№19, жовтень 2007

Лтава, Олтава, Полтава…Лтава, Олтава, Полтава…

Тут є все: степи з найкращими в світі чорноземами, річки й озера, ліси та луки… Немає хіба що гір, за якими ніколи й не тужила благословенна, самим Богом цілована полтавська земля. Припадали до неї вдячними вустами давні слов'яни, русичі, українці – козаки, посполиті, запорожці, чумаки… Тут, на щедрій тверді, виростали й гартувалися безстрашні воїни, утверджувалися цілі хліборобські покоління, ушляхетнювалися душі філософів, плекалася й нині суща літературна мова. Під ясенами благодатного краю відпочивав босоногий любомудр-мандрівник Григорій Сковорода, а в затишній аристократичній оселі творив безсмертну поему «Енеїда» Іван Котляревський. Перший класик нової національної літератури високо цінував спадщину Марусі Чурай, яка оспівала не тільки рідне місто, а всю Вкраїну. Коли 1648 року Полтавський полк підняв шаблі за Богдана Хмельницького легендарна поетеса написала знамениту пісню-марш «Засвіт встали козаченьки». Вона лунала перед великою баталією 1709 року й сьогодні бринить на неозорих обширах, де майже триста літ тому прогриміла вікопомна битва.

З ким фортеця на Ворсклі, той і переможе

 

На 800 гектарах території Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви», крім музею, привертають особливу увагу: Сампсоніївська церква, десять обелісків на місці земляних укріплень (редутів), братська могила російських воїнів, пам'ятник шведам від росіян, пам'ятник шведам од співвітчизників та пам'ятник Петрові І. На жаль, і до сьогодні не розв'язано давню проблему надання заповідникові статусу національного, не включено до його території фортецю та місця розташування гетьманських військ, не проведено детальної інвентаризації всіх об'єктів, ба навіть не проведено комплексного археологічного дослідження заповідних земель. На часі – встановлення пам'ятників козакам – учасникам Полтавської битви, Карлу ХІІ та Іванові Мазепі, літописцеві Самійлу Величку й Даніелу Крману, який виклав у всесвітньо відомих нотатках унікальні свідчення про баталію.

Саме так нерідко майже в один голос повторювали гетьмани, королі та царі. Про це вели мову на Хортиці й серед ковилового роздолля Дикого Поля. З року в рік горіли степи, але місто завжди спогорда споглядало далекі вогнища. Здобуло магдебурзьке право, пишалося гончарством, друкувало книжки, плекало православ'я й жило мовби осібно – і від Запорожжя, і від Речі Посполитої. Полтава ніколи не ображалася на далекий Львів, який, засліплений Варшавою, не бачив її пишної вкраїнської вроди. Горнулася до Києва, хоч Москва дедалі частіше називала загадкову малоросійську красуню своєю посестрою.

Ранні згадки про козацтво обминули Полтаву. Не читала вона латино-персько-татарський текст Куманського кодексу кінця ХІІІ століття, де слово «козак» було вперше вжито на позначення вартового, сторожа, не прийняла й пізніше, після 1308 року, тлумачення терміна: розбійник, бешкетник, авантюрист.

Так і повелося в Полтаві сповідувати й утверджувати все шляхетне, що визначало справжню серцевину козацтва. То не в місті на Ворсклі, а в недалеких войовничих Черкасах усталилася традиція, за якою після наскоку на посольську валку чи купецький караван місцевому очільникові належала десята частка награбованого: здебільшого кінь, панцир або навіть бранець.

Коли Дике Поле ненастанно формувало філософію «нічиїх людей на нічиїй землі» (над усе цінувалася воля), то Полтавщина послідовно відкидала близькі для них магометанство, тюркські нахили, тяжіння до татарської мови. Саме в степових глибинах крива шабля замінила прямий двосічний руський меч, кобза витіснила гуслі, мода на оселедець здолала звичку носити по-слов'янськи довге волосся. На берегах Ворскли та Орелі така козацькість не була показною.  Врівноважені, статечні гречкосії ще довго не сприймали тюркських назв: табір, майдан, сурма, барабан. Булава та бунчук теж тривалий час вважалися чужими словами.

