Венеціанські дзеркала чекають

Національній опері Україні – 140 років. Нині в репертуарі театру понад п'ятдесят оперних і балетних вистав

У центрі Києва, там, де перетинаються дві велелюдні столичні магістралі – вулиці Володимирська й Богдана Хмельницького, якраз посередині між золотоверхою Софією та класичною спорудою Національного університету імені Тараса Шевченка, височіє унікальна архітектурна пам'ятка, яку поетично називають храмом муз. Це Національна опера України.

Історію театру започатковано 1867 року, коли після довгих клопотань у місті над Дніпром було дозволено відкрити стаціонарну оперну трупу – першу за межами Петербурга та Москви. Милостивий дозвіл увінчувався однією умовою: всі без винятку вистави мали йти російською мовою. З цим усі швидко погодилися.

Перша постійна оперна трупа складалася з 47 співаків. Її очолив антрепренер Фердинанд Бергер (р. н. невідомий – 1875) – чудовий організатор театральної справи, якому вдалося запросити до новоствореного театру багатьох талановитих співаків, музикантів і диригентів. Київська дума підтримала оперну трупу. Її дебютом стала постановка «Аскольдової могили» Олексія Верстовського. Вона пройшла з небаченим успіхом. І не тільки тому, що у виставі співали видатні вокалісти О. Сантагано-Горчакова, Ф. Львов, М. Аграмов. Глядачів полонив також захопливий історичний сюжет вистави, в якій ішлося про давню історію Києва.

У перші роки існування театру репертуар поповнювався творами переважно російських композиторів: «Життя за царя», «Руслан і Людмила» М. Глинки, «Русалка» О. Даргомижського, «Маккавей» А. Рубінштейна, «Ворожа сила» О. Сєрова. Третій у Російській імперії оперний театр не обминав і європейської класики, на досить високому рівні показуючи в перекладі російською мовою опери «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта, «Чарівний стрілець» К. Вебера, «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті, а також один за одним твори Дж. Верді, який став улюбленим композитором киян.

1874 року на київській сцені вперше здобула славу національна опера Миколи Лисенка «Різдвяна ніч», яка пройшла чотири рази поспіль. Із зібрання чернігівського колекціонера Василя Тарнавського для антуражу привезли справжні народні костюми, багато давніх речей. Удруге театр звернувся до лисенківської «Різдвяної ночі» аж у 1903 році. Диригував тоді сам автор.

4 лютого 1896 року після ранкового показу опери «Євгеній Онєгін» П. Чайковського від непогашеної свічки виникла пожежа. Вогонь поширився блискавично, і вже за кілька годин на місці зведеного 1856 року (архітектор І. Штром) другого Міського театру, де розпочалася творча біографія Київської опери, залишилися обвуглені стіни. У полум'ї загинули одна з найбагатших у Росії музичних бібліотек, костюми й декорації багатьох вистав.

Невдовзі міська дума оголосила міжнародний конкурс на проект нової будівлі Київської опери. У ньому взяли участь двадцять архітекторів із Росії, Німеччини, Франції та Італії. 25 лютого 1897 року журі визнало найкращим проект петербурзького архітектора Віктора Шретера. На жаль, він не дожив кілька місяців до урочистого освячення нового приміщення. Театр просто-таки вражав: партер, амфітеатр, бельетаж та яруси могли вмістити водночас 1650 глядачів.

Над головним входом розмістили бронзове зображення офіційного герба Києва з архістратигом Михаїлом – прадавнім покровителем міста. Але проти цього категорично виступив митрополит Фіогност: мовляв, гріховний заклад – і раптом святий небесний воїн. Герб терміново замінили алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру – символ музичного мистецтва. Фасад будівлі прикрашали бюсти композиторів М. Глинки та О. Сєрова, що їх подарували Києву артисти петербурзького Маріїнського театру. 1934 року під час реставрації будівлі скульптурні портрети видатних композиторів чомусь зняли.

У 1983–1988 роках було здійснено капітальну реконструкцію приміщення. Свій 120-й сезон Київська опера відкрила в оновленому приміщенні. Реставратори не тільки зберегли чудовий зовнішній декор театру, а й значно збагатили інтер'єр. Нині фойє чарує вишуканістю, сяє переливом вогнів люстр, які відбиваються в розкішних венеціанських дзеркалах. Мармурові марші сходів, освітлені унікальними фарфоровими світильниками, ведуть до бельетажу та ярусів…

Реставратори внесли значні зміни в закулісну частину театру. За рахунок забудови внутрішнього дворика, де зберігалися громіздкі дерев'яні конструкції декорацій, набагато збільшилися виробничі площі. Це дало змогу облаштувати концертмейстерські класи та гримувальні кімнати. На місці колишніх сходів, які вели з Театральної площі на вулицю Лисенка, будівельники звели в шретерівському стилі добудову, де розмістилися три репетиційні балетні зали, допоміжні площі. Змінено також параметри сцени, глибина якої з 17 метрів збільшилася до 20, а висота з 23 – до 27. Загальна площа сцени тепер становить 824 кв. метри. Її обладнали найновішими на той час механізмами та електронікою.

Більшість оперних і балетних постановок останнього десятиліття здійснено в художньому оформленні Марії Левитської. Високого мистецького рівня вистави презентували й продовжують презентувати диригенти-постановники Іван Гамкало, Аллін Власенко, Микола Дядюра, Олександр Барвінський, Олексій Баклан, балетмейстери Віктор Литвинов та Олексій Ратманський (нині головний балетмейстер Большого театру Росії). В останні роки низку вистав здійснили зарубіжні диригенти, режисери й художники. Воднораз дедалі частіше імена київських митців з'являються на афішах багатьох провідних зарубіжних театрів.

А тим часом до Національної опери йдуть і йдуть глядачі. Їх приваблюють нові інтерпретації опер Дж. Верді «Аїда», «Набукко», «Ріголетто», що вперше пролунали на київській сцені мовою оригіналу, як і вперше поставлена в Україні опера французького композитора Ш. Гуно «Ромео і Джульєтта». Ці вистави, показані в багатьох країнах світу, зокрема в Німеччині, Іспанії, Швейцарії, Франції, Данії, Угорщині, продемонстрували справді європейський виконавський рівень київської опери, блискучі вокальні дані українських співаків, чудові співочі й танцювальні традиції. Нині в репертуарі театру понад п'ятдесят оперних і балетних вистав.

В історії Національної опери України імені Тараса Шевченка були різні сезони: успішні й не дуже, з блискучими прем'єрами й тяжкими, невтішними мистецькими втратами. Та попри все театр завжди виконував свою головну місію – ніс велич і красу оперно-балетного мистецтва, збагачував не лише українську, а й світову культуру.

Автор: Василь ТУРКЕВИЧ