№1, січень 2008

Про тих, кого знаходять у капустіПро тих, кого знаходять у капусті

З-поміж багатьох міжнародних статусів Україна має ще один – держава-донор у процесі міждержавного усиновлення. Тобто країна, що дозволяє усиновлення дітей – громадян України за кордон.

Міжнародна спільнота випрацювала механізм, котрий рекомендовано для здійснення усиновлення дітей за межі країни, в якій вони народилися, – Гаазьку конвенцію про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення від 29 травня 1993 року. Та Україна, котра щорік віддає на усиновлення за кордон майже 2 тисячі дітей, не приєдналася до цієї конвенції, головна мета якої – забезпечення співробітництва між державами задля дотримання найвищих інтересів дітей, запобігання крадіжкам, продажу, незаконному їх вивезенню. Як відбувається усиновлення дітей поза рамками «Гааги» (так називають конвенцію працівники сфери усиновлення), розповідає Людмила ВОЛИНЕЦЬ, кандидат політичних наук, колишній директор Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, а нині співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей»:

– Чинну в Україні процедуру міждержавного усиновлення потрібно удосконалити (що визнають і урядовці, і народні депутати, і міжнародні організації). Причин того чимало, а найперша – це багатозначність норм законодавства, які регулюють ці питання.

 Наприклад, іноземці, що хочуть усиновити дитину з України, потребують допомоги: перекладу, консультацій, супроводу. Власне, всього того, що потребує звичайна людина, яка перебуває в іншій країні. Такі «помічники» є в Україні, й вони допомагають іноземцям. Тільки хто вони? Як визначити вид їхньої діяльності? Яку мають професію? Чи отримують за свої послуги платню і яку? На ці запитання відповідь дати складно.

Проблема в тому, що нині Цивільний кодекс України (ст. 244) називає цих людей «представниками за довіреністю», які не повинні отримувати платню. Якщо ж вони отримують гонорари, то це вже комерційне представництво. А стаття 216 Сімейного кодексу визначає, що «посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей у сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється». Отже, посередники заборонені законом, а представники – дозволені. Яка між цими поняттями різниця? Що заборонено? Нам відповідають: агентства заборонені, а представники сімей дозволені.

Ще в період роботи в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини було проведено за наказом департаменту добровільну реєстрацію представників, що представляють агентства й працюють в Україні. Сам факт такої реєстрації (а точніше сказати, представлення організацій, що хочуть або вже працюють в Україні) не породжував жодних юридичних зобов'язань ані з боку департаменту, ані з боку агентств. Нас цікавило, який ресурс мають ці організації, на що може розраховувати держава, якщо дозволить їхню діяльність на своїй території, і, головне, чи є в Україні представники агенцій. 153 агенції з 8 країн світу подали пакети офіційних належно засвідчених документів і підтвердили, що їхні представники діють на території України. Ці організації не працюють в Україні (бо є стаття 216), вони мають тут уповноважених представників (стаття 244), тобто мімікрують. По-іншому й бути не може, адже держави, які дозволяють усиновлення дітей з України, вже ратифікували Гаазьку конвенцію, а отже, усиновлювачі можуть направити заяву та документи до України лише за допомогою агентства.

Наших дітей усиновлюють переважно у 8 країн світу. Найбільше – в Італію, з якої в Україні «працюють» 12 агентств, далі йдуть Іспанія, Ізраїль, Німеччина, Канада, Бельгія та Швейцарія. Усі вони ратифікували конвенцію. Зі США (які до кінця року теж мають її ратифікувати) в Україні працюють представники 101 агентства. Також діють близько 200 осіб, котрі не представляють агентств, а радше нагадують приватних підприємців, які надають послуги іноземцям і за це отримують гонорари. До речі, останні не несуть жодної відповідальності за якість процесу ні до, ні після усиновлення. Але, з точки зору України, всі представники однакові. Бо щойно вони, хоча й віртуально, перетинають кордон і звертаються до держдепартаменту, одразу набувають статусу й прав фізичної особи, стають представниками усиновлювачів за довіреністю, тож їхні права захищені законами України «Про звернення громадян» і «Про статус іноземців в Україні» та Конституцією. А Державний департамент з усиновлення – юридична особа – має обов'язки, терміни, скарги та судові позови. Чи можуть бути рівними за таких умов права фізичної і обов'язки юридичної особи? Стверджую: не можуть.

Проаналізувавши подані до держдепартаменту документи, ми направили Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Кабінету Міністрів, Міністерству сім'ї, молоді та спорту аналітичну записку, звернувшись із єдиним проханням: наша держава має розробити правила діяльності представників або агентств в Україні, бо ті й інші допомагають іноземцям усиновлювати українських дітей.

На запит держдепартаменту агентства повідомили про послуги, які вони надають іноземцям – кандидатам в усиновлювачі, а саме: укладають угоди з кандидатами (виникають обов'язки сторін), надають інформаційну підтримку, консультують і пропагують усиновлення, проводять курси підготовки кандидатів в усиновителі, готують документи й здійснюють їх супровід в Україні, контролюють виконання батьками зобов'язань щодо подання звітів про умови проживання та виховання дитини, супроводжують родини після усиновлення, допомагають в адаптації дитини до нової сім'ї, надають психологічну підтримку сім'ї. Усі ці послуги забезпечують якість процесу усиновлення. Чому від них відмовляється Україна?

Отже, задокументовано: агентства мають в Україні своїх представників. Якщо ми приймаємо, визнаємо й дозволяємо діяльність агентств, має бути закон. Якщо забороняємо, то треба заборонити законом, але так, щоб це було заборонено.

Ми звернулися до людей, які усиновили дітей із України, й запитали, на що та скільки грошей вони витратили в процесі усиновлення. З'ясувалося, що в 2002–2003 роках «київський гонорар» виплачувався помічникам за документи й становив від 550 до 1700 доларів (ще раз наголошую: послуги держдепартаменту усиновлювачам безкоштовні). Витрати в судах – від 1 тис. доларів. Гонорар у регіоні (зазвичай сплачується там, де розташований інтернатний заклад) – близько 5 тис. доларів.

 До речі, іноземці вважають для себе обов'язковим зробити інтернатному закладові подарунок. Це може бути будівництво котельні, проведення ремонтних робіт, придбання іграшок та одягу. Усе це, на наш погляд (та й з погляду закордонних мас-медіа), є прихованим хабаром, особливо якщо зважити, що представник найближчим часом знову з'явиться на порозі закладу з новою сім'єю іноземців.

30 жовтня минулого року в Херсоні впіймали на гарячому суддю, яка зажадала хабара в 700 доларів за прискорення винесення рішення про всиновлення тяжкохворої дитини (щоб поставити це маля на ноги, потрібно 9 операцій) громадянами США. Суддя обіцяла швидко винести рішення про подальшу долю дитини, але за умови «оплати послуги». Минув рік, справа ще й досі слухається в суді, результатів поки що жодних. На щастя, дитині в США вже зробили п'ять операцій. Ще чотири – й вона зможе ходити.

Нині стан справ у сфері усиновлення можна визначити як шалену корупційну провокацію. Поясню. Іноземців, які бажають усиновити дитину з України, щонайменше 5 тисяч щорік. Дітей, котрі можуть бути усиновленими, близько 29 тисяч. А «ворота», через які вони можуть зустрітися – Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини – здатні пропустити щонайбільше дві тисячі справ на рік. Якщо є двері, в які з трьох може зайти один, завжди є й ризик корупційних, протизаконних дій. Чомусь цю просту істину не поділяють у Міністерстві фінансів, бо саме цей орган протягом двох років «не помічає» недостатнє фінансування Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини. У результаті виникають численні проблеми в житті конкретних дітей та ускладнюється процес міждержавного усиновлення.

До слова, за висновками Центру продуктивності Міністерства праці та соціальної політики України – єдиної державної інституції, уповноваженої здійснювати розрахунок норми чисельності працівників установ, виробниче навантаження на одного працівника в Управлінні усиновлення держдепартаменту дорівнює навантаженню майже двох осіб.