І чепіги плуга, і руків'я шабель

 Полтава воліла жити мирно. Та коли Северин Наливайко 1594 року виступив проти польських магнатів, Полтава стрепенулася. Шляхтичі їй теж допікали вже не один рік, а тому найвідчайдушніші взялися за зброю. Народний ватажок завдав разючих ударів кривдникам, але невдовзі був змушений відступити з Волині аж на Переяславщину. Вирішальний бій відбувся під Лубнами. Звідти було дуже близько до Полтави.

Місто завмерло від передчуття неминучої поразки повстанців: їхній малорухливий обоз уквітчали цілі вінки жінок та дітей, і справжнім козакам здавалося, що то рухається валка переселенців. Вояки були виснажені, в таборі витав дух зневіри. 1596 року у визначальній битві біля річки Солониці перемогли поляки. Северина Наливайка було схоплено й страчено. Попри це покозачення краю тривало.

– Полтава розвивалася на порубіжжі між Руссю й Диким Полем, Великим князівством Литовським і Золотою Ордою, Річчю Посполитою та Московським царством. Прикордонні умови, постійні взаємозапозичення та міжетнічне співіснування сформували специфічний спосіб життя й особливий характер населення, – наголошує директор Полтавського краєзнавчого музею Катерина ФЕСИК. – Пращури вміли тримати не лише чепіги плуга, а й руків'я шабель. Свідчення цього – активна участь наших краян у повстаннях Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка та Якова Острянина (Остряниці), загони якого оволоділи Кременчуком, Хоролом та іншими містами Лівобережжя. У битві під Говтвою козаки розгромили каральні війська, зокрема найняту німецьку піхоту. На жаль, і це повстання не увінчалося успіхом. Шляхта продовжила наступ на все українське. Ополячення Полтави набувало дедалі більшого розмаху.

Чи веде роздоріжжя до «золотих вольностей»?

Під час повстань 1637–1638 років уперше було висунуто програму, в якій гасла боротьби за козацькі «золоті вольності» та християнську віру вдалося поєднати з гаслами ліквідації панування ляхів на території всієї України. Так, гетьман Яків Острянин (збирав своє військо саме на Полтавщині) у березні 1638 року закликав повстанців боротися за визволення «народу нашого православного від ярма поработіння й мучительства тиранського ляхівського».

На берегах Ворскли кристалізувалися поняття воїнської гідності й честі, значною мірою формувався кодекс лицарськості. Козацтво стало виразником національних інтересів, осередком витворення державних інституцій та надійним бар'єром між мусульманським і християнським світом. Воднораз відчувалося, що Полтавщина перебуває ніби на історичному роздоріжжі, цивілізаційному перехресті. Її серединність, двоїстість чи й розполовиненість давалися взнаки постійно й невідворотно. Поліфонія буття краю часто-густо, за словами великого українця (і полтавця!) Миколи Гоголя, виливалася «в потоп мови непогамовної пристрасті, і в рішучий, уривчастий лаконізм сили та свободи, і в жахливий порив, що дихає помстою, і в грубі, суворі чесноти, і в залізні, незм'якшені вади, і в самовідданість нечувану, дику й нелюдськи великодушну».

У визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького Полтава не була ареною воєнних дій, проте й не стояла осторонь од боротьби проти шляхетської неволі. Вже у травні 1648 року було сформовано селянсько-козацькі загони, які розгромили польські війська, визволили Переяслав, а в червні – Лубни, де височіла фортеця Яреми Вишневецького. На звільненій території постав знаменитий Полтавський полк, який 1649 року складався з 19 сотень. Він став вірною опорою великого гетьмана, сама ж Полтава – надійним тилом армії Богдана Хмельницького. Місто постачало йому коней, порох і продовольство, у найскрутніші дні – справжніх воїнів (здебільшого вихідців із покозаченого селянства).

«Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною»

 

Полтавські полковники:
Мартин Пушкар (1648-58)
Федір Богун (1658)
Хвилон Гаркуша (1658, 1669-70)
Кирик Пушкар (1658, 1659)
 Марко Пушкар (1658-59)
Федір Жученко (1659-61, 1670 –72, 1676, 1679-80, 1683, 1687-89, 1689-91)
Дем'ян Гуджол (1661-63, 1668-69, 1672-74)
Сава Омельницький (1663-65, 1667)
Григорій Витязенко (1665-67, 1667-68)
Костянтин Кублицький (1668, 1669) Прокіп
Леневець (1674-75, 1677-79)
Павло Герцек (1675-76, 1676-77, 1683-87, 1691-96)
Дем'ян Яковенко (1677)
Леонтій Черняк (1680-83, 1689)
Іван Іскра (1696–1700)
Іван Левенець (1700-29 з перервами)
Іван Черняк (1709-24 з перервами)
Василь Кочубей (1723-33)
Андрій Горленко (1744-65)

Першим провідником Полтавського полку став Мартин Пушкар (р. н. невід. – 1658). Тривалий час він перебував на Запоріжжі, вправно володів шаблею, мав гострий розум і великі амбіції. У березні 1651 року Мартин Пушкар на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Іванові Богуну, який обороняв Вінницю. У січневий морозний день Переяславської ради 1654 року полковник Мартин Пушкар разом з іншими однодумцями обходив козаків, спонукаючи їх перейти під владу Москви. Той-таки Іван Богун рішуче виступив проти цього. Та його не послухали. Мартин Пушкар, відсвяткувавши перемогу, став зверхньо позирати на інших козацьких очільників: уже бачив себе гетьманом. Про булаву мріяв також генеральний писар Іван Виговський (р. н. невід. – 1664).

На останній старшинській раді Богдан Хмельницький серед чотирьох своїх наступників назвав і полтавського полковника. Це запам'ятали всі, зокрема ще юний гетьманів син Юрась та його опікун Іван Виговський. Він усе зробив, щоб відтрутити від найвищої влади Мартина Пушкаря з його промосковськими поглядами й, одержавши булаву, почав утверджувати свою політику: «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною».

– Мартин Пушкар не здавався, – завважує заступник директора музею Володимир МОКЛЯК. – Заручившись підтримкою січовиків (їх тоді очолював кошовий отаман Яків Барабаш), він повів проти гетьмана добре озброєний і вимуштруваний Полтавський полк. Перед цим написав кілька доносів цареві, в яких звинувачував Івана Виговського в прагненні налагодити стосунки з Польщею та Кримом, щоб відірвати Україну від Московії. Цього разу Москва відмовчалася: вже стомилася від малоросійських взаємних звинувачень, скарг і суплік (чолобитних).

Коли доноси стали звичними

Так уже повелося, що Северина Наливайка пов'язали й видали полякам учорашні однодумці, Яків Острянин після розгрому повстання втік на контрольовану Росією територію, а не один козацький ватажок потаємно їздив до Москви запобігати ласки в тамтешніх можновладців. Ніхто в місті (та й в Україні) не здивувався, коли відомий полтавський полковник Іван Іскра (разом із генеральним суддею Василем Кочубеєм) подав Петрові І донос на гетьмана Івана Мазепу.

 На жаль, Мартин Пушкар був не перший і не останній. «Цей полковник, – вважає місцевий краєзнавець Лариса МарЧенко, – через один гадяцький млин, який гетьман Іван Виговський відібрав і віддав Юрію Немиричу, розпочав братовбивчу війну. Фактично вона призвела до непоправної руїни української державності. Радянські історики змальовували Пушкаря незаможником і захисником бідних, та насправді він мав маєтки від Полтави до Гадяча. Пам'ятник полковникові в Полтаві – це пам'ятник зраді». До сьогодні побутує й інша концепція, за якою Мартин Пушкар – славний народний герой, який очолив боротьбу проти старшинсько-шляхетської верхівки та її ставленика Івана Виговського.

Протиборство гетьмана й визначного полковника – досі не розплутаний клубок політичних пристрастей. Полковник, підпоївши гетьманських послів, напав на війська Івана Виговського. А той… відступив, залишивши в таборі силу-силенну горілки. Коли пушкарівці допалися до спокусливого зілля, гетьман заходився нещадно винищувати повстанців. Для цього використав і німецьких найманців, і кримських татар. По-зрадницьки вчинив кошовий отаман Яків Барабаш: несподівано відвів запорожців на Січ, полишивши напризволяще Мартина Пушкаря. Він мав сановитих спільників у гетьманському таборі, але ті зачаїлися (одного полковника ватажок заколотників зарубав).

Іван Виговський понад усе поставив нещадність: винищив приблизно 15 тисяч українців-супротивників (серед них було 12 сотників), а відрубану голову полковника виставив напоказ у поверженій Полтаві. Трагічно склалася й доля Якова Барабаша, який шукав захисту в царя: гетьманські сміливці викрали кошового отамана, піддали його пекельним тортурам, відтак стратили. На цьому громадянська війна не закінчилася. Попереду ще були Конотопська битва 1659 року, загалом невдалий наступ Івана Виговського на Москву (спершу цар Олексій готувався втікати до Волги), антигетьманська боротьба несамовитого запорозького зверхника Івана Сірка…

Після поразок і «чорних рад» – сибірські простори

У середині ХVІІ століття в південно-західній частині Полтави височіла фортеця, захищена земляними валами та ровами. Вона мала п'ять веж і дерев'яні ворота. Далеко за ними сяяв золотими банями Хрестовоздвиженський монастир. Збудував його… Мартин Пушкар. У хвилини зневіри туди ходили не лише полковник та його однодумці, а й багато інших полтавців, які хотіли, однак не могли, втекти від мирської суєти. Треба було знову братися за шаблі, протистояти спустошенню України. Полтава, як і багато інших сусідніх міст, стала пристановищем для тисяч утікачів із Правобережжя, де куріли неоглядні згарища. Тоді вже надійний прихисток для переселенців мав і перший міст через Ворсклу (1650), і розгалужену мережу підземних ходів, що були потаємною частиною укріплень полкового міста.

Традиційними стали чорні ради: під Германівкою (поблизу Трипілля) 1659 року, звідки вимушено втік Іван Виговський; біля Фастова, коли обрали гетьманом Юрія Хмельницького; в Ніжині 1663 року, де «чернь» вручила булаву Іванові Брюховецькому… Саме з ним тривалий час затято боровся майбутній гетьман об'єднаної України Петро Дорошенко. Не чужі, не далекі люті зайди-вороги, а свої (та ще й підлеглі!) підступно накинулися на Івана Брюховецького й убили його, як виявилося, Переяславською радою відчинили «браму» до несходимого Сибіру, куди запроторювали гетьманів, кошових отаманів і полковників. За довгу епоху Руїни загинуло до 70 відсотків українського населення (на Правобережжі – 90). Полтава тим часом трималася, хоча й постійно потерпала від нападів кримських татар.

 «А за волю хоч умріте…»

Відразу після офіційного проголошення Росією війни проти Швеції у серпні 1770 року московські та козацькі загони, зокрема й Полтавський полк, який очолював Іван Іскра, вирушили в похід на фортецю Нарва. Напередодні битви 19 листопада збройні сили від України сягнули семи, а Росії – сорока тисяч. Ці війська зазнали цілковитої поразки. Полтавський полк мав значні втрати, але й далі брав участь у затяжній Північній війні (1770–1721).

Король Карл ХІІ, розгромивши Польщу, рушив до Москви через Україну. Сталося те, чого найбільше боявся гетьман Іван Мазепа: криваве протиборство двох цивілізацій, політичних систем і світоглядів розгорнулося не десь далеко, як це було раніше, а на рідній землі, біля отчих порогів. Треба було робити остаточний вибір. І гетьман після багаторічних вагань та дипломатичних вивертів… «захворів». Але перед цим сталася ціла детективна історія, яку й сьогодні трактують по-різному.

Батько закоханої в гетьмана юної Мотрі, генеральний суддя Василь Кочубей (1640–1708), претендуючи на посаду козацького очільника, написав цареві донос на Івана Мазепу. Петро І не повірив (не волів вірити!) викладеним фактам. Приголомшений Кочубей заручився підтримкою давнього приятеля – полтавського полковника Івана Іскри (р. н. невід. – 1708). Вони написали два листи. Ухвала Москви нагадувала грім небесний: цар не лише доручив гетьманові самому в усьому розібратися, а й дозволив заарештувати «наклепників».

Миргородський полковник, майбутній гетьман Данило Апостол попередив про це побратимів і порадив їм утікати до Криму. Козацькі ватажки були неабиякими відчайдухами, а тому, певні у своїй правоті, попрямували до Москви. Десь поблизу Охтирки їх зупинив роз'їзд російських вояків. Спільників пов'язали й відпровадили до Смоленська, відтак Вітебська, де була штаб-квартира канцлера Головкіна. Після допитів обох полковників засудили до страти. І привселюдно стратили 14 липня 1708 року не десь у Московії, а під Білою Церквою, в польовій ставці Івана Мазепи (Василя Кочубея та Івана Іскру поховали в Києво-Печерській лаврі). Після вироку гетьман, який сам написав цареві не одного доноса, вголос повторив слова зі своєї думи (її раніше читав навіть Петро І): «А за віру хоч умріте і вольностей бороніте! // Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!»

