Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства

Із набуттям Україною статусу незалежної держави демократизацію було проголошено як стратегію подальшого розвитку. Україна стала однією із постсоціалістичних країн, котра приєдналася до глобальних трансформаційних тенденцій сучасного світу.

Навіть коли проаналізувати ці процеси за формальними ознаками, можна дійти висновку: процеси демократизації в сучасному світі набувають справді глобального масштабу. Поза її впливом залишаються тільки мусульманські країни й деякі комуністичні режими (Китай). Причому різні варіанти глобальних демократичних змін відбуваються майже синхронно, хоча й у зовсім різних і важко порівнянних між собою історичних, культурно-цивілізаційних, соціально-економічних, політичних та інших контекстах. Вихідні характеристики суспільних систем, що трансформуються, а також їхніх політичних режимів, істотно відмінні – від воєнних хунт у Латинській Америці та Південній Європі до посттоталітарних режимів у колишньому СРСР і колишніх європейських соціалістичних країнах. Проблема, яка виникає тут перед вченими та політиками, є проблемою порівняльної політології:

– чи припустимо розглядати процеси посткомуністичної трансформації в Україні в загальному теоретико-методологічному контексті поставторитарної демократизації кінця ХХ століття, або ж феномен посткомунізму в Україні виокремлюється з цього ряду?

– які внутрішні чинники найбільше визначають долю демократизації – структурні, тобто переважно соціально-економічні, культурно-ціннісні передумови, що сприяють (чи перешкоджають) становленню й закріпленню демократичних інститутів і норм, чи процедурні, тобто послідовність конкретних рішень і дій, що їх здійснює обмежене коло ініціаторів і безпосередніх політичних учасників процесу демократизації?

– яку роль відіграють масові політичні цінності й орієнтації в процесі демократичних перетворень? Якою мірою демократизація потребує опертя на масові демократичні цінності та чи є вони передумовою демократизації? Яка роль масової підтримки з боку суспільства в розвитку нових демократичних інститутів?

Суспільно-політичні процеси у світі, в тому числі і в Україні, засвідчують велетенський розрив між цілями й можливостями реформування суспільства, його демократизації. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення проблем політичного розвитку і модернізації, що виникають і динамічно змінюються в сучасних умовах. Існуючі наукові дослідження не вичерпали можливостей подальшої розробки широкого кола питань, пов'язаних з процесами демократичного політичного розвитку політичних систем, державної влади та політичної участі, концептуальних і процесуальних підходів їх формування й функціонування тощо.

У цих умовах починаєш дедалі більше усвідомлювати: для трансформації й модифікації необхідні глибоко осмислені моделі та програми збалансованих реформ.

У сучасній політології демократія розглядається як важливий здобуток людства тому, що вона є виробленим і збагаченим перебігом усесвітньої історії механізмом вирішення життєво важливих питань, за якого всі члени суспільства мають змогу рівноправно вирішувати ці питання, відповідно до принципу підпорядкування меншості більшості.

Історичний досвід доводить, що, незалежно від суб'єктивних прагнень різних пануючих угруповань, основним засобом розвитку та функціонування політичного життя розвинутих країн сучасного цивілізованого суспільства є демократія. Політичний плюралізм, розподіл влад, електоральна змагальність, юридична рівність індивідів є системою, що адекватна ринковій економіці та громадянському суспільству. Це не тільки дає змогу утримувати на легальних засадах соціально-політичні конфлікти, певною мірою амортизувати напруження, що виникає в суспільстві, а також забезпечувати можливості використовувати демократичні інститути для стабілізації існуючого ладу.

Попри те, що демократію як форму політичного розвитку людство освоює дві з половиною тисячі років, однак багато в чому вона продовжує залишатися «річчю в собі». У сучасному світі розуміння демократії та демократизації різне й навіть протилежне. До запровадження часом пропонуються спрощені теоретичні моделі без урахування особливостей конкретного соціуму та його національної культури.

Наукове розуміння демократії полягає не лише й не стільки в різновиді політичної структури суспільства як основного способу організації, упорядкування та регулювання відносин між усіма елементами соціальної структури суспільства, особливо з приводу їхніх економічних і соціальних інтересів. Ідеться про економічну й соціальну демократію. Рівень розвиненості громадянського суспільства залежить від співвідношення цих сторін демократії. Остання є істотною ознакою громадянського суспільства. Але необхідно долати традиційні погляди на демократію як обов'язковий атрибут лише політико-владної сфери.

