in Ancient India Deep & Deep Publications. New Delhi. 1977.

10. Clastres P. Archeologie de la violence: la Guerre dans les sosietes primitives // Politique-Anthropologie-Philosophie. – Vol. I, 1971.

11. Laughton T. (Adaptation francaise de B. Imbert). Les Mayas. Peuples et Culture. – Paris: Editions Griud., 1999.

12. Stewart D. The «arrival of strangers»: Teotihuacan and Tollan in Classic Maya History. – Mesoamerica’s Classic Heritage: From Teotihuacan to the Great Aztec Temple. Ed. by D. Carrasco, L. Jones and S. Sessions. Niwot. 2000.

13. E/CN.4/Sub.2/1995/27. 31 July 1995/27. English.

14. http://historic.ru//books/item/100/300/ z0000013/ st011.html

15. http://www.mesoamerica.ru/indians/maya/classic_ maya.html

16. http://www.mesoamerica.ru/indians/maya/maya-inter.html

 

Автор: Ольга БуткевиЧ