передплата Українською | In English

№22, листопад 2007

Іван Франко про майбутнє та сучасність

Поділитися:

На жаль, у ЗМІ нема серйозного наукового аналізу економічної спадщини Івана Франка. А вона лежить в основі художніх і публіцистичних творів видатного українського письменника, громадського та політичного діяча і є нині актуальною.

 

Гранична межа інфляції в Україні в поточному році становитиме 10%, прогнозував у середині жовтня міністр економіки Анатолій Кінах. У держбюджеті заплановано 7,5–10%. На 2008 рік передбачається 6,8%. Розрахунковий показник зростання ВВП у держбюджеті-2007 закладено на рівні 6,5%; на 2008 рік – 7,2%. Аналітики Міжнародного валютного фонду прогнозують інфляцію в Україні в поточному році на рівні 11,5% проти 11,3%, оприлюднених раніше; на 2008 рік – 9%. А їхній прогноз зростання ВВП – 6,7%, тоді як раніше вони передбачали 5%; на 2008 рік – 5,4% проти 4,6% за попереднім прогнозом.

Нас переконують, особливо під час виборчих кампаній, що хочуть побудувати суспільство з високим рівнем достатку для всіх. І наводять власний приклад: як починали бізнес зі скромного лотка на ринку, дискотеки, вирощування помідорів чи яблук, а тепер стали мільйонерами. Якщо, мовляв, їх оберуть народними депутатами, то вони зроблять заможними й нас. І народ, хоч як це дивно, ще вірить таким «чудотворцям».

Та дива не відбувається. Якщо раніше 80 відсотків населення України було із середнім (але порівняно з європейськими країнами ще досить низьким) достатком, а 20 – становили крайнощі поляризації, то нині 80 відсотків громадян уже опинилися на межі виживання та бідності, 10–15 – із середнім достатком і лише 5 – стали надмірно багатими. І нікого вже не дивує, що 50 найбагатших людей України сконцентрували у своїх руках 64,4 млрд. доларів, що перевищує два держбюджети [Корреспондент, 26.05.2007, с. 20]. Усе це сприймається за «норму». Навіть не запитують, де взяли вони такі суми й чому не забезпечили таке зростання доходів для всіх громадян.

Ключовою проблемою економічних реформ є реформа власності. Але й у цьому питанні багато перекручень і обману. Проводячи її, «забули» про трудову приватну власність і об'єктивні закономірності її розвитку, тому все звели до відродження нетрудової приватної власності, що є засобом одержання нетрудових доходів [4, с. 48–53]. Трудова приватна власність – це не просто ставлення людей до речей як до своїх або чужих, а такі виробничі відносини, що виражають привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до його затрат праці. Вона поєднує в одній особі і виробника, і власника й забезпечує пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва, а тому є вічним стимулом розвитку виробництва. Більше вироблено продукції, отже, більше привласнено й вищим є рівень добробуту. І навпаки. Цей причинно-наслідковий зв'язок між виробництвом і привласненням виражає закон власності: можна привласнити те й стільки, що й скільки вироблено. А розподіл за власністю є те саме, що й розподіл за працею. Праця, а не просто право власності (ставлення до речей) – ось основний критерій привласнення, який повинен реалізуватися на всіх етапах розвитку продуктивних сил. Вона є основним чинником виробництва, тому й має бути основним критерієм здійснення всіх виробничих відносин у суспільстві. Іван Франко вважав працю основою людського щастя й добробуту.

Дехто гадає, що принцип: від кожного – за здібностями, кожному – за працею, який покладено в основу соціально справедливого суспільства, придумали марксисти, й не знає, що він записаний ще в Біблії. У другому посланні св. апостола Павла до солунян сказано: «Хто не хоче робити, нехай той не їсть. А ми вам наказуємо, браття, ім'ям Господа Ісуса Христа, щоб ви цуралися кожного брата, що живе по-ледачому... І не майте з ним зносин, щоб він був посоромлений. Та не майте його за неприятеля, а навчайте, як брата» [1, с. 1457]. На жаль, цей «брат» не тільки не посоромлений, а піднесений у ранг «справжнього господаря» країни, роботодавця, еліти нації. І хоч до скону борються за дотримання Конституції, до якої постійно вносять поправки залежно від того, хто при владі, а десять Божих заповідей – Конституцію християнина – щоденно порушують.