Наприклад, контроль за перебуванням дітей у сім'ях усиновлювачів консульськими установами. У США виховується 7 тисяч дітей, усиновлених з України, в Італії – 5,5 тисячі. Скільки співробітників повинно бути в українському посольстві, скажімо, у США, аби за 365 днів відвідати 7 тисяч сімей, розкиданих по всій країні?

Ще одна проблема, й чи не найголовніша. Сьогодні в держдепартаменті є 29 тисяч коротких інформацій про дітей, які доповнено фотографіями. Ці анкети тисячі разів переглядаються його працівниками. Для чого? Щоб серед них знайти ту, яка найбільше відповідає рекомендаціям іноземних соціальних служб стосовно дитини, котру можуть усиновити іноземці. Не потребам дитини, а рекомендаціям соціальних служб. Чиї найвищі інтереси ми захищаємо?

Держава, яка дозволяє усиновлення дітей за кордон, зобов'язана дбати про право дитини на сім'ю та благополуччя, хай і за межами Батьківщини. Для цього вона повинна мати детальну інформацію про кожну дитину й повідомляти світу (читай: агентствам) про те, що саме така дитина чекає на батьків в одному з інтернатів України. До речі, саме такий порядок передбачає Гаазька конвенція.

В Україні все навпаки. Іноземці подають документи про бажання та готовність конкретної сім'ї або одинокої особи усиновити дитину з України. Далі – співбесіда, підбір дитини за віком, статтю та станом здоров'я, знайомство з дитиною. Часто підбір проводиться двічі-тричі. Знову знайомство, судове рішення, відліт...

Бажання сім'ї щодо віку, статі та стану здоров'я дитини інколи, по суті, нагадують ультиматум для Держдепартаменту з усиновлення. Бо компетентні органи держави, куди дитина усиновлюється, мають право їй в'їзд не дозволити, якщо вона за цими характеристиками не відповідає рекомендаціям соціальних працівників. До прикладу, Ізраїль не дозволяє усиновлювати дітей віком понад 3 роки, Канада – старших за 5 років тощо.

 Натомість наша держава є найліберальнішою щодо вимог, передбачених Сімейним кодексом України до потенційного усиновлювача-іноземця. Торік Держдепартамент з усиновлення підготував проект закону про заборону усиновлення за кордон іноземцями – одинокими особами (одинокі особи – громадяни України завжди мали й мають право усиновлювати дітей). Цей проект не став законом. І, на наш погляд, передовсім тому, що законодавець більше дбає про право одинокого іноземця усиновити дитину, ніж про право дитини виховуватися в сім'ї, тобто подружжям.

 Звісно, одинокі іноземні громадяни – переважно порядні й добрі люди. Та все ж усиновлення одинаками є чинником ризику потрапляння дітей до іноземців із нетрадиційною сексуальною орієнтацією. На жаль, Україна вже заплатила досить високу ціну за такий лібералізм.

 Трагічна історія трьох хлопчиків із Херсона, усиновлених громадянином США Крюгером, що виявився педофілом, мала б спонукати до прийняття такого закону. До відома: саме через ці небезпеки для дитини майже 30 країн запровадили заборону або жорстке обмеження усиновлення дітей одинокими особами. Стаття 213 Сімейного кодексу встановлює пріоритет усиновлення подружжям, та на практиці виконати цю норму неможливо. Складними для практичного застосування є й норми статті 210 цього кодексу щодо доцільності-недоцільності розірвання стосунків між братами та сестрами. Тож існують подвійні стандарти, які часто-густо призводять до судових позовів фізичних осіб (іноземців або їхніх представників) проти органів опіки та піклування (читай: держави).

Зважмо на те, що Україна вимагає звіти батьків про перебування дитини. Але ґвалтівник Крюгер щорік надсилав звіти про те, що дітям у нього добре. Напевне, за таких умов Україні не зайве отримувати звіт про благополуччя дитини не лише від батьків. У разі наявності угоди усиновителів із агентством звіти надсилає соціальний працівник, який має право будь-коли зайти до оселі й перевірити, як насправді живеться дитині.

