Мандат чи посада

Факт

Як правильно звільнити депутата-сумісника – це питання, яке поставало не перед одним покоління народних обранців. А нещодавно і Конституційний Суд своїм рішенням від 29 січня 2008 року вніс суттєві корективи до порядку реалізації принципу несумісності депутатського мандата із зайняттям інших посад, визнавши неконституційним Закон «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності». Цей закон передбачав, зокрема, обов’язкове звільнення народного депутата, призначеного на посаду, несумісну з його депутатським мандатом, якщо він протягом установленого терміну не складе своїх депутатських повноважень, а також закріплював обов’язок Голови Верховної Ради видати розпорядження про блокування картки для голосування народного депутата, який порушує вимоги щодо несумісності. На думку КС, ці положення закону не лише встановлюють інші, ніж визначено Конституцією, правила щодо депутатів-сумісників, а й порушують ще право народних обранців на працю, відтак мають бути визнані неконституційними, а разом з ними й увесь закон. Тож, якщо раніше згідно з законом депутатів-сумісників позбавляли посад, із якими не можна поєднувати їхню депутатську діяльність, то тепер їх позбавлятимуть депутатських повноважень, до того ж через суд, як і написано в Конституції.

... і коментар

І ось тут криється досить цікава проблема. Адже доки парламентарія не позбавлено депутатських повноважень за рішенням суду, він може спокійно виконувати свої обов’язки за іншим місцем роботи, хай це буде урядова, суддівська посада чи посада у сфері бізнесу, й водночас вважатися повноправним народним депутатом України, користуючись усіма відповідними правами – від голосування у сесійній залі до належних йому пільг та соціальних гарантій. При цьому, як свідчить практика, чекати остаточного рішення судових органів, зважаючи на можливість оскарження у двох інстанціях, можна й не один рік. А там, дивись, і термін депутатської каденції мине.

Хоча, заради справедливості, треба визнати, що Конституційний Суд не пише Конституцію, а лише застосовує її, тож не його вина, що саме такий порядок закладено в Основному Законі. Однак і саме рішення містить досить незвичні положення, якими мотивовано висновок щодо неконституційності закону. Річ у тім, що КС, вирішуючи справу, чомусь пішов шляхом порівняння важливості права на працю і права на участь в управлінні державними справами, вважаючи перше природним і невід’ємним, а друге – «позитивним», наданим державою і взагалі менш важливим, ніж попереднє. Тож, зважаючи на обов’язковість рішень Конституційного Суду, можна констатувати, що відтепер права людини в Україні поділяються на більш важливі, тобто природні, і менш важливі, якими можна у разі необхідності знехтувати? Особисто мені здається, що в демократичній правовій державі такий поділ неприпустимий за визначенням. Адже в тому й полягає суть демократії, що саме народові належить влада в державі, і право участі в управлінні такою державою випливає із правового статусу громадянина так само природно, як і право на працю – із самої людської сутності.

Автор: Мар’яна ВЕРБИЦЬКА