Чому не працюють «інвалідні» закони?

3 грудня – Міжнародний день інвалідів

У своїй переважній більшості українські інваліди не можуть похвалитися значними статками. Їх, як правило, не беруть на роботу з пристойним заробітком, тому поняття зайвої копійки для них є вельми важливим. А різноманітні постанови, директиви, інструкції, ухвалювані на високому рівні, аж ніяк не враховують реалії сьогодення.

Наведемо лише один із найяскравіших прикладів такої чиновницької бездушності. У постанові Кабміну від 11 жовтня минулого року записано, що право на субсидію з оплати житлово-комунальних послуг мають родини, де сукупний дохід на кожного члена не перевищує 50 відсотків прожиткового мінімуму. Так-так, отого самого мінімуму, навіть повний обсяг якого не в змозі забезпечити не те що інвалідові, а й цілком здоровій людині більш-менш пристойні умови існування. То що вже казати про половину?! Однак, коли дохід інваліда за певних умов зріс і бодай на одну(!) гривню перевищує оті горезвісні 50%, перед цим бідолашним постає досить реальна перспектива втрати житлово-комунальної пільги.

Марафон на візку

Усі ми є свідками постійного підвищення вартості матеріальних благ. Причому в Україні це відбувається не щороку, а щомісяця й навіть щотижня. Дедалі худнуть гаманці пересічних громадян. Пенсія незрячого І і ІІ груп у середньому становить 370 гривень. На оплату житлово-комунальних послуг із цієї суми витрачається близько 100 грн. Грошей на харчування та одяг практично не залишається. А за які кошти лікуватися?

– Пенсія інваліда, – переконаний голова Тернопільської обласної організації Українського товариства сліпих Олег ВОЙТОВИЧ, – повинна бути бодай на рівні прожиткового мінімуму. А нині цю категорію людей практично приречено на вимирання.

Українська держава, стверджують інваліди, зіграла з ними злий жарт, розподіливши їх на «чорних» і «білих». Пріоритетні права, послуговуючись офіційною мовою, надано ветеранам війни, чорнобильцям, афганцям. Водночас інваліди загального захворювання, хоч і мають аналогічні ознаки фізичного стану, проте соціально захищені значно гірше. Для їхньої підтримки Міністерство праці та соціальної політики рекомендує віднаходити кошти в місцевих бюджетах. Утім, таке не завжди вдається з огляду на нестабільність економічного розвитку в регіонах.

Часто-густо, розробляючи законодавчі акти стосовно людей з обмеженими можливостями, не враховують думки самих інвалідів. Очевидно, саме це сталося, коли на початку поточного року набула чинності постанова Кабміну № 1652 про забезпечення людей з обмеженими можливостями технічними засобами реабілітації. Згідно з нею формування державного замовлення на виготовлення протезів, інвалідних візків, взуття тощо перекладалося з підприємства-виробника на органи праці та соціальної політики. Чи полегшило це життя виробників і споживачів їхньої продукції? Судіть самі.

На виконання згаданої вище постанови необхідно було завести на інваліда, котрий потребував допомоги, особову справу. Кожен із них мав подати в управління соцзахисту такі документи: копію ідентифікаційного коду, довідку № 3 з ЖЕК, копію висновку медкомісії про встановлення інвалідності, копію пенсійного посвідчення, копію паспорта або свідоцтва про народження для осіб до 16 років, копію пільгового посвідчення, висновок медичної комісії про необхідність забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації. Для багатьох інвалідів це стало, м'яко кажучи, неприємним сюрпризом. Виходити на милицях або об'їздити у візку кілька інстанцій – дуже складне фізичне випробування. А якщо не принесеш нових довідок, то не зможеш ані отримати візок, ані замовити, ані полагодити протез. Про те, яких зусиль довелося докласти інвалідові першої групи Роману Штангрету, аби підтвердити свої права на отримання технічної допомоги, розповів один із українських сайтів. Наведемо уривок з цієї розповіді.

«Четвер, пів на дванадцяту, приймальний день. Після півгодинних спроб додзвонитися до комісії ми вирішили особисто відправитися до лікарні. Згідно з розкладом комісія засідає на четвертому поверсі однієї з лікарень на околиці міста. Романа щиро здивувала відсутність черг у приймальній. У розпал робочого дня всі кабінети виявилися зачиненими.

Двері ЖЕК відчинені для звичайних відвідувачів, але для інваліда-візочника вони завузькі, мають високий підйом. Упродовж двох годин побувавши в двох інстанціях, Роман так і не отримав жодної довідки. Ще на один такий «міський марафон» він навряд чи погодиться».

Кола протезного пекла

«Раніше інвалідові досить було з'явитися в медичний відділ протезно-ортопедичного підприємства з довідкою чи випискою з історії хвороби. Спеціалісти визначали, який протез йому потрібен. Виготовлення тривало лічені дні. Рахунок за виготовлений виріб надсилався до відповідних інстанцій. Після прийняття змін до технічного забезпечення інвалідів отримання протеза відразу стало справою не менш обтяжливою, ніж спринтерська гонка на інвалідних візках. Щоб замінити чи відремонтувати протез, усе коло збирання відповідних довідок доводиться проходити знову».

Під наведеними словами свій підпис без жодних вагань поставить кожен український інвалід. Але, шановні читачі, ви глибоко помиляєтеся, коли гадаєте, що цю цитату взято з вітчизняного інформаційного джерела. Останнім є російський інтернет-портал для інвалідів. З'ясувалося, правила, подібні до українських, північні сусіди запровадили в себе ще зо два роки тому. Тож маємо чудову нагоду об'єктивно оцінити «новаторський» характер таких дій у нас, а також їхні наслідки для протезної галузі України.

Росіяни вже пожинають гіркі плоди поспішних нововведень. Сподіваєтеся, наша держава зробила відповідні висновки з негативного досвіду сусідів? Мабуть, уміння обминати граблі, на які вже хтось наступив до тебе, це – не про нас. Практично простоює, приміром, Луганське казенне експериментальне протезно-ортопедичне підприємство. Причина – згадана постанова Кабміну. Особливо в складних умовах опинилися інваліди, котрі мешкають у глибинці Луганської області (та хіба лише Луганської?!). Окрім виснажливого збирання безлічі довідок, їм ще доводиться їхати з ними до обласного центру.

– Ми відчуваємо гострий брак замовлень, – відзначив головний лікар Луганського протезно-ортопедичного підприємства Олександр ШУМСЬКИЙ. – Простоює дороге імпорте устаткування для виготовлення протезів, ортезів, протезного взуття, бандажів, милиць. Іще рік тому ми обслуговували 150 інвалідів на добу. Сьогодні – вдесятеро менше.

А чиновник рапортує…

«Держава допомагатиме людям з обмеженими фізичними можливостями щонайшвидше повернутися до повноцінного життя». Такі, або схожі запевнення часто лунають із вуст чиновників Міністерства праці та соціальної політики. За словами заступника міністра Віктора ДЬЯЧЕНКА, зростання обсягів видатків з державного бюджету на соціальний захист інвалідів дало можливість втілити в життя низку ініціатив міністерства. Ухвалено кілька десятків нормативно-правових актів, спрямованих на поліпшення життя осіб з обмеженими можливостями. Зокрема, запроваджено новий вид державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам». Мінсоцпраці, крім того, протягом 2005–2007 років спрямовувало зусилля на підвищення якості життя сімей, де виховуються діти-інваліди. Уже другий рік поспіль державна соціальна допомога призначається у відсотковому відношенні до прожиткового мінімуму. Її розміри зросли за вказаний період на 23–38 відсотків.

Якщо не знати реального стану справ, цим переможним звітам можна лише порадіти. Тим часом загальновідомо, що нинішнього року дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства припинили доплату різниці між пенсією та державною соціальною допомогою. Щоб «прибутки» таких категорій населення не зменшилися, фахівці радять звернутися до органів соцзахисту та перейти на інший вид виплат. На перший погляд, нібито все просто і обділені долею громадяни не постраждають. Однак навіть спеціалісти вважають систему виплат інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам дуже заплутаною. Істотним гальмом переходу на такі виплати (раніше було значно простіше: пенсія плюс доплата) є те, що вибір треба зробити раз і назавжди: пенсія чи соціальна допомога. На відміну від фіксованої пенсії, соціальні виплати прив'язані до сукупного доходу. За умови поліпшення матеріального становища інваліда соціальна допомога зменшується. До того ж щороку її розмір переглядається залежно від бюджетних асигнувань, котрі можуть як зростати, так і скорочуватися.

* * *

Не закликаємо наших чиновників, законодавців повторювати подвиг лікарів-подвижників, котрі випробовували дію нової вакцини на собі. А от спробувати на власному досвіді переконатися, наскільки легко (чи навпаки) втілити в життя їхнє чергове рішення (постанову, закон тощо), їм зовсім було б не зайве. Розуміємо, змусити вітчизняного посадовця бодай місяць прожити на соціальну допомогу – це зі сфери фантастики. З тієї самої сфери й «біганина» на милицях містом з метою збирання довідок, чи пересування вулицями в інвалідному візку. Водночас для цивілізованих держав подібна «обкатка» кожної ухвали, що стосується людей з обмеженими можливостями, уже давно практикується. Приміром, у Канаді, коли приймали закон про собак-поводирів, усі депутати з'явилися на засідання парламенту з пов'язками на очах.

У США в законі про інвалідів, який діє з 1993 року, записано: «Інвалідність є природною частиною людського досвіду». Цікаво, якби подібний рядок містили й відповідні українські офіційні документи, це істостно вплинуло б на поліпшення становища наших співвітчизників із обмеженими можливостями й особливими потребами?

Автор: Леонід КУДРЯШОВ