Адже «заслуги», які вони собі приписують, – це економічний ефект, що одержується від спеціалізації і кооперації праці, а тому не може належати одній людині. Це результат праці не одного покоління людей, а тому повинен належати всім, хто причетний до нього. «Головна різниця між диким і цивілізованим чоловіком, – пише І. Франко, – різниця, з якої виплили всі інші, се поділ праці. Дикий чоловік робить сам собі все, чого потребує; чого сам не зробить, без того мусить обійтися. Освічений чоловік робить звичайно якусь одну, тісно обмежену роботу, та зате нічого більше, но зате користується роботою інших. Рільник обробляє поле, але звичайно не будує хати, не кує плуга та воза, не шиє чобіт, не тче сукна і полотна, не малює образів і інше. На всі ті часткові роботи є окремі майстри-ремісники, які знов, своєю чергою, не працюють у полі коло хліба, але сидять за своїм ремеслом і працею при тім ремеслі взаміну добувають собі все потрібне для прожитку» [8, c. 316]. Усе це й приводить до підвищення продуктивності праці й зростання добробуту людей.

 Підприємець (бізнесмен) також належить до працюючого класу, бо виконує важливу для економіки функцію: організовує та управляє виробництвом. Але несправедливість полягає в тому, що прибуток, котрий створюється як матеріальна основа розвитку виробництва, привласнюється ним не як оплата праці, а як реалізація його приватної власності, що за своєю суттю є нетрудовою й у сотні тисяч разів перевищує його затрати праці. І все зводиться до того, ніби жодного соціального паразитизму не існує. Поділ суспільства на бідних і багатих у сучасних ринкових умовах – це, на думку останніх, нормальне явище. Тому навіть високі урядовці, які безпосередньо відповідальні за несправедливий розподіл у суспільстві, за бідність народу, не стидаються хвалитися, що вони також небідні, мають чималі капітали, нібито нажиті чесною працею, чистими руками. А в такому розподілі нібито винні не вони, а ринкова економіка.

Насправді ринкова економіка – це сучасний цивілізований механізм використання об'єктивно діючих економічних законів товарного виробництва, відносини якого, як уже зазначалося, побудовані за принципом: від кожного – за здібностями, кожному – за працею. А тому на їх основі неможливий паразитизм. Кожен, виконуючи свої функції на основі суспільного поділу праці, живе за рахунок власної праці. Отже, гріх звинувачувати ринкову економіку в тому, в чому вона невинна. Не вона ділить людей на бідних і багатих, а економічна політика правлячого класу. Саме тому в нас і прагнуть до влади, щоб використовувати цей потужний механізм у власних інтересах. Мільйонні кошти, які витрачають олігархи на передвиборну кампанію, є насправді вигідними інвестиціями, що дають змогу користуватися країною для подальшого самозбагачення. Ринкову економіку перетворили на «цивілізований» механізм самозбагачення, і передусім за рахунок порушення еквівалентного обміну товарами, відмови від трудової теорії вартості, цін і грошей. А тепер дивуємося, звідки в нас олігархи й що з ними робити: відправляти до в'язниці чи нехай продовжують збагачуватися? Шукаємо, яка національна ідея може об'єднати народ для продовження реформ. Не знаємо, як боротися з бідністю тощо. А боротися з нею просто: потрібно лише ліквідувати нетрудову приватну власність і здійснювати виробничі відносини між людьми за принципом: від кожного – за здібностями, кожному – за працею. Той, хто не працює, той нехай не їсть. Він не бідний, а нероба. А національною ідеєю, яка об'єднала б усіх людей, має бути побудова соціально справедливого суспільства, ліквідація соціального паразитизму.

За такий справедливий розподіл вироблених благ виступав Іван Франко. «Зрештою, і нині, – зазначає він, – навіть того капіталу, що його народ віддає на потреби держави (разом із капіталом, який висмоктують з нього багачі й лихварі), вистачило б на те, щоб кожній людині в державі дати належне виховання, – якби, зрозуміло, весь капітал витрачався б на ту мету і коли б найбільша його частина не йшла... на плату дармоїдам чи просто на збиткові речі та розпусту вищих станів» [8, c. 51].

 Демократизація суспільства без демократизації власності практично неможлива, хоч нас переконують, що приватизація власності і є її демократизацією [2, с. 5]. Але що то за демократизація, коли більш як половина власності сконцентрована в руках 50 найбагатших сімей України?! Олігархи стали некоронованими королями й роблять усе, щоб залишитися при владі й проводити на свою користь економічну реформу. Тому замість народовладдя утверджується диктатура приватного власника, олігарха, а демократія є лише ширмою їхнього справжнього панування.

Наші «реформатори» найбільшим досягненням для країни вважають здобуття свободи, бо більше нічим хвалитися. Свобода – це добра річ, але для кого й для чого? За неї боровся Іван Франко. Однак свобода не сприймалася ним як свобода розкошувати для одних і вмирати для інших. Ось що він писав у оповіданні «Свинська конституція»: «Подумай лише: панщини вже ніколи не робимо, перед законом всі ми рівні, чи пан, чи хлоп, ну та й конституцію, спасибі їй, маємо. Отаман не ходить уже з костуром по селу від хати до хати, се правда. Але що робить хлоп?.. Хлоп устає з доброї волі рано-ранісінько, бере курку або півкопи яєць і йде до того самого отамана – тепер він називається «пан жонца», – кладе перед ним свій дарунок і просить його «клінне вашеці», щоб позволив йому вийти робити панщину на панськім лані. А коли прийде без подарунка, то пан жонца дасть йому в карк і полишить йому ласкаво свободу – вмирати з голоду» [6, c. 327].

На жаль, така «свобода» утвердилася й у нас. Безпосередній виробник йде до роботодавця й проситься на роботу. Той диктує свої умови й оплату праці, виходячи не із затрат останньої, а зі співвідношення попиту й пропозиції робочої сили на ринку (ніби йдеться не про людину, а про робочу тварину), «забувши», що згідно з об'єктивними закономірностями розвитку відносин власності робітник є співвласником підприємства й має право на працю. Останній має право погодитися чи ні на умови роботодавця. Не погодившись, він прирікає себе на голодну смерть або подальші пошуки роботи, зокрема й за кордоном. Оскільки робочої сили на ринку забагато, а роботодавців мало, доводиться працювати за досить низьку плату. Такий закон ринку, кажуть, і на то нема ради. Радуйся, що звуть не хлопом, не бидлом, а паном і маєш свободу вибору.

Не так свободу сприймав Іван Франко. Це не балаканина про все, що завгодно. Свобода має бути спрямована передусім на зростання добробуту свого народу. Питання хліба, підкреслював він, настільки важливе, що «проповідями цьому не зарадити» [7, c. 340]. Тому «економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної незалежності всякого народу не то що поминути його не можна, а й треба класти його на вихідну точку» [6, c. 279]. «Незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака братиме і витрачатиме уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і пруссак, лише про самих себе, а не про благо народу? Яка користь з того, що матимемо власного короля, в той час як лихварі й капіталісти нас обдиратимуть і визискуватимуть, як і раніше? Доки не подамо народові надії на соціальну реформу, тобто на поліпшення його матеріального існування, він не стане всім гуртом до виборення своєї і нашої незалежності. Треба забезпечити його передусім хлібом і всіма плодами його праці, а тоді жодна сила, жодна навала не запряже нашого народу в ярмо неволі, не позбавить незалежності. Іншого способу немає» [8, c. 55]. На жаль, не бачать цього політики, які називають себе національно свідомими. Натомість проповідують «теорію» національного «солідаризму», єднання бідних і багатих на національній основі. Критикуючи гасло «свій до свого по своє», підхід, згідно з яким мають єднатися кати та їхні жертви лише тому, що вони –представники однієї нації, Іван Франко пише: «Та майте ж, панове, крихту сорому. Не робіть із патріотичних окликів покришки для накривання купи гною» [5, c. 151].

Під патріотизмом він розумів не гучну політичну тріскотню, не демагогію, замішану на будь-яких «ізмах», а сумлінне виконання кожним своїх обов'язків, передусім професійних. «Наш голосний, та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм, – наголошував він, – мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявив себе не словами, а працею» [8, c. 406]. Біда України в тому, що, як зазначав її перший президент М. Грушевський, нею переважно управляють люди, які її не люблять, а свій псевдопатріотизм використовують як засіб самозбагачення за її рахунок. «Великі соціальні п'явки, – зауважує Іван Франко, – нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситились» [9, c. 74].

На жаль, продається й перетворюється на приватну власність усе, що можна продати з прибутком. Залишилася ще неприватизованою і непроданою свята земля, омита кров'ю та потом нашого народу. Нормально мисляча людина знає, що земля – це продукт природи, а не людської праці, а тому повинна належати всім, кому потрібна як засіб виробництва, й бути надбанням народу. Іван Франко вважав за необхідне, «щоби вся земля з лісами і пасовиськами, ріками й озерами належала до тих громад, котрі на них працюють... щоби громадяни не ділилися полями, лісами та пасовиськами, ані робітники фабриками та машинами, а працювали би на них в купі, громадами, а ділили би поміж себе напрацьоване добро по мірі того, як хто потребує кілько та як працював» [8, c. 159 – 160]. Отже, здійснювати виробництво в сільському господарстві слід на основі кооперації праці, як продуктивнішої, ніж індивідуальне господарство, форми. «Грунт наших рільників надзвичайно подрібнений, а тому неспроможний навіть прогодувати протягом року родину і, – змусивши її залізати в борги, – дуже швидко стає власністю лихварів, банків або багатіїв» [8, c. 54]. На думку Івана Франка, земля «ані в цілості, ані в жодній частині не може бути нічиєю приватною власністю, але кожне покоління може тільки брати її в посідання, чи то індивідуальне, чи то родинне, чи колективно-громадське» [7, с. 573]. «Земля, на якій жиє народ, повинна бути збірною власністю всього того народу. Се домагання оправдане, бо земля, на якій, по старій приказці, всі ми гості, не може й не повинна бути приватною власністю в дусі римського права» [7, с. 570–571].

Але «реформатори» наполягають, щоб вона перетворилася на приватну власність, на товар, купувалася й продавалася, щоб сільське господарство розвивалося на індивідуальній фермерській основі. І їм байдуже, що все це суперечить досягнутому рівню розвитку продуктивних сил, трудовій приватній власності, суті товару тощо. Що приватна власність на землю існує віками, але не зробила людину щасливою, а, навпаки, мільйони селян зробила безземельними. Ця власність сконцентрована в руках великих землевласників, які самі не виробляють продукції, а використовують її для одержання земельної ренти. Папа Римський Іван Павло II виступав проти такої приватизації: «Бог дав землю всьому родові людському, щоб годувала всіх його членів, нікого не виключаючи і не ставлячи нікого у привілейоване становище» [3, c. 69]. І якщо власність не є наслідком людської праці, збільшення суспільного багатства, якщо вона отримується від експлуатації і спекуляції, тобто нетрудовим шляхом, то, на його думку, «власність такого типу не має жодного оправдання і є злочином перед Богом та іншими людьми» [3, c. 61].

Однак, скоробагатьки не бояться ні Бога, ні людей. Тому там, де йдеться про нетрудовий дохід (а земельна рента і є таким доходом), здатні на будь-який злочин. Зокрема, так зване «паювання землі» – дроблення її на невеликі наділи, проти чого з такою пристрастю виступав Іван Франко: «Поділ ґрунтів доводить нас до згуби», бо не дає змоги використовувати сучасні продуктивніші технології виробництва [2, с. 201]. Наші ж «реформатори», всупереч елементарній логіці, доводять «переваги» дрібних фермерських господарств, знаючи, що вони швидко розоряться, а їхня земля опиниться в руках великих землевласників. Адже за сучасної технології рентабельним може бути господарство, яке має щонайменше 400 гектарів землі. Якщо в середньому по Україні пай становить 4 гектари, це означає, що 99 відсотків селян мають бути безземельними. Здавання паїв в оренду є паразитичною формою існування землевласників. Переконують, що, приватизувавши землю, селянин зможе під її заставу одержати кредит у банку. Але ж знають, що він ніколи його не поверне й земля стане власністю банків, проти чого застерігав селян Іван Франко. Іпотечні кредити, писав він, узагалі небезпечні, позики крайового банку ніяк не дешеві, і видають їх переважно великим господарствам. Найкраще – брати кредит у громадській позиковій касі, радить він, бо в цьому разі всі кошти залишаються в громаді, а не переходять у кишені лихварів [9, c. 277].

Ліквідація великих тваринницьких ферм призвела до занепаду галузі. Тепер без сорому купуємо цю продукцію за кордоном. Незважаючи на це, політики й високопосадовці продовжують наполягати на тому, щоб земля стала товаром.

Проте справжнім господарем землі має бути передусім народ, а не окремі приватні власники, які перешкоджають вільному доступу людей до необхідного їм природного засобу виробництва й середовища існування. Держава, як орган управління загальнонародною власністю, повинна забезпечити раціональний розподіл і використання землі всіма громадянами. Кожен її користувач, за словами Івана Франка, «зобов'язаний дбати про неї, про її збереження для майбутніх поколінь, а не чинити за принципом: аби мені було добре, а завтра хоч трава не рости» [5, с. 304].

Несправедливі економічні відносини в суспільстві, за Іваном Франком, породжують злочинність, моральну деградацію тощо. «Нерівність у господарських ділах, яку тепер бачимо, є джерелом усієї нужди і всієї неправди на світі. Купка людей багатих держить у руках мільйони бідних. Бідні мусять працювати на багатих, а самі за свою працю дістають ледве тілько, щоби могли нужденно вижити, а дуже часто й тілько не одержують. Бідні мусять платити найбільше податків, давати найбільше рекрута (бо їх є найбільше), а на їхні гроші пани та богатирі держать війська, поліції та жандармів, щоби самих тих бідних тримати в притиску, страсі й темноті. Бідність доводить людей до поступків, до запусття, крадіжі та вбійства, а пани й богатирі карають їх за те, хоч нічогісінько не роблять, щоби не стало причини всіх тих проступків – бідності» [8, c. 159]. Навпаки, за ці кошти наймають ще й своїх «ідеологів», які вихваляють такі порядки.

Критикуючи капіталізм, Іван Франко висловив своє бачення майбутнього суспільного ладу України: «Передбачити у всіх подробицях той майбутній лад важко, але головні засади, на яких він має ґрунтуватися, такі: замість приватної власності капіталу – власність загальна, народна, общинна; замість суспільних класів – усебічний розвиток кожного громадянина і наступна праця в різноманітних робітничих галузях; замість нинішньої сліпої конкуренції – вільний договір общини з общиною, народу з народом, замість нинішніх злиднів і боротьби за існування – сталий добробут, що ґрунтується на постійній праці» [8, c. 51]. Соціалізм у його розумінні – це соціально справедливе суспільство, змагання усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке убожество. Ідея соціальної справедливості – основа всієї його творчої діяльності.

Отже, економічні погляди Івана Франка на майбутнє України та її сучасність протилежні. Він боровся проти панів, соціальних паразитів, захищаючи інтереси працюючого класу. Наші «реформатори», натомість, усе роблять для того, аби утвердився капіталізм, поділивши своїх громадян на надмірно багатих і надмірно бідних. А щоб не ображались бідні, їх теж назвали панами. Але одні стали власниками фабрик і заводів, а другі – лише власної робочої сили та лопати. Працюючий клас як був бідним, так і залишився. Він поступово вимирає або рятується за кордоном. Одні бісяться від жиру, а другі вмирають від голоду й холоду. Рекет, бандитизм, шахрайство, корупція заполонили країну. Чесно заробляти шматок хліба власною працею стало неймовірно важко.

 То що за Україну ви побудували? – запитав би Іван Франко в панів-реформаторів. І не подав би їм руки. Але вони власними мерседесами їдуть у Нагуєвичі, щоб засвідчити перед народом свою любов до великого сина України. Хоч добре знають, що їм із ним не по дорозі. Не машинами їхати, а пішки, босоніж слід би йти їм до нього на уклін і просити прощення за свої гріхи.


Джерела:

1. Біблія. – К., 1988.

2. Гальчинський А. Проблеми демократизації економіки. – Економіка України. – 2005. – № 11.

3. Енцикліка Святішого отця Івана Павла ІІ. – Львів, 1992.

4. Павлишенко М. Аграрні реформи без теоретичних обґрунтувань – фікція. – Віче. – 2005. – № 3.

5. Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – К.: Держполітвидав, 1956.

6. Франко І. Зібр. тв. – Т. 25. – К.: Наукова думка, 1984.

7. Франко І. Зібр. тв. – Т. 44, кн. 1.– К.: Наукова думка, 1984.

8. Франко І. Зібр. тв. – Т. 45. – К.: Наукова думка, 1984.

9. Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. – Львів, 1991.

Автор: Михайло ПАВЛИШЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Євросоюз: Рада має змінити закон про НАБУ якомога швидше Сьогодні, 18 вересня

Рада схвалила закон про розвідку, необхідний для руху України до НАТО Вчора, 17 вересня

Новини 17 вересня: ЄС зупиняє "Північний потік-2", Генштабу купують ручки Parker, влада боїться "вишок" 5G Вчора, 17 вересня

Європарламент закликав зупинити будівництво "Північного потоку-2" Вчора, 17 вересня

У Мінінфраструктури планують передати в концесію порт "Ізмаїл" Вчора, 17 вересня

Рада затвердила комісію по відбору керівника САП попри загрозу відносинам з ЄС та кредиту МВФ Вчора, 17 вересня

Європарламент закликав до санкцій у справі Навального і зупинки "Північного потоку-2" Вчора, 17 вересня

Cуд ЄС остаточно відмовився знімати санкції з "Роснефти" Вчора, 17 вересня

Рада відхилила законопроект про надання держгарантій "Укренерго" для погашення "зелених" боргів  Вчора, 17 вересня

Місцева влада блокує розвиток зв’язку через страх перед "вишками 5G" - Мінцифра Вчора, 17 вересня