передплата Українською | In English

№17, вересень 2007

І сьогодні – Хортиця!І сьогодні – Хортиця!

Поділитися:

Священна, легендарна, славетна… Усе це – про Хортицю. А ще: єдина в світі, унікальна, неповторна. У сиву минувшину – козацька, нині – рідна, українська. Дивовижна, чарівна перлина під вічними зорями. Божественна свічка на попелищі історії. Тут її бережуть люди й собаки, птахи та комахи, гадюки й вужі. У потаємних місцях стоїть така тиша, що чути, як літають метелики, радісно дихає нестоптана недоторканна (!) трава.

Перше письмове свідчення про Хортицю залишив візантійський імператор Костянтин Багрянородний у праці «Про управління імперією» (Х століття), де в дев'ятому розділі описано шлях із варягів у греки, згадано дніпровські пороги, а за ними – острів Святого Георгія (Григорія). Існує кілька версій усталеної нині назви.

За найпоширенішою – вона походить від наймення слов'янського бога Сонця Хорса, згідно з другою – від тюркського «орт, орта, орда» (серединний). У літописах здавна відомий острів величають по-різному, але завжди шанобливо: Хортичем, Городецьким, Кортицьким, Ортинським. Уперше його позначено 1436 року на карті венеціанця А. Біанки.

Загальна площа острова становить близько трьох тисяч гектарів (довжина – 12 км, ширина – 2,5 км). Нині Хортиця (фактично в центрі Запоріжжя за греблею Дніпрогесу) – комплексна історико-культурна та природна охоронна зона, на території якої зберігається близько 70 неповторних пам'яток. З метою їхнього увічнення Рада Міністрів УРСР ще 18 вересня 1965 року оголосила територію Хортиці Державним історико-культурним заповідником. Велику роль у справі захисту природного середовища відіграла постанова 28 жовтня 1974 року про створення геологічного заказника «Дніпровські пороги» загальною площею 1383 гектари. 1993 року заповіднику було надано статус «Національного». З метою подальшої розбудови унікального комплексу та на виконання Указу Президента України № 732 від 29 квітня 2005 року «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника «Хортиця» розроблено концепцію державної програми його розвитку, яку схвалено спеціальним розпорядженням Кабінету Міністрів України.

На острові інакше йдуть дощі: ніби огортають простори невагомим шелестливим шовком. За легендами, частіше й не лише вночі, мовби на замовлення шукачів-романтиків, квітує чортів горіх – найменша в світі папороть. У мареві чи то степового привілля, чи то плину століть видніються козацькі вози. А далі – кургани, одвічний національний символ – велетенська писанка на камені… Коли сходить велике південне сонце, стають зримішими рвані шви між сьогоденням і давниною: бетонне громаддя мостового переходу вздовж прадавнього святилища, опори лінії високовольтної електромережі, які височіють над церквою Покрови Пресвятої Богородиці. Здається, біля неї причаїлося все наше минуле – беззахисне, мов немовлятко.

За порогами –
перше «вікно в Азію»

Коли козацькі чайки вирушили до Хортиці, Дмитро Вишневецький (р. н. невід. – 1563) полегшено зітхнув. Князь, власник великих маєтків на Волині та Поділлі, черкаський і канівський староста вірив, що плавання завершиться успішно. Не був першим, але знав напевне: його фортеця на острові здобуде славу надійної твердині. Так воно й сталося.

 – Ідея створення могутньої фортеці в пониззі Дніпра належить одному з фундаторів справді нашого, національного війська Остафію Дашкевичу, – розповідає старший науковий співробітник історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» Михайло ЧЕРЕДНИЧЕНКО. – За плечима він мав неабиякий бойовий досвід: воював проти московитів, 1563 року, пораненим, потрапив до татарського полону. Після неволі (побратими викупили) чимраз частіше мріяв наблизити рідні землі до Азовського й Чорного морів, виношував план прорубати своєрідне «вікно в Азію». Для цього спершу потрібно було утвердитися на Півдні та Сході України. Давню козацьку мрію втілив у життя князь Дмитро Вишневецький. Саме його укріплення заклало основи традицій Запорозької Січі.