Минав жовтень 1708 року, а Іван Мазепа замість того, щоб активно протидіяти шведам, скаржився цареві на свої «тяжкі недуги». Петро І так занепокоївся, що вже почав обмірковувати кандидатуру наступного українського проводиря. Найчастіше згадувалося ім'я полковника Івана Скоропадського (пізніше саме він і став гетьманом). Несподівано для всіх кавалер нещодавно встановленого царем ордена Андрія Первозваного Іван Мазепа «одужав» і відкрито став на бік шведів.

Цар не поцілував нового гетьмана

Про Полтавську битву, здається, написано все. Досліджено її передумови, перебіг та наслідки, враховано чи не кожну хвилину вирішальної баталії. Звичайно, не забуто й те, що на бік гетьмана перейшла Запорозька Січ на чолі з кошовим Костем Гордієнком – одвічна супротивниця Івана Мазепи. Давніх опонентів, суперників чи й ворогів помирила спільна антиросійська позиція. А ось Полтава постала проти гетьмана.

– Її захищали не лише 4300 вояків російського гарнізону, а й 2600 мешканців добре укріпленого міста, у фортеці якого набагато раніше за вказівкою самого Івана Мазепи було зібрано великі запаси пороху, фуражу та харчів, – уточнює старший науковий співробітник краєзнавчого музею Віталій ЯРЕМЧЕНКО. – Козацькі загони, які залишилися вірними Петрові І, очолював майбутній гетьман Іван Скоропадський (1646–1722). Повернувшись із Сибіру (перебував там за намовою Івана Мазепи), підтримав царя і знаменитий полковник Семен Палій.

Полтавська баталія 27 червня 1709 року стала поворотною для всієї європейської історії, на багато років визначивши долю України як підневільної частини великої Російської імперії. Уже 10 липня 1709 року нового володаря гетьманської булави Івана Скоропадського запросили до святково прикрашеного царського намету. Петро І не поцілував козацького зверхника, як це любив робити, коли зустрічав «надійного й відданого» (віднедавна «изменника») Івана Мазепу, однак похвалив його за службу й нагородив разом із вищою старшиною золотими медалями, а також пожалував 100 тисяч рублів «всему малороссийскому войску», 20 тисяч – російським козакам і калмикам та 4 – волоським найманцям. Після святкування перемоги цар розпочав широкомасштабну помсту не лише явним «зрадникам» (їх було безжалісно винищено), а й усьому українському народові, передусім козакам і січовикам.

Настав час відновити історичну справедливість

1775 року Полтавський полк ліквідували (його територія ввійшла до Новоросійської губернії). Це була перша самостійна адміністративна одиниця, відібрана російською владою в автономної України. Поклавши початок, Москва заходилася викорінювати найдорожче, серцевинне для нації, яка постала на золотих києворуських основах, – українську мову й козацькі традиції. Полтава також зазнала великих принижень, та все ж росла, будувалася, утверджувала високі духовні начала. І несла на собі крізь роки тяжкий хрест кровопролитної битви, яку трактували (і трактують нині!) то як «победу русского оружия», то як національну катастрофу.

Нещодавно група наукових діячів створила громадський комітет з відзначення 300-ї річниці повстання за незалежність під проводом Івана Мазепи та Полтавської битви 27 червня 1709 року. Вже надіслано звернення до Президента України, де, зокрема, наголошено: «На жаль, широка громадськість України й досі належним чином не обізнана з роллю Івана Мазепи в нашій історії, масштабами його державотворчої діяльності, спрямованої на національно-політичне й духовне відродження України. Ім'я Івана Мазепи донині в свідомості багатьох співвітчизників пов'язується зі зрадою Петрові І, а його образ тлумачиться як «символ подлости и предательства»… Ми, представники наукової громадськості, переконані, що настав час відновити історичну справедливість і вшанувати Івана Мазепу як національного героя».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня