Роль і місце культурної політики Європейського Союзу у процесі європейського будівництва

Ідея «об'єднання Європи» від самого початку передбачала й взаємовплив культур. Але культура розглядалася як «додаток» до проблем економічних, політичних, оборонних тощо. Проте нинішній етап євроінтеграції ґрунтується й на ідеї, що культура не просто ще одна сфера, охоплена інтеграційним процесом, а найважливіший чинник розв’язання економічних і політичних проблем та навіть можлива альтернатива у виборі варіантів майбутнього європейського розвитку.

Донедавна найвищим щаблем формування культурної політики був державний. У цивілізованому демократичному світі основними цілями культурної політики є: забезпечення умов для вільного творчого розвитку; ефективні гарантії свободи слова й друку; вільний доступ усіх громадян до культурних надбань; підтримка національних культур та особливо культур меншин; захист історичної й культурної спадщини. До основних цілей (чи функцій) може належати й особлива (протекціоністська) політика держави щодо власної національної культури. Але якщо вона не перешкоджає згаданим фундаментальним цілям.

Культурна політика наддержавних утворень, як-от Євросоюзу, багато в чому ґрунтуючись на тих самих принципах, що й культурна політика окремих держав, усе-таки істотно різниться [1]. Державна культурна політика має справу зі значно меншою кількістю якихось укорінених культурних стандартів, що притаманні тій чи іншій національній культурі. Окрім того, культурна політика держави розробляється та впроваджується відповідними владними інституціями, тому їй властива регулятивна роль.

А ЄС, у якого значно менше регулятивних важелів у сфері культури, ніж у національної держави, має справу зі значно більшим культурним розмаїттям. Тому європейська політика у сфері культури повинна зосереджуватися насамперед на координаційних аспектах. Щоб ця діяльність була якомога ефективніша, слід шукати найприйнятніші для всіх національних культур форми співпраці, що передбачає пошук єдиних інтегративних підходів.

Перетворення Європи не тільки на економічний, а й на політичний проект передбачає вироблення єдиної європейської ідентичності в межах єдиного соціального простору. А також створення єдиного культурного простору. Така постановка завдання вкрай необхідна в умовах дедалі більшої інтеграції європейських держав. Коли величезна кількість рішень приймається не національними урядами, а в Брюсселі, самого лише юридичного оформлення цього об’єднання замало. Тут варто вже говорити про легітимізацію європейських структур в очах пересічних громадян.

Саме пошук шляхів легітимізації нових функцій європейських структур спонукає шукати спільну ідентичність, яка об’єднувала б сотні мільйонів громадян. Це завдання є непростим з огляду на попередній досвід становлення Євросоюзу як колективного утворення. Адже відчуття європейської спільності протягом багатьох століть було притаманне переважно представникам культурних, політичних й економічних еліт. А пересічні громадяни Євросоюзу виявляли або незначну активність, або взагалі не брали участі у формуванні цього об’єднання. І вже в наш час від цих громадян вимагається не просто спокійне споглядання, а переконання, що європейські структури є необхідною умовою ефективного управління в межах національних держав. Про це свідчать запропонована до ратифікації на національних референдумах європейська Конституція та усталена процедура виборів до Європарламенту. Фактично йдеться про те, щоб населення Євросоюзу перенесло частину лояльності щодо своєї національної держави на колективне утворення, яке поступово теж обростає державними функціями.

У ЄС немає єдиних громадянства, мови й однорідної культури. Зокрема, такий важливий параметр сучасної держави, як її кордони, постійно зазнає змін. Більше того, є перспектива, що вони радикально змінюватимуться й у майбутньому. Це наводить на думку, що форма Євросоюзу ніколи не буде остаточною. Тож постійно виникають запитання: що таке Європа? де її кордони? кого можна вважати європейцями?

Варто звернути увагу, що в Маастрихтській угоді, яка формалізувала створення Євросоюзу, йдеться: членом цього об’єднання може стати будь-яка європейська країна. Водночас тут криється й неясність: що саме можна розуміти під означенням «європейська»? З одного боку, нібито має йтися про деяку культурну спорідненість на основі спільних цінностей. Але з другого – незрозуміло, наскільки далеко на південь чи схід ця спорідненість поширюється. Так само незрозуміло, яка гранична маса цієї «європейськості» повинна бути в країні, щоб вона могла стати членом ЄС і вже з повним правом називатися європейською. Відповідь частково дається в Копенгагенських критеріях щодо членів ЄС, зокрема йдеться про права та свободи громадян, повагу до правової держави, демократичні цінності. Але ж ці принципи вже давно стали універсальними, щоб говорити про них як про визначальні лише для європейського простору.

Розбудова загальноєвропейської ідентичності передбачає й певну національну інтеграцію. Адже, крім спільної території, культурних традицій і релігії, як критерій єдності вирізняють спільну мову й самоназву.

Чи постане європейське «ми»?

Один із засновників ЄС В. Хальштайн порівняв якось Європейське співтовариство з триступеневою ракетою, де перший щабель – торгівля, другий – економіка, третій – політика. Проте ця формула вже давно зазнала ревізії: якщо ЄС – триступенева ракета, то культура в нинішній концепції євроінтеграції не ще один, четвертий, щабель, а істотний бік («вимір») кожного з інших щаблів.

Розуміння ролі культури й потреби культурної інтеграції (або, згідно з прийнятою в Європі термінологією, «культурного виміру євробудівництва») зростає водночас із зміщенням пріоритетів суспільного розвитку з економічних на соціально-культурні. Причин такого зміщення декілька.