Перша частина назви засвідчує місце створення козацького осередку – за порогами Дніпра. Друга – Січ – спершу означала очищену від лісу територію, а пізніше – козацьке пристановище, укріплення (засіки). Перед тим, як його спорудити, посланці князя відкрили для себе і незнані світи степових обширів, які прилягали до обох берегів Славути в його нижній течії, і загадкову мережу порогів та островів, і весь розмай Великого Лугу.

Це нині відомо, що порогів було десять. Тоді, в середині ХVІ століття, доводилося долати їх один за одним, знову й знову пливти в невідомість. Довжина порожистої частини Дніпра сягала 65 кілометрів, а ширина річища подекуди була майже кілометрова. Кожен поріг можна (й треба!) оспівати в поемі. Як мовиться, назву їх поіменно, наче живих істот: Кодацький, Лоханський, Сурський, Звонецький, Ненаситець (вартий великого епічного полотна), Вовнігівський, Будильський, Лишній, Вільний, Таволжанський, який майже зник ще наприкінці ХІХ століття. Пороги слугували природним захистом від нападів як поляків, так і татар. Судноплавним Дніпро став лише після спорудження 1932 року греблі Дніпрогесу: води штучного моря затопили пороги.

Воїни Дмитра Вишневецького відкрили для себе також неозоре плетиво плавнів, довжина яких була 110, а ширина – від 3 до 20 кілометрів. Це величезне таємниче царство назвали Великим Лугом.

Бачив себе якщо
не королем, то гетьманом

Дмитро Вишневецький заклав потужне укріплення 1555 року на острові Мала Хортиця. Скелі його північної частини височіли на дванадцять метрів над рівнем Старого Дніпра. Не знав тоді князь, що його увічнять у народних думах та у зміненій назві острова – Байда (цього легендарного героя дум та пісень ототожнюють із Дмитром Вишневецьким). Звідти козацький очільник здійснив кілька вдалих походів проти Османської імперії та Кримського ханства, зокрема на Ісламкермен та Очаків.

Уже через рік після спорудження фортеці її фундатор двічі споряджав послів до Москви, аби укласти союз проти турків і татар. Білокам'яна відмовчувалася. А тим часом козаки відбивали напади кочівників і формували основи січових традицій. Деякі з них раніше заклали так звані уходники – промисловики, яких черкаські та канівські старости відпускали на нижнє Подніпров'я для вилову риби та полювання. Щороку цілі ватаги йшли аж за пороги, де будували тимчасове житло й робочі приміщення. Уже тоді уходники почали ВИБИРАТИ перших отаманів і споруджувати засіки (січі). Вибори провадили стихійно, без писаних правил і законів. Діяли першопочатки звичаєвого права, яке лише згодом набуло усталених козацьких норм.

Через роки й роки на Запорозькій Січі було витворено цілісну виборчу систему. Основною організаційно-господарською ланкою став курінь, який очолював обраний на рік отаман. У ХVІ столітті було сім куренів, у першій половині ХVІІІ – 38. Центральний орган управління – кіш – складався з багатьох інституцій, якими керували козацькі посадовці. Найвищу виборну посаду мав кошовий отаман. За ним ще довго вився шлейф непоштивості чи й кпинів, адже слово «кіш» походило від татарського «кхош», що означало велику отару овець, яка складалася з багатьох менших отар. Над ними традиційно верховодила рада чабанів на чолі з обраним старшим – отаманом. Чи не тому владолюбний Дмитро Вишневецький прагнув твердого одноосібного керівництва? Корені цього гетьманського начала на Січі рішуче, ба навіть нещадно підтиналися.

Отамана обирали
біля церкви
на великому майдані

Вибори кошового отамана провадили щороку першого січня на загальній раді Війська Запорозького. Це було неодмінне урочисте дійство. Його шанували всі. Збиралися на великому майдані, в центрі якого завжди височіла Церква Покрови Пресвятої Богородиці. На різних боках площі були криниця й стовп. Там карали винних у порушенні січових звичаїв. Півколом стояли курені – довгі хати, вкриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади. Все це оглядав кошовий отаман, якого обирали на дванадцять місяців.

Маючи велику (майже неконтрольовану) військову, адміністративну, судову та духовну владу, він все ж таки схиляв голову перед козацькою радою. Не в одного отамана тремтіла рука з булавою на зібранні з побратимів, адже воно мало право вирішувати долю свого зверхника. Самі обирали, самі й виганяли, ба навіть вели до стовпа ганьби. Але тоді, коли кошовий міцно тримав булаву, він міг карати й милувати, призначати духовенство, вести дипломатичні справи, як головнокомандувач віддавати накази війську та флоту – одне слово, почуватися диктатором.

 Владу достойника, якого офіційно величали «його вельможність пан кошовий», а неофіційно – «панотець», «батько», обмежували три умови: час, рада і звіт на ній. Не всі отамани витримували випробування славою, багатством і правом розпоряджатися людськими долями, щоб успішно пройти крізь козацьке «чистилище».

Не кинути й тіні
на традиції та звитяги

У жовтні 1557 року кримський хан Далет-Гірей І, зібравши татар, ногайців, турецькі й молдавські війська, здійснив нещадний напад на Січ. Такої масованої навали загарбників вона ще не знала. Засновники фортеці не витримали шаленого натиску. Дмитро Вишневецький змушений був покинути Хортицю. Князь, ховаючи зболені очі від соратників, відступив до Монастирського острова (нині Дніпропетровська область). Здавалося, що й тут лунало мусульманське «Алла! Алла!». Вловлюючи його душею, переможений, але не повержений шляхтич очікував польської допомоги. Її так і не надійшло. Розгніваний князь звернувся по підтримку до Московії.  Через деякий час він, розчарувавшись у підданстві цареві, подався до улюбленого урочища Монастирище на Черкащині, де колись був старостою.

 1563 року перша Січ оплакала героїчну смерть свого засновника в турецькій неволі. Чи не там, на Хортиці, народилися народна дума про Вишневецького-Байду? Про нього не забували наступники – кошові отамани Яків Барабаш, Павло Шкурко, а надто ж славетний Іван Сірко. Прізвища січових очільників змінювалися, мов у мерехтливому, непередбачуваному калейдоскопі. Інколи час ніби повертався навспак, і вони повторювалися (скажімо, Іван Сірко верховодив на Хортиці не один раз), але всі намагалися не кинути тіні на першооснови Січі, її традиції та звитяги.

Жінок не було
на Січі за жодних часів

Як засвідчує Дмитро Яворницький, існувало вісім січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам'янська та Нова (Підпільненська), а після зруйнування російським царатом Запорожжя як осердя України – ще й Задунайська Січ. За всіх часів Хортиця була символом козацького волелюбства, незламності й лицарства.

 Знову й знову відновлювалися земляні вали, вирівнювався частокіл, багатшим ставало оздоблення церкви Покрови Пресвятої Богородиці (козаки мали невеликі похідні Покровські церкви), кипів січовий базар, куди любили забродити навіть поважні запорожці. Вони не визнавали кріпосництва, не знали феодальної власності на землю. І на гарматний постріл не підпускали до Січі жінок.

Особливо велике значення для розвитку Запорозької Січі мало гетьманство Петра Сагайдачного (р. н. невід. – 1622), який здійснив військову реформу, перетворивши окремі козацькі загони на високоорганізоване військо. Пізніше воно відігравало ключову роль у тривалій народній боротьбі проти кріпосницького гноблення й національного гніту. Особливо уславилося козацтво під час виступів Криштофа Косинського (1591-93), Северина Наливайка (1594-96) та Павла Павлюка (1637). Повстанням у січні 1648 року січовики поклали початок визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького (саме запорожці надали прихисток утікачеві від польської наруги – майбутньому гетьманові). Посланці Хортиці завдали нищівних ударів чужинським військам у багатьох битвах, зокрема Жовтоводській (1648), Пилявецькій (1648), Зборівській (1649) та Батозькій (1652).

 – Поворотним етапом в історії Запорозької Січі стала Переяславська рада 1654 року, – завважує завідувачка культурно-просвітницького відділу заповідника Тетяна МИТРОФАНОВА. – За козаками було визнано ті самі права, які раніше мали запорожці, зокрема право на самоврядування. Згодом царський уряд запровадив жалування грішми, порохом та хлібом. Дедалі частіше на Хортиці почали хвалитися московськими нагородами. Ніхто не встиг і здивуватися, як Запорожжя всіяли чужоземні вояки. Зайди будували свої фортеці, запроваджували колонізаторські традиції, нав'язували чужі для козаків звичаї.

Тріумф і трагедія
останнього коша

Проти змосковщення Січі послідовно й непримиренно боровся знаний кошовий отаман Кость Гордієнко (р. н. невід. – 1733). Саме він у березні 1709 року на чолі восьмитисячного війська виступив проти Петра І й приєднався до Івана Мазепи. То був прощальний тріумф єднання Гетьманщини та Запорожжя. Лавину подальших поразок, відтак непоправної катастрофи вже нікому не вдалося зупинити. У травні 1709 року російські війська зруйнували Січ. Остаточно її ліквідувала 8 червня 1775 року (за таємним наказом Катерини ІІ) армія генерала Петра Текелія. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського (бл. 1690–1803) та велику групу вищої старшини арештували й заслали на Соловки.

 Російський воєначальник дав запорожцям на роздуми дві години. Петро Калнишевський виступив на останній раді (як з'ясувалося, тоді все було останнє – вольності, свобода, багатство, слава) проти збройного опору. Триста гусарів та піхотний полк, легко подолавши протистояння окремих рядових козаків, захопили січове передмістя, артилерію, гавань і флот. Дві години спливли, й розпочалося двадцятип'ятирічне ув'язнення в підземеллі Соловецького монастиря. Там, після звільнення за дозволом імператора Олександра І, останній отаман і знайшов вічний спочинок. А Січ, втративши історію свого буття, стала легендою, народною пам'яттю, щоб аж у ХХІ столітті відродитися на забраній у пройдисвітів Хортиці, яку сьогодні ошляхетнюють справжні патріоти рідної землі.

Про це генеральний деректор заповідника Костянтин СУШКО розмірковує так:

– Нещодавно, фактично на сороковому році існування заповідника, ми отримали Державний акт на право користування всією землею Хортиці та прилеглих островів. Уже створено три меморіально-туристичні об'єкти («Скіфський стан», «Протовче» й «Тарасова стежка»), відремонтовано адміністративний будинок, розпочато берегоукріплювальні роботи, збільшено втричі штат охорони, щоб жоден зайда не міг осквернити святині. Та заспокоюватися рано. Сьогодні Хортицю треба не просто доглядати, а перетворювати на справді заповідну територію, сказати б, опервіснювати твердь і всю навколишність.

На жаль, ще трапляється й непередбачуване. Так, 20 серпня на острові спалахнула найбільша пожежа за останні роки. Її гасили понад три години 17 одиниць спеціальної техніки. Потужні пориви вітру та брак стаціонарних джерел поповнення води завадили швидко локалізувати полум'я. Вигоріло близько 5 гектарів лісу. А причина типова – необережність туристів.

Отож генеральний план розвитку острова передусім передбачає максимальне збереження недоторканності території. Ми сказали тверде «ні» осучасненню, урбанізації Хортиці, будівництву на ній будь-яких розважальних закладів, які (так дехто гадає) приваблять туристів. Навпаки, повертаємося в минуле, в патріархальність, предковічність, у звичну для природи «дикість».

