Олекса Ющенко: «Я – поет, а не родич Президента»

За дев'яносто років Олекса Ющенко не нажив навіть маленької дачі та скромного автомобіля. Ювілей відзначив у затишній Колонній залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України. Коли старійшині письменницької когорти подарували двотомник вибраних поетичних творів Максима Рильського, він поцілував книжки. Це було так несподівано, так невимушено й природно, що несамохіть зааплодували і представники старших поколінь (ровесників не було), і молодь, яка вже давненько називає «запиленими музеями» тих, хто носив сірі шинелі та благенькі куфайки ХХ століття.

Олекса Якович і як лірик, і як автор ущипливих епіграм не ображається на будь-які закиди. Навпаки, попри кпини й зверхні позирки деяких статуристих молодиків, намагається пригорнути найталановитіших початківців, допомогти їм приязним напученням, зігріти і поглядом, і світлим спогадом, і теплим чаєм. Не кожен розгадає в невеликій сухорлявій постаті не зовсім і сивого чоловіка (недавно завів невеликі вуса), живу історію радянського письменства, «ходячу енциклопедію», лише окремі сторінки якої  занотовані й підготовлені до друку окремими виданнями. Та нині й та дещиця становить цілу бібліотеку! Вона таїть у собі сотні імен і дат, багатющі розсипи фактів і деталей епохи, яку вже не побачиш із вікна новітнього часу. Олекса Ющенко був її свідком, сином, співцем.

Не соромиться цього. Має гідність творця, а тому зазначає: «З вождями не знався». Чітке визначення можна розшифрувати так: не продавав побратимів по перу сталінським яничарам, не писав доносів у добу Брежнєва, не виставляв такі чесноти за Горбачова, а тому, як і раніше, на відміну від багатьох колег, не здобув почесних нагород. І сьогодні їх не має. Хоча міг би якщо не добитися, то вистарцювати їх. Однак майстер слова твердо ставить усе на свої місця: «Я – поет, а не родич Президента».

У тіні класиків

Народилися Ющенки – і Президент, і поет – в одному селі Недригайлівського району на Сумщині. То віднедавна Хоружівка стала знаменитою як мала батьківщина гаранта Конституції.

Прарід Ющенків був спільний, але родини різні. Об'єднувало їх хіба що сусідство вулиць і непогамовний потяг до краси, мистецтва, народного слова. В одних це виплекало любов до зримого, уречевленого антикваріату, а в інших назавжди переплавилося на гонитву за ефемерними видивами досконалих метафор і вибагливих рим.

Розпочалася та ненастанна погоня після закінчення Ніжинського учительського інституту (1939), коли Олекса Ющенко працював у газеті й, попри вселенські та українські катаклізми, тривала протягом усієї Другої світової війни (був редактором на радіостанції імені Т. Г Шевченка в Саратові), гіркого повоєння, під час репресій і гонінь, а також у добу застою з його лудженим горлом, набитим колючою вовною затамованого мовчання на людях.

Ніхто не просив писати віршів. Крім власної трояндної душі. Як великого, воістину невтомного трударя Олексу Ющенка цінували Максим Рильський і Володимир Сосюра, Андрій Малишко та багато інших живих метрів, мало не світочів і небожителів. Тиснули правицю, дарували книжки з автографами (їх до сьогодні збереглися сотні), пригощали коньяком, але до свого, лауреатського, кола не впускали. Так усе життя й творив у тіні класиків.

Ніколи не біг до трибун

Був завжди відданим їм, допомагав рятуватися від переслідувань, навіть переховував Володимира Сосюру, коли йому черговий раз погрожували сталінськими концтаборами. Чи боявся? Аж так, що не міг тремтячою рукою втримати олівця. І сам очікував арешту до самісінької смерті вождя всіх народів. Минулося.

Славив Комуністичну партію? Аякже! Не менше, ніж навчитель-покровитель Максим Рильський і солов'їний Володимир Сосюра. Вірив у комунізм? Безперечно! Та не біг до трибун, як інші, щоб возвістити про це.

Вже немає ні сина Олександра, ні багатьох побратимів, із якими сусідував на печерській, воістину письменницькій вулиці Суворова. Нині там, де колись обмінювався приязними поглядами з унікальним перекладачем Миколою Лукашем або талановитим прозаїком Євгеном Гуцалом, віє журливою самотиною. Однак, як і завжди, попри всі негаразди й хворощі, іде собі та й іде дев'яностолітній (уже з гаком!) Олекса Якович Ющенко до музеїв і галерей, на творчі вечори знайомих кобзарів, художників і співаків, не пропускає жодної презентації нових книжок. Мовби в юності, все хоче бачити, про все знати. Це надвечір. А щоранку пише вірші, бо не чийсь родич – поет.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