Одна з них лежить у прагматичній площині: в Європі культуру стали розглядати як ефективний засіб розв’язання інших, «позакультурних», проблем – технологічних, соціальних, політичних. (Щодо цього Єдина Європа виступає альтернативою США, відкрито кидає виклик американському «економізму», гонитві за «економічним зростанням» на шкоду «духовності» й «людському вимірові» прогресу.)

Інша причина, можна сказати, протилежна першій: вона має ледь не ідеалістичну властивість. Культура в нас на очах стає панівною політичною релігією.

Нарешті дедалі більше політиків, що стикаються з труднощами в розв’язанні економічних, митних і фінансових проблем євроінтеграції, доходять висновку: нині Єдина Європа може й повинна будуватися насамперед на спільній для всіх її учасників культурній політиці [2].

У Європейському співтоваристві вже чимало зроблено для створення єдиного загальноєвропейського культурного ринку. За цим маловиразним поняттям криється практичне вирішення безлічі питань. Так, єдиний загальноєвропейський ринок – це міжнародна кооперація й поділ праці, це ринок «робочої сили», це зняття митних бар'єрів у культурних обмінах, це єдина податкова система тощо. Єдиний загальноєвропейський ринок культури сприяє, зокрема, й таким процесам: замість безлічі малопотужних національних кінематографій – загальноєвропейський кінематограф, що оперативно інтегрує й перерозподіляє кіноресурси (швейцарці або датчани можуть знімати свій національний фільм за участю французького, німецького чи загальноєвропейського капіталу, італійських операторів, англійських акторів тощо; фільм кожної країни не втрачає своєї «національної прописки», але робиться надбанням усієї Європи завдяки обов'язковому дубляжу європейськими мовами або титрам англійською). Інший приклад. Болісної для України проблеми від’їзду багатьох митців за кордон у Єдиній Європі не існує. Змішані міжнаціональні театральні групи або симфонічні оркестри, художні зв’язки ставлять, скажімо, француза в становище водночас і французького, і загальноєвропейського діяча культури: він не залишає країну, а вояжує Європою. Натомість Франція одержує іспанця, англійця тощо. Це і є матеріалізація «єдиного культурного простору».

Культурна європейська інтеграція – це й кроки до єдиних загальноєвропейських бібліотечних, архівних, музейних фондів. Звісно, французьке, приміром, культурне надбання залишається французьким, але загальноєвропейські електронні каталоги багаторазово розширюють та інтенсифікують континентальний обіг культурних цінностей, роблять скарби Європи доступнішими для всіх європейців.

Програми культурної інтеграції Європи передбачають створення уніфікованих загальноєвропейських підручників з історії, географії, літератури й мистецтва, не кажучи вже про посібники з природничих наук. І це аж ніяк не сприймають як «кінець національним школам», бо кожна країна має змогу доповнювати навчальні програми й посібники на власний розсуд. Зате відкриваються широкі можливості для інтеграції національної і європейської свідомості, розширюється система цінностей, які засвоюються молоддю [3].

Жодна європейська країна, звісно, не відмовляється від власної національної культурної політики. Питання про якийсь загальноєвропейський регулювальний орган з питань культури навіть не порушується. Але робляться кроки для здійснення постійного моніторингу всіх культурних починань у Єдиній Європі. Сформовані наукові й інформаційні центри європейської культури, які створюють умови для координації національних європейських культурних політик. При цьому виникнення уніфікованої загальноєвропейської культурної політики в недалекому майбутньому не передбачається. У Європі відбуваються й зворотні процеси посилення культурного регіоналізму та урізноманітнення культурних стратегій, збільшення кількості «моделей» організації культури. Критикується намір деяких національних столиць стати «столицею загальноєвропейської культури». Цій ідеї протиставляють програми «поліцентризму» (загальноєвропейські культурні акції проводяться в багатьох європейських містах, а загальноєвропейські організації культури розташовують у дедалі більшій кількості європейських країн). Європейська культурна інтеграція аж ніяк не має лінійного характеру й поготів не передбачає якоїсь вертикальної ієрархії. Це складніший і гнучкіший механізм.

Культурна політика Євросоюзу має подвійну мету: захист різнорідності багатств і турботу про їхнє взаємне пізнання, розвиток і сприйняття. ЄС трактує культурні питання як сферу національної суверенності й тому не прагне ані уніфікації, ані впровадження спільного законодавства, що регулює культурну політику. І долучається лише до культурних проектів, які перевищують можливості й компетенцію різних держав [1].

Отже, можна дійти важливого висновку: попри всю свою різноманітність європейські культури мають дуже багато спільного, бо ґрунтуються на схожих світоглядних засадах. Тому культурна політика об’єднаної Європи має бути націлена передовсім на постійне виявлення й акцентування цих глибинних засад у розмаїтті їхніх мультикультуральних проявів.

Джерела

1. Европейское культурное многообразие и самобытность / http://www.echr.ru/coe/activity/800_europeans_13.htm

2. Культурная интеграция Европы: образец для прагматиков и предостережение для простаков / http://www.rau.su/observer/N08_93/016.HTM

3. Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры: Сб. материалов / Сост. Кузьмин Е. И., Фирсов В. Р.; Рос. нац. б-ка. – М.: Либерея, 2002. – 237 с.

Автор: Тетяна КовальЧук