 Для цього склали карту прадавнього острова. За нею відновлюємо ліси там, де вони були. І не просто ліси, а з усією рослинністю, яка притаманна острову, а це дуб, в'яз і липа. У центральній частині лежали степи – відроджуємо їх. Окремі ділянки вже маємо.

 До нас звертається сила-силенна організацій, які хотіли б спорудити не лише найрізноманітніші розважальні заклади, а й музеї. Скажімо, музей історії судноплавства – від стародавньої колоди, яку використовували як первісний човник до сучасного крейсера. Звичайно, будуть і козацькі чайки. Ясна річ, цікава ідея. Але спершу треба подолати тотальне упослідження території за радянського часу, надати їй первозданності, зрештою, українськості.

 Не можна будувати щось нове, коли, скажімо, музей історії козацтва потребує значної реконструкції й великого поповнення експозиції. Там усе суто «комуністичне» зникло, а виниклу просторову та духовну порожнечу й досі не заповнено. Має бути музей природи, бо на Хортиці – більше тисячі різноманітних рослин (для порівняння в Асканії-Новій – лише 580 видів). Унікальність такого музею беззаперечна, адже він діятиме в межах великого індустріального міста.

 Останнім часом відкрито військове поселення, яке, ймовірно, було прототипом Січі, своєрідною тодішньою базою на шляху з варягів у греки. Це теж треба зберегти. І відновлювати правічні ландшафти, аби люди, прибувши на острів, забували, що вони фактично перебувають у мегаполісі. На місці дачних ділянок продовжувати складний і забарний процес творення первісності.

 Хортиця має бути квітучим островом, де відтворені українські степи та діброви, збережені озера з ліліями та відкриті музеї. А ще необхідні потужна система обслуговування гостей і надійна охорона. Все. Ніяких дискотек чи казино. Жодної людини з мисливською рушницею, ніяких браконьєрів – ні столичних чи місцевих сановників, ні кумів чи сватів.

 Будь-яке нинішнє великомасштабне будівництво – ніж у серце заповідної території. Та ми були поставлені перед неминучістю й невідворотністю спорудження мостового переходу. Розглядалися різні варіанти. Вибрали проект поганий (гарних просто-таки не існує), але з найгірших – більш-менш оптимальний. Найнебезпечнішою була пропозиція вести лінію сполучення через плавні. На жаль, до того часу (а це віддалена перспектива), поки будівництво завершать, назріють нові транспортні проблеми. Ними знову доведеться опікуватися. Треба було відразу кардинально розрубати гордіїв вузол: розосередити автомобільні потоки, а не знову втягувати їх у місто.

 Біля святих місць – жодного слова про політику, хоча сьогодні вже лунають голоси: чи не повернути острів у комунальну власність? Боюся, така пропозиція може взяти гору. Хортиця – чи не єдиний в Україні заповідник, який ще не почали «дерибанити». Звісно, можна залучити багато інвесторів, які вкладуть кошти в розвиток острова. Але за це треба розплачуватися його територією, цілісністю, первозданністю. Скажімо, дехто пропонує побудувати… аеродром. Маленький такий, майже іграшковий. Цілковитий абсурд, однак, на жаль, проект обговорюється.

 Ще одна небезпека. На Хортиці присутній дуже потужний приватний сектор – близько двох тисяч мешканців. Далеко не всі вони раціонально використовують територію. Земля наша, але споруди їхні. Дачники часто роблять реконструкцію, не погоджуючи з нами жодних своїх планів. Отож треба визначити статус мешканців, бо тут криється постійне джерело напруженості. Третя проблема: інвестори, які пропонують послуги, хочуть відстоювати на острові власні інтереси. А це вже одна з можливостей «дерибану» території. Зберегти її всеукраїнський, воістину національний статус – наше і завдання, і покликання.

Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня