передплата Українською | In English

№13, липень 2007

Залишатися самим собою, або Він був слюсарем і знає…Залишатися самим собою, або Він був слюсарем і знає…

Поділитися:

Мозаїка роздумів, спостережень і спогадань

В'ячеслав Брюховецький (на знімку) іде! Чому? Навіщо? Куди? Не віриться, що він може НЕ бути президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія»… Подив, припущення й здогади, сум'яття та осуд, сльози на студентських очах. Незвично, ба навіть дивно: авторитетний керівник із міжнародною славою, заздалегідь оголосивши про своє рішення, свідомо, в розповні творчих та інтелектуальних сил, напередодні шістдесятиріччя (мало не дитячий вік для амбітних крісловласників!) забажав зректися престижної посади. Звичайно, шкода. І прикро, що це не закономірність, а виняток.

В'ячеслав Брюховецький твердо переконаний: треба йти вчасно. До того ж визріло передчуття, що хтось, значно чи бодай відносно молодший, робитиме краще, діятиме динамічніше, висуватиме плідніші ідеї. Саме це й має з'ясувати конкурс, який, до речі, ініціював не хтось, а той-таки В'ячеслав Брюховецький.

Задовго до проведення виборів (вони відбудуться 29 червня) називалися різні прізвища. Прагнули вивідати й у самого «самогубця» ім'я бажаного для нього претендента на президентську «булаву». Всі, хто добре знає В'ячеслава Степановича, розуміють, що це марна справа.

Чимало впливових осіб вважають його непередбачуваним. Ні, він дуже й дуже передбачуваний, якщо до всього підходити із загальнолюдськими мірками та християнськими заповідями. Якщо ж послугуватися іншими, суто українськими правилами, то справді ймовірні неочікувані відповіді та вчинки.

Дехто переконаний: прикидається, вдає із себе чесного, порядного та непідкупного, а коли запропонувати мільйон чи два американських доларів, стане шовковим. Пропонували. І що ж? «Слава Богу, – всміхається В'ячеслав Степанович, – був слюсарем, то знаю слова, якими можна послати». І посилав. Чиновників найвищих рангів (навіть міністрів), олігархів, найближчих кумів. Кумівство як соціальне явище просто-таки люто ненавидить. У цьому, зокрема, пересвідчився один із найдавніших і найближчих приятелів. Якось, мовби між іншим, попросив посприяти знайомій абітурієнтці, яка, з'ясувалося, й без протекції стала студенткою Могилянки. «Тести – для всіх», – жорстко сказав відомий кум не менш знаному кумові. До болючої теми більше не поверталися, але й кави разом довго не пили.

Навколо В'ячеслава Брюховецького завжди збирається багато людей, щоб за внутрішньою потребою, а не з принуки чи обов'язку просто поспілкуватися, обмінятися ідеями, згадати молодість. Коло зазвичай широке: вчені, освітяни, дипломати, митці – письменники, художники, архітектори, кінорежисери… Не лише київські, а й із різних куточків рідної землі, ба навіть світу: колишній слюсар-котельник (пишається цією професією й досі!), а сьогодні доктор філології та кандидат педагогічних наук об'їздив п'ятдесят країн.

Коли в Спілці письменників України створили курси іноземних мов (на той час працював у газеті «Літературна Україна»), записалася сила-силенна прозаїків, поетів і літературознавців. До фінішу дійшли тільки В'ячеслав Брюховецький та нині відомий політолог Микола Рябчук (він теж намандрувався світом). Тоді ж, у сімдесяті роки минулого століття, групу молодих українських літературних критиків запросили на творчий семінар до підмосковного Будинку творчості «Малєєвка».

Пам'ятаю глибокі російські сніги, якими ходили до сусіднього села, довгі холодні вечори, зігріті рідними піснями. І досі з далекого часу й нескінченного простору долинають голоси В'ячеслава Брюховецького та Володимира Моринця. Він (обіймає в Могилянці посаду віце-президента) в люті морози ходив без шапки, бо не мав грошей, аби купити бодай сякий-такий головний убір. Позичати принципово не хотів. Рятувала густа довга чуприна. Мав її тоді й майбутній президент Могилянки.

В'ячеслав Брюховецький був одним із ініціаторів створення Руху. Редагував установчі документи, виступав на мітингах. Та сталося несподіване: авторитетний діяч демократичних сил ураз і надовго зник із політичних обширів.

Чому? Ніхто навіть не здогадувався, що вже тоді, коли Рух лише зароджувався, В'ячеслав Брюховецький відчув, як політика брутально вривається в душу, деформує вистраждані загальнонаціональні, державотворчі цінності. Щоб не оступитися, не переродитися, не спокуситися на вигоди й привілеї, втік од гріхів якомога далі. Спершу до США, де викладав у Ратгерському університеті, відтак до Канади (Манітобський університет). За кордоном остаточно відмовився від політики й виняньчив ідею створення самоврядного справді українського вищого навчального закладу. Ним і стала нинішня славетна Могилянка.

Для В'ячеслава Брюховецького студентські перфоменси – бальзам на непосивілу душу. Коли хлопці та дівчата самотужки витворюють якесь дійство, завжди бере в ньому участь. Приходить без модної краватки, не просто споглядає молодіжні вихиляси – живе ними. Відчувається відразу: серця юних поколінь та освітянського мужа споріднені, суголосні, не розмежовані роками. Саме тому очолив переможну ходу свого студентства на помаранчевий Майдан. У революції не розчарувався, бо не зачаровувався нею. Знав, що то був рубіж, який нація мала доконечно подолати.

Віктор Ющенко доклав зусиль, щоб В'ячеслав Брюховецький був у його команді, очолив Комісію державних нагород і геральдики, став народним депутатом. Президента очільник Могилянки не просто поважає. Це своєрідне взаємотяжіння двох самодостатніх особистостей. Але В'ячеслав Брюховецький прагне ніколи не зрікатися слів, які вважає девізом свого життя: «Рух уперед неможливий там, де страх перед наслідками сильніший за любов до істини».

Саме любов до істини спонукала завжди підтримувати Ліну Костенко (Могилянка стала для неї другою рідною оселею), підказувала потребу кардинальної зміни засад присудження державних нагород (цього не вдалося здійснити), примусила рішуче відмовитися від входження до першої п'ятірки виборчого блоку «Наша Україна», відтак дуже швидко полишити Київраду: не бачив, що може там зробити корисного для столиці.

Щось суто ювілейний, мало не ідеальний портрет вимальовується. Можливо, це суща правда. Але оскільки таких, як В'ячеслав Брюховецький, просто-таки бракує в різних сферах українського буття, то маємо те, що маємо.

І нині В'ячеслав Брюховецький не сумнівається: «Щоб Могилянка розвивалась, я мав піти з посади». Один із аргументів такої внутрішньої ухвали не визначальний, але показовий: «У нас біля четвертого корпусу досі лежить побитий асфальт. Коли 1997 року ми туди переїхали, то щоразу, заходячи, думав, де дістати грошей, щоб це змінити. І ось років зо три тому я раптом зрозумів, що вже не думаю, де взяти кошти на оновлення асфальту. Тоді я остаточно вирішив: потрібні свіжий погляд, молодша людина. Крім того, це буде ще й стимулом, щоб ніхто потім не сидів до смерті на цій посаді й не казав: «А що, Брюховецький же сидів».

Ще одна спонука добровільної відставки: написати бодай частку того, що виносив у душі. Зрештою, подолати страх перед чистим аркушем паперу, який давно не мережив лише задля творчої втіхи.

 

P. S. Після виборів президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» В'ячеслав Брюховецький ще два місяці передаватиме йому справи та досвід. А потім, на початку вересня, піде у відпустку. Згрібатиме опале листя на садибі в Ходорові й за довгі роки вперше неквапно розмірковуватиме про те, яку з багатьох вимріяних політологічних студій виколисуватиме насамперед.

До літературознавства вже не повернеться (в доробку – понад 400 публікацій і сім осяжних книжок, зокрема ґрунтовні дослідження «Іван Сенченко», «Силове поле критики», «Ліна Костенко» та «Микола Зеров»). Так уже остаточно вирішив. А може, цього разу не виконає давньої творчої самонастанови й напише, мов у молодості, полемічну статтю про постмодернізм чи примітивні художні прийоми в пригодницькій прозі?

 Ясна річ, частіше бачитиме дружину Ларису, доньок Оксану та Ольгу, займатиметься улюбленою працею: копатиме город. Якось висповідався перед журналістами, а ті через Інтернет розповіли всьому світові про уподобання поважного президента Могилянки. Його знайомі лауреати Нобелівської премії, професори, принци, лорди та графи сприйняли повідомлення як щось належне, цілком зрозуміле. Лише наші обивателі зверхньо пхикнули та зарозуміло знизали плечима: мовляв, так і залишився слюсарем. В'ячеслав Брюховецький, пишаючись цією професією, завжди уточнює: він усе-таки не просто слюсар, а слюсар-котельник.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Шмигаль: Безвіз не відміняється Сьогодні, 18 вересня

Євросоюз: Рада має змінити закон про НАБУ якомога швидше Сьогодні, 18 вересня

Рада схвалила закон про розвідку, необхідний для руху України до НАТО Вчора, 17 вересня

Новини 17 вересня: ЄС зупиняє "Північний потік-2", Генштабу купують ручки Parker, влада боїться "вишок" 5G Вчора, 17 вересня

Європарламент закликав зупинити будівництво "Північного потоку-2" Вчора, 17 вересня

У Мінінфраструктури планують передати в концесію порт "Ізмаїл" Вчора, 17 вересня

Рада затвердила комісію по відбору керівника САП попри загрозу відносинам з ЄС та кредиту МВФ Вчора, 17 вересня

Європарламент закликав до санкцій у справі Навального і зупинки "Північного потоку-2" Вчора, 17 вересня

Cуд ЄС остаточно відмовився знімати санкції з "Роснефти" Вчора, 17 вересня

Рада відхилила законопроект про надання держгарантій "Укренерго" для погашення "зелених" боргів  Вчора, 17 вересня