Розуміння демократії як форми політичного устрою базується на помилковому методологічному посиланні, нібито всі суспільні проблеми можливо розв'язати тільки, або переважно політичними, владними, державно-адміністративними методами. Тому необхідний широкий загальноцивілізаційний підхід до розуміння демократії не лише як феномену політичної сфери, а й як широкого загальносоціального процесу, як способу організації й функціонування суспільства. Такий підхід передбачає єдність соціологічного та політологічного виміру демократії.

Не менш складним є виокремлення критеріїв демократії. Відомий американський політолог Роберт Даль наголошує на небезпечності спроб сформувати раз і назавжди сучасний демократичний ідеал, який може бути застосовуваний для «всіх країн і народів». Демократія, в його розумінні, – це процес розширення, оновлення ідеалів і принципів інститутів і процедур. Отже, в такому розумінні демократія – це процес, що постійно відбувається, процес демократизації. Це мета, що постійно вислизає, до якої прагнуть, але цілковитою мірою ніколи не досягають.

Сьогодні в суспільній думці з демократією асоціюються багато величних ідеалів і цінностей – народовладдя, індивідуальні свободи та права людини, плюралізм, толерантність, загальний добробут, справедливість, гласність тощо. Однак насправді не кожна демократія їх гарантує й вирішує. Крім того, в перехідних суспільствах, в умовах незавершеності політичних процесів і невизначеності суспільно-політичної моделі розвитку, використання цих критеріїв не лише «забруднено», а й іноді протистоїть ідеї розвитку (плюралізм, демократія, наприклад, може призвести до зниження керованості суспільством, або навіть до встановлення недемократичних форми правління).

На відміну від демократизаційних процесів минулого, посткомуністична трансформація охоплює не лише сферу політики. Виникнення дилеми одночасності зумовлено тоталітарним характером колишньої держави. Історичний досвід засвідчує: ці процеси можуть бути ефективними, коли вони супроводжуватимуться синхронним динамізмом в економічній, соціальній, духовній сфері.

На жаль, під час визначення стратегії українського суспільства частину загально-програмних цілей було обрано довільно, без критичного аналізу практики західних суспільств, без необхідного врахування внутрішньої логіки й особливостей розвитку України.

При цьому плідними є судження та дослідження ряду вчених про актуальність для нашої держави вичленування проблеми пізнання та трансформації власної цивілізації центральноєвропейського типу в рамках світового цивілізаційного процесу.

Україна завершує початковий етап становлення демократичної соціально-правової держави й переходить до втілення принципів і норм Конституції в реальне життя суспільства, держави, кожної людини. Але це бажання не завжди збігається з реальністю. Є суперечність між задекларованими нормами й реальними можливостями та бажаннями їхнього втілення. Основні причини такої ситуації:

– недостатній розвиток сталих елементів громадянського суспільства;

– відсутність необхідної кількості активних соціальних суб'єктів демократичної трансформації суспільства;

– недостатній рівень політичної та правової культури і всього суспільства, і його еліти;

– певна безсистемність і невпорядкованість законодавства.

У політико-правовій літературі розрив між бажаними конституційно визначеними змінами й суспільно-політичною реальністю одержав назву «уявний конституціоналізм» (М. Вебер).

Однією з істотних причин цього явища є глибока суперечність між конституційно вираженим демократичним ладом і реальною практикою управління, що поєднує і демократичні, і авторитарні тенденції.

Важливого методологічного значення при цьому набуває подолання легістського (коли право зводиться до сукупності правових норм) підходу до розуміння прав людини. Тому просто прийняття демократичних конституційно-правових норм не знімає питання реальної демократизації суспільства. Відомий український мислитель Кістяківський, порівнюючи закон і право, порівнював їх як партитуру й музику. Принцип верховенства права передбачає розрізнення права й закону і використання права як головного регулятора всіх відносин у суспільстві, в тому числі обмеження держави правом.

Існують певні особливості українського варіанта демократії, на які звертають увагу українські політологи. Значною мірою це залежить від характеру політичного режиму, що склався в Україні з 1991-го по 2004 рік і поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму й панування кланової олігархії.

Трансформаційні процеси в Україні не слід розглядати в лінійній площині. На нашу думку, тут коректніше було б казати принаймні про два різновекторні процеси. Перший – пов'язаний зі змінами політичних інститутів, суспільної свідомості в напрямі демократизації. Другий – з рухом у зворотному напрямі: збереження й розвиток інститутів авторитарного режиму, процес олігархізації.

У широкому просторі соціальних трансформацій, в якому опинилась нині Україна та інші пострадянські країни, багато в чому має місце хаотичність, породжена наразі триваючим протистоянням соціальних сил реформації й реставрації та наявним унаслідок цього вакуумом влади, права, моралі. Межі сфери соціального хаосу в посттоталітарному суспільстві не залишаються незмінними, вони постійно пульсують між мінімумом і максимумом. Амплітуда таких коливань визначається тим, які соціальні компоненти – реформаційні чи реставраційні – домінують на тому чи іншому етапі історичного розвитку певного суспільства. Тому за багатоманітності форм переходу від тоталітарної до посттоталітарної системи головними залишаються дві вказані взаємозаперечні тенденції. Отже, в Україні відбувається формування новітнього варіанта авторитаризму, що виріс за фасадом слабко виражених демократичних інститутів.

Проміжний режим, котрий виник в Україні внаслідок дії означених умов і чинників, поки що не став демократичним на ділі. Радше, його можна розглядати як формально демократичний. До нього можна застосувати різні назви: ілліберальний, або, як пише Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делеґативна демократія», або навіть «посткомуністичний неототалітаризм» (за висловом О. Дергачова). Та, незалежно від назви, реальність в Україні є такою, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але визначені конституцією та законами процедури їхнього функціонування постійно порушуються. Перебіг парламентських і президентських виборів засвідчує недотримання політичними елітами демократичних норм у реальній, а не декларованій політичній діяльності. За фасадом демократичної й ліберальної риторики ховається стійка тенденція збереження стану невизначеності на тривалий час.

Поведінці більшої частини української владної еліти притаманні риси, антагоністичні демократичним. Це – непублічність, непрозорість, зорієнтованість переважно на особисті (сімейні, кланові, групові), а не суспільні інтереси. Як інструмент регулювання суспільних відносин інститути державної влади в Україні  слабкі. А це підсилює інші посередницькі структури та зв'язки, які ведуть до заміщення громадянських стосунків негромадянськими. Основними перешкодами консолідації демократії в Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, є слабкість політичних інститутів, недемократична поведінка еліти, недостатня політична активність населення. Подолання цих перешкод вимагає часу.

Небезпечний і процес конституювання політичного режиму на засадах, де його основними суб'єктами виявляються коаліції із середовища політичної й ділової еліт – так звані корпоративні клани. Вочевидь, «тінізація» суспільства стає істотним негативним чинником, що звужує можливості демократичної альтернативи та створює передумови для подальшого утвердження негромадянського суспільства з неототалітарним вектором еволюції.

Тому незакінчений демократичний транзит в Україні спричинив появу «оновленого правлячого класу», який утримав владу та здобув власність, одержавши головний приз у масштабному перерозподілі й закріплену в фактично приватне й акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в нашій державі олігархічної політичної системи, в основі якої опинилися основні корпоративні групи інтересів, хоча масові інтереси, як і раніше, недостатньо артикульовані й не мають адекватного політичного представництва. В нашій науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з'явився феномен так званої олігархії. Нинішня українська олігархія – особлива.

Фактично це один з різновидів елітарного правління, за якого переплетені влада та власність, а формальні інститути демократії використовуються в недемократичних цілях. Такий результат поверхової демократизації особливо небезпечний за відсутності механізму демократичного контролю над діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі.

Тому наш парламент наразі є не так інститутом соціального, або ідейного представництва, як ареною зіткнення інтересів частин політичної еліти, котрі конкурують між собою.

Формально головним центром політичного впливу, починаючи з березня 2006 року, повинен стати парламент. Реформа політичної системи передбачає створення парламентської коаліції й опозиції. Оскільки соціологічні дослідження та прогнози констатують неможливість створення парламентської більшості одним політичним блоком, це означає, що декільком фракціям доведеться домовлятися про об'єднання в парламентську коаліцію. Важко спрогнозувати, чи будуть успішними спроби творення в Україні парламентсько-президентської республіки. Відомий політик Меттерніх недаремно зауваж – інструмент, на якому можуть грати неперевершені музиканти, бо цей інструмент важкий і вередливий. Ситуація з багатопартійністю тягне за собою утворення розмитої багатоликої парламентської коаліції й опозиції.

У сучасній політології режим, котрий різко обмежує можливості масової політичної участі, але допускає елементи конкуренції між елітами, отримав назву «демократура» (Т. Карл, Ф. Шміттер). У таких умовах набуває великого значення реалізація політичної реформи, оптимізація розподілу функцій влади, зміцнення демократичних засад організації нової державності, усунення дисбалансу між представницькою й виконавчою владами, розвиток засобів судового захисту конституційного правопорядку.

Наявність таких труднощів зовсім не означає неможливість процесу демократизації; всі названі вище передумови є лише чинниками, що сприяють їй, або ускладнюють її. Науковці говорять і про структурні фактори демократизації. Їхня послідовність і взаємозумовленість, вибір тактики політичними лідерами, котрі ініціюють демократизацію, значно важливіші для її долі, ніж існування чи відсутність передумов демократії. Взаємодія конкретних еліт, їхній свідомий вибір у процесі політичного торгу організаційних форм та інститутів нового політичного устрою відрізняє демократію як цивілізований спосіб вирішення конфліктів від інших політичних систем.

До демократичних детермінант трансформації українського суспільства необхідно віднести й політико-культурні чинники.

У сучасній політології, окрім системного, розрізняють також і ціннісний вимір демократії.

Якою мірою демократія має спиратися на масові демократичні цінності та орієнтації і якою мірою їх можна вважати передумовами для демократизації? Які саме цінності й політичні орієнтації сприяють формуванню та функціонуванню інститутів демократії? І, нарешті, як впливає на ці нові політичні інститути масова підтримка з боку суспільства?

Результати соціологічних досліджень фіксують у значної частини електорату декларативне та прагматичне розуміння демократії, правовий нігілізм, недостатність терпимості, посилення недемократичних настроїв і дій, орієнтації на «голос натовпу», невміння вести політичний діалог. Але демократія не впроваджується за замовленням, її здійснюють люди з протилежними інтересами, альтернативними позиціями.

Загальновідомо, що посттоталітарні трансформації загалом і сучасні демократичні транзити в основному виявилися в результаті внутрішньої елітної динаміки. Проте не менш очевидним є те, що і демократія, і її інститути і процедури в перспективі потребують легітимізації і масової підтримки. Це, своєю чергою, неможливо без поширення й закріпленні в суспільстві відповідних – демократичних – цінностей і масових політичних орієнтацій. Вони, хоч і не прямо, проте впливають на хід демократичного транзиту, що стає особливо відчутно в фазі консолідації демократії. Припустімо, демократичні інститути запроваджено без масової участі (початкові стадії демократизації). Однак існувати без масової підтримки й підґрунтя у вигляді відповідних політичних орієнтацій і цінностей демократія не в змозі. Саме в такому сенсі є всі підстави казати, що розвиток і консолідація демократії передбачає також і масове сприйняття демократичної політичної культури, її норм і цінностей. Можна вважати, що є двосторонній взаємозв'язок між політичними інститутами та політичними цінностями й орієнтаціями в процесі демократизації. З одного боку, існування і функціонування демократичних інститутів впливає на динаміку та поширення демократичних цінностей, навіть попри їхню недосконалість, незадовільність функціонування. З другого – існують переконливі свідчення того, що наявність в суспільстві демократичних цінностей, своєю чергою, впливає на нові демократичні інститути, «прищеплювані» суспільству.

Спроби демократичних перетворень у пострадянських країнах на початкових етапах були результатом внутрішньоелітних процесів, а політична культура «громадянського» типу практично ніде не виступала як передумова демократизації. Як відомо, наявні виміри громадянської культури – почуття особистої політичної значущості, тобто реальної причетності до політичних подій, здатності так чи інакше впливати на них, терпимість до чужих поглядів і позицій, політична толерантність, підтримка індивідуальних прав і свобод, довіра до наявних політичних інститутів тощо, ще не вельми поширені в українському суспільстві. Численні соціологічні дослідження, проведені впродовж останнього десятиліття, підтверджують внутрішні суперечності в масовій свідомості й пострадянської України. Не раз у нашій державі емпірично зафіксовано роздвоєність масової свідомості. Люди висловлюють взаємозаперечні думки, підтримують цінності й орієнтації, що суперечать одне одному.

Базовими основами демократичної консолідації України можуть стати найусеосяжніші ідеї й цінності, схвалювані й підтримувані противниками різних політичних течій, груп із різними соціально-економічними інтересами. Проте найлегше в пострадянський період було досягнуто так званого негативного консенсусу за формулою «так жити не можна». Однак для конструктивних перетворень він виявився малопридатним і виражає заперечення не так колишнього тоталітарного порядку, як плутанини перехідного періоду. Більше того, критично-руйнівна орієнтація не притаманна демократії, навіть протипоказана їй. На цьому ґрунті розквітає ультраправий радикалізм і політичний авантюризм із усіма відповідними наслідками. Справжня демократія спрямована на творення, на повагу до всього, створеного працею попередніх поколінь. Тому й демократична воля до влади – це не агресивність, не прагнення до панування, не простір для стихії й ірраціоналізму, а перевага раціональної першооснови в політиці, завдяки якій можна приборкати соціальну стихію.

Звісно, перехідна політична система – це вже не система, заснована на ієрархічній структурі незмінюваної влади, але ще й не система розвинутих інститутів конкурентної представницької демократії, відкритих до змін і соціальних, політичних імперативів розвитку. Звідси її конфліктогенність, взаємна недовіра членів громадянського суспільства, що формується, і схильність до політичної монополії на владу з боку авторитарно-бюрократичної держави. Політико-правові відносини нового типу ще лише формуються в свою систему норм, інститутів і цінностей. Саме модель регулювання суспільних відносин, заснована не на пануванні й підпорядкуванні, а на партнерстві та взаємозалежності, становить політико-правовий сенс консенсусної демократії.

У політико-ідеологічному вигляді консенсусна демократія – це відкрита система норм, цінностей і інститутів, що виключають застосування насильства, шантажу й терору як соціально-політичних і адміністративних технологій керівництва процесами суспільних змін. Тому політична культура демократичного консенсусу – це не питання кон'юнктури чи бажання імітувати сучасні стандарти політичної поведінки і навіть не питання політичної доцільності. Це насамперед реальний імператив і можливість побороти конфронтаційну логіку посттоталітарного етапу адекватними в ситуації системної кризи засобами. Поза повноцінним консенсусом вийти з перманентної кризи, що поглиблюється й охоплює дедалі більші соціальні кола, групи та спільноти, буде надзвичайно важко.

Конфлікт і консенсус у реальному українському політичному процесі співіснують у дуже специфічній формі. Конфліктогенна модель поведінки має самодостатній характер. Це передусім проявляється в тому, що конфлікт ініціює конфлікт, і питання про консенсус виникає як вимушена реакція, що забезпечує тимчасовий перепочинок і мобілізацію політичних і юридичних ресурсів у боротьбі за повноту влади окремих груп і державних інститутів.

Надмірна концентрація політичної влади й ресурсів у руках правлячої еліти змушує контреліту й опозицію оформлятися та виступати як радикальні рухи, а не політичні опоненти. Гостре протистояння правлячої еліти й контреліти є наслідком культурно-політичної неоднорідності самої еліти, різні групи котрої орієнтуються на взаємозаперечні цінності. Ідеологічне протистояння доповнюється процесом кристалізації інтересів на основі економічних чинників – приватної власності, конкуренції, ринку тощо. Прагнення правлячої еліти монопольно контролювати політичний процес породжує в опозиції бажання використовувати радикальні засоби боротьби для того, щоб змусити офіційну владу визнати опозицію й ураховувати її думку під час вироблення політичного курсу. До того ж маргіналізація суспільства, яка зберігається та помітно посилюється через руйнування звичних соціальних зв'язків і форм індивідуальної та групової ідентифікації, підвищує значення емоційних і символічних чинників політичної взаємодії. Їхнє переважання відсуває на другий план прийняття і реалізацію конкретних рішень. Цим пояснюється невисока динаміка реформаторського процесу та слабка ефективність ухвалених політичних рішень.

Розвиток політичного плюралізму не вичерпується лише багатопартійністю, а й передбачає усвідомлення розбіжності інтересів різних соціальних верств, націй, груп і пошуку їх узгодження в інтересах суспільства й особи.

У перспективі демократизації українського суспільства на плюралістичній основі можливе виникнення якісно нової, раціоналістичної, мобілізаційної свідомості та відповідних соціально-політичних позицій, здатних вплинути на структуру політичної участі.

Серед можливих напрямів утвердження зазначеної орієнтації українські політологи виокремлюють у тому числі здатність розуміти й відчувати «золоту середину» між партисіпаторною й елітистською формами демократії; переорієнтацію парафіяльної індиферентної, традиційно орієнтованої культури, притаманної «молодим» політичним системам перехідного типу, в бік «культури участі», що передбачає створення складної моделі поведінки, орієнтованої на соціальне партнерство, утвердження консенсусної демократії.

Перехід до демократії – не самоціль, а шлях створення цивілізованої сучасної системи, стабільної, здатної до саморозвитку та створення всіх необхідних умов для нормального життя людини. Проблема демократії для нашої країни – це проблема формування такої соціальної й політичної системи, яка забезпечувала б керованість суспільством за участю народу, передбачала б можливість зміни влади без насильства, гарантувала б дотримання й захист прав і свобод людини. Отже, успішне здійснення в країні демократичної модернізації пов'язане з формуванням сучасних політичної, правової та виборчої систем, забезпеченням поділу і взаємодії влади, реформуванням державного механізму, і передусім судової влади, запровадженням сучасних механізмів і процедур пом'якшення конфліктів у державно-правовій сфері, забезпеченням прав і свобод громадянина.

Автор: Ольга БАбкІна