Від парламенту до парламентаризму

Передусім варто звернути увагу на ретроспективність викладу історії сучасного українського парламентаризму, становлення Верховної Ради України як центру політичної комунікації. При цьому гносеологічні засади парламентаризму розглядаються як теоретична основа з'ясування основних напрямів еволюції українського парламентаризму в сучасних умовах. Важливо зазначити, що автор ґрунтовно викладає теоретико-методологічні засади дослідження парламенту в політичній комунікації, звертаючи увагу на доволі поширену ваду понятійного апарату політичної науки: двозначність ключових концептів, синонімія термінів, порушення єдиної основи поділу понять тощо.

Сучасне українське суспільство стає свідком суб'єктивістської трансформації самої суті понять «єдиний законодавчий орган», «представницька модель демократії», «парламентсько-президентська форма правління» та інших ключових словосполучень, які стали центром конфліктів інтерпретацій Основного Закону в контексті сучасного протистояння провідних політичних інститутів держави. Витоки політичної кризи в Україні саме в площині тлумачення ролі й місця парламенту в системі розподілу влади. Ця тема стала домінуючою в засобах комунікації, а прогнозування конституційного реформування набуло усталених рис змісту політичного дискурсу. Саме тому, з огляду на нинішню ситуацію, монографія Ю. С. Ганжурова* не лише актуальна, а й злободенна.

* Ганжуров Ю. С. Парламент України в політичній комунікації. – К.: Україна, 2007. – 352 с.

***

 Зауважмо: розглянуті недоліки часто є наслідком застосування в політичних дослідженнях міждисциплінарного підходу, коли взаємозбагачення наукових шкіл із галузі політології, історії, соціології, філософії, лінгвістики тощо утворює іншу понятійну якість, що може бути унормована шляхом виявлення проблем нової терміносистеми та пошуком дієвих механізмів її удосконалення.

Саме в такому ракурсі вимальовується прагнення автора до гармонізації дискурсу в контексті аналізу комунікативних ресурсів українського парламенту. На нашу думку, вчасною й вдалою є спроба адаптувати традиційну модель масової комунікації до інформаційної складової діяльності Верховної Ради України, де вона виконує конституційні повноваження. Тут влучною вбачається використана в монографії практика як інституціонального, так й індивідуалізованого підходу до розкриття конфліктів інтерпретацій основних носіїв політичної комунікації у трикутнику «парламент – президент – уряд». При цьому видаються доволі прогностичними судження автора про об'єктивні передумови міжінституціональних суперечностей, а також суб'єктивний фактор у складному процесі забезпечення взаємодії гілок влади на конституціональних засадах стримувань і противаг. Можна погодитись із автором, який вважає, що суттєвим чинником балансування парламенту на шальках терезів у режимі від парламентського абсолютизму до занепаду представницької моделі демократії на тлі реставрації авторитарного правління є власне інформаційний дефіцит правового характеру. Низький рівень політичної культури й культури парламентаризму зокрема становить серйозну перешкоду на шляху демократизації суспільства. З огляду на це являють інтерес викладені в монографії рекомендації щодо подолання інформаційних лакун між соціумом і політичною елітою шляхом інтенсифікації інформаційної функції парламенту: популяризація законодавчого процесу, перетворення традиційних комунікаторів парламентської практики (публічність пленарних засідань Верховної Ради України, проведення «Днів уряду», «Парламентських слухань», громадських слухань, виїзних засідань профільних комітетів тощо) на механізм формування інтерактивної комунікації і підвищення електоральної активності громадян.

У зв'язку з цим постає проблема правозастосовної діяльності. Автор розглядає її у контексті активізації роботи інститутів громадянського суспільства, слушно зауваживши, що громадяни переважно цікавляться змістом закону тоді, коли їхні права починають порушувати. Цей сегмент суспільних відносин має бути покладений в основу політичної пропаганди передусім парламентських партій. Виконаний автором аналіз депутатських запитів, що виголошуються з парламентської трибуни, актуалізує це питання. Воно пов'язане з комунікативною природою депутатського запиту, який переважно формується на матеріалах ЗМІ. Власне шляхи оптимізації зв'язків Верховної ради України і парламентської преси – предмет доволі ґрунтовного дослідження. Автор монографії аналізує місце ЗМІ у форматі парламентської комунікації з урахуванням вимог міжнародних міжпарламентських об'єднань.

Справді, час від часу ми стаємо свідками конфліктів у системі взаємин парламентаріїв і журналістів. Характерно, що в монографії окреслені причини типових проблем. Вони пов'язані з неусталеністю процедури інформаційного забезпечення парламентських журналістів, компенсаційними рефлексіями в галузі парламентської тематики. Нестача первинної, часто офіційної інформації неминуче створює комунікативні прогалини, що їх заповнюють перекручені носії неформальної комунікації: чутки, плітки, сумнівні прогнози та відверті фальсифікації.

З цією думкою автора монографії важко не погодитися. Також є слушною теза про потребу правового імунітету парламентської преси, особливо під час виборчих перегонів. Чому? А тому, що закладені в законі про вибори народних депутатів правові колізії щодо застосування механізму тлумачення понять «передвиборна агітація» і «політична реклама» з огляду на їхню змістовну неузгодженість створюють правові перешкоди для безпроблемної участі ЗМІ в парламентських виборах.

Структура роботи, стиль викладення вузлових проблем сприймаються цілком позитивно, а теоретико-методологічна основа монографії свідчить про політологічну ерудицію автора. Робота актуальна, новаторська й відповідає науковим дослідженням високого рівня.

Не можна залишити поза увагою джерельну базу монографії. Передусім ідеться про документи, що віддзеркалюють діяльність Верховної Ради України. Еволюцію законотворення автор розглядає за допомогою аналізу законодавчої бази в контексті інкорпорації законів. Висновок: переважна більшість законодавчих актів, що являють собою внесення змін і доповнень у чинне законодавство, свідчить про негативну динаміку законотворення в кількісних показниках за рахунок стабільної якості правової бази політичної комунікації. Серйозним джерелом вивчення комунікативних функцій (поетичної, експресивної, денотативної) парламентського диспуту є стенографічні звіти пленарних засідань Верховної Ради України. Аналітико-синтетична критика цих джерел, які вперше введено до наукового обігу, дає авторові вагомий фактичний матеріал для тематичних висновків і узагальнень.

Отже, монографія Ю. С. Ганжурова – помітне явище в переліку новітньої літератури в галузі політичної науки. Маємо надію, що видання як вагомий внесок у справу дослідження українського державотворення зацікавить усіх, хто вивчає теорію й практику українського парламентаризму, роль і місце Верховної Ради в системі політичної комунікації.

Автор: Анатолій ЧІЧановський