 Ми, Україна, ігноруємо й цей механізм, передбачений Гаазькою конвенцією. Натомість на різних рівнях повторюємо: держава не має повної інформації про дітей, які були усиновлені іноземцями. До речі, як правило, не звітують перед Україною саме ті сім'ї, що усиновлювали дітей за допомогою одинокого фасилітатора (від англ.: facilitate – сприяти), а не представників агентств. Усі відомі нам випадки, коли усиновителями було вчинено стосовно дітей злочини (про це багато писала і українська, і російська преса), провадили одинокі фасилітатори.

Нині Україна робить вигляд, що не помічає цих проблем і жодним чином не регламентує діяльність одиноких фасилітаторів, не висуває вимог щодо якості їхніх послуг тощо. За деякими оцінками, тільки близько 15% із них мають юридичну підготовку.

Разом з тим заступник Генпрокурора України на прес-конференції в УНІАН 2005 року повідомила, що в нашій державі «діють 300 посередників» з питань усиновлення й «вони вимагають з іноземців за свою діяльність від 4 до 9 тисяч євро». Отже, було названо два злочини, які повторюються щонайменше 300 разів: вимагання та посередництво. Констатовано. А далі?

Всеукраїнська громадська організація «Служба захисту дітей» пропонує внести зміни до Цивільного кодексу України, які стосуються вчинення правочинів щодо усиновлення дитини іноземцем, а також доповнити Сімейний кодекс положеннями щодо діяльності в Україні іноземних недержавних некомерційних організацій з усиновлення. Ми пропонуємо законодавчо передбачити, що в Україні можуть діяти організації, які рекомендовані своїми (іноземними) державами допомагати іноземцям – усиновлювачам в Україні, за умови, що наша держава (підкреслю: держава) надасть дозвіл кожній конкретній організації на таку діяльність. Ми наполягаємо, щоб ці організації проходили щорічну перевірку компетентних органів своєї країни, мали штат кваліфікованих працівників, брали на себе зобов'язання щодо контролю за постановкою дитини на консульський облік, умовами життя та виховання усиновлених дітей і подавали відповідні звіти, а також мали досвід усиновлення дітей із особливими потребами.

ВГО «Служба захисту дітей» розробила й проект постанови Кабміну «Про реєстрацію в Україні організацій іноземних держав з усиновлення дітей та контроль за їхньою діяльністю», де запропоновано основні вимоги до діяльності агентств.

Насамперед усім – урядовцям, народним депутатам, іншим уповноваженим особам – треба визнати, що в Україні процедури, які регламентують усиновлення дітей за кордон, є недосконалими.

Друге: жорсткий контроль за виконанням недосконалого законодавства тільки поглиблює проблему, бо паралізує волю державного службовця і в держдепартаменті, і в районній держадміністрації шукати рішення й обирати між частиною першою та другою статей 210, 213, 216 Сімейного кодексу тощо. Треба напрацьовувати нові процедури, а не примушувати виконувати недосконалі.

Третє: можна й далі нехтувати реаліями, але за таких умов імовірність повторення ситуації 1994 – 1996 років щодо усиновлення значно посилюється. Нам треба подолати «львівський синдром», що й досі психологічно нависає над законодавцями, а подекуди й унеможливлює прийняття вкрай необхідних рішень. Пошук у кожній законодавчій ініціативі «нишпорок для продажу дітей» і відхилення таких ініціатив створює підґрунтя для реальних випадків продажу дітей, тільки тепер у вигляді сурогатного материнства, так званої харківської справи, неповернення дітей після оздоровлення за кордоном...

P. S. Три скликання поспіль народні депутати не чують пропозиції виконавчої гілки влади ратифікувати Гаазьку конвенцію. Востаннє це сталося 12 грудня 2006 року, коли законопроект, поданий Президентом України і Кабміном, не набрав необхідної кількості голосів.

Алогічна ситуація. У 1996 році законодавча влада доручила виконавчій здійснювати в Україні міждержавне усиновлення. Тепер, через 11 років, виконавець (в даному випадку Кабмін) пропонує удосконалити цю практику, запровадити нові процедури. А у відповідь: відмовлено. Тричі.

 Неважко спрогнозувати: щойно сформована Верховна Рада шостого скликання змушена буде повернутися до розгляду цього питання...

Автор: Катерина БалабуЄва

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня