Передозування металів

або Особливості національного імпорту

Ті, в кого мандарини асоціюються з Новим роком, мабуть, досі не звикли до різнобарв'я овочів і фруктів у наших супермаркетах – полуниці з виноградом у січні й баклажани з персиками у травні. Зупинишся біля ящика і подумаєш: ще років 20 тому й не мріяли...

З десятками тисяч артикулів продуктів харчування до нас прийшла необхідність розбиратися в них: звідки привезено, хто виробник, який термін придатності і т.ін. Грамотний покупець мусить читати етикетки і головне – розуміти їх. Тоді, ми певні, можна убезпечити себе від неякісного товару, який усе-таки потрапляє на прилавки магазинів. Але чи справді споживацька грамотність і пильність допоможуть захиститися від небезпечних товарів? Покупець, який є адресатом виробника, постачальника та імпортера продуктів харчування й сировини – остання, найслабша ланка контролю. Йому передують компетентніші державні органи, які оберігають нас із вами від фальсифікату, підробок і просто неякісних товарів. Однією з таких установ донедавна був Держстандарт, що здійснював сертифікацію відповідності харчової продукції та сировини. Рік тому Законом «Про ветеринарну медицину» було внесено поправку до статті 4 Закону «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції», яка скасувала обов'язкову сертифікацію імпортної сільськогосподарської продукції та сировини. Як стверджують в Укрметртестстандарті, ця зміна створює сприятливі умови для ввезення до України недоброякісної та небезпечної продукції за демпінговими цінами невідомого походження, що негативно впливатиме на конкурентоспроможність аналогічної продукції вітчизняного виробника. На підтвердження своїх слів спеціалісти Укрметртестстандарту представили Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин результати лабораторних досліджень харчової продукції імпортного виробництва, відібраної у київських супермаркетах. Продукція не просто не відповідає якісним показникам, регламентованим українським законодавством, вона є небезпечною для здоров'я. Наприклад, у дитячому харчуванні «Курча з овочами» польського виробництва знайдено нітрати, масова частка яких становить 63,2 мг/кг, – за вимогами НД їх узагалі не повинно бути; у жувальній гумці російського виробництва масова частка цинку становила 157 мг/кг за норми не більш як 30 мг/кг; у морожених креветках фінського виробника виявлено масову частку миш'яку 4,58 мг/кг, норма – не більш як 2,0; китайський арахіс із перевищенням у 25 разів граничного вмісту мікотоксинів, які продукуються плісеневими грибами і поряд з вираженою загальною токсичною дією мають канцерогенні, мутагенні, тератогенні, естрогенні й галюциногенні властивості; сушене листя базиліка з Єгипту із масовою часткою міді 26,1 мг/кг за норми не більш як 5 мг/кг. Список перевірених продуктів із понад 70 найменувань, в кожному з яких уміст шкідливих речовин у 2–5 разів перевищує допустимий, у деяких – у 20 разів. Усі продукти мали позитивні висновки відповідних органів МОЗ та ветеринарної служби МінАПК.

В Укрметртестстандарті вважають, що зміна до закону відбулася тому, що існує певний тиск з боку експертів СОТ, буцімто сертифікація створює перепони вільному переміщенню товарів. Крім того, сертифікація не дає можливості уникати податків: контрабандно завезені до України товари без сертифікатів відповідності не можна продати через офіційні торгові мережі. І, звичайно, сертифікація перешкоджає завезенню неякісної продукції з вичерпаним терміном придатності. Справді, навіщо українська сертифікація товарам, які мають, приміром, сертифікат відповідності європейським стандартам і законам? Володимир СЕМЕНОВИЧ, начальник науково-дослідного центру випробувань продукції Укрметртестстандарту, розповідає:

– У багатьох директивах Євросоюзу є уточнення: вимоги до якості харчових продуктів не поширюються на продукцію, що поставляється не до країн ЄС. Україною підписано міждержавні угоди про визнання результатів сертифікації з деякими країнами СНД. З європейськими країнами переговори велись, але експерти Євросоюзу не пішли на підписання угод. Тож маємо двосторонню «незгоду»: країни – члени ЄС не визнають нашу сертифікацію, а ми – їхню. Але в Європі сертифікації у тому вигляді, як у нас, немає. Їхня система побудована не на кінцевому контролі продукту, а на моніторингу процесу виробництва. По-перше, треба одержати дозвіл на виробництво харчового продукту чи сировини. Наприклад, в Естонії до вступу в ЄС було понад 500 рибопереробних підприємств. Із вступом до ЄС вимоги до таких підприємств змогли виконати тільки 10 відсотків із них – решта змушені були закритися. Жорсткі вимоги до стану приміщення, обладнання, персоналу, системи управління якістю мають виконувати виробники харчових продуктів, інакше підприємство не розпочне роботу. У разі порушення встановлених правил підприємством, яке вже працює, штрафні санкції відчутні настільки, що виробник добре подумає, чи варто щось порушувати. Якщо контролюючі органи виявляють, що продукція підприємства не відповідає показникам якості чи безпеки, то, окрім штрафу, виробника змусять контролювати кожну партію товару, поки не стане зрозумілим, що він виправився.

Контроль у процесі виробництва економічно доцільніший. Якщо ви нечесний виробник і використали неякісну сировину для продуктів, витративши електроенергію, воду, заробітну плату, і вас упіймали на цьому, то потім ще доведеться витрачати гроші на утилізацію цього неякісного товару. Європейці думають і рахують гроші. Але знову-таки, це стосується продуктів внутрішнього користування країн ЄС. А до нас намагаються завозити товари сумнівної якості з усього світу.

Потрібно прийняти закон про відповідальність виробника, постачальника та імпортера, які мають брати на себе однакову відповідальність. Однією з умов успішного експорту є представник виробника у країні, до якої імпортується продукція. Він представляє інтереси фірми, і в разі проблем із якістю платитиме штрафи, відкликатиме продукцію, матиме справу із судами та інше. В Україні такого закону немає, хоча прийняття його обговорювалося ще років із п'ять тому.

Непокоїть ситуація, що склалася внаслідок недавнього пакетного прийняття Закону «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів». Основне, що мав би прописувати закон, – маркування продуктів, які містять ГМО, – відсутнє. У прийнятій редакції жодного слова про це. Тобто пересічний громадянин, купивши, скажімо, ковбасу, знатиме тільки, що продукт містить сою, а те, що вона трансгенна, – ні. Чому сталося так, що новий, перероблений і доповнений закон України не передбачає захист прав українських громадян на достовірну інформацію про продукти харчування, незрозуміло.

Ми не апологети сертифікації і не вважаємо її панацеєю від усіх лих. Але бачимо, що її скасування не поліпшило ситуацію, а навпаки.

Віктор РИМЕР, заступник генерального директора Укрметртестстандарту з підтвердження відповідності продукції, послуг, систем якості та наукової діяльності:

– Якщо ми анулюємо, або послаблюємо контроль продукції під час увезення, то повинні бути впевнені: неякісна продукція, що потрапила на внутрішній ринок, так або інакше буде виявлена. Для цього потрібен закон про ринковий нагляд в Україні, якого, на жаль, ще немає. Якщо стосовно вітчизняного виробника неякісних продуктів можна застосувати якісь санкції, то без закону про відповідальність за випуск небезпечної продукції впливати якось на імпортера чи зарубіжного виробника неможливо. В Європі й інших розвинених країнах обов'язковою умовою є наявність відповідальної особи в країні експорту.

 Крім того, в Україні до цього часу не запроваджено положення Регламенту Європейського парламенту і Ради Європи 178/2002 «Про встановлення загальних принципів та вимог законодавства щодо харчових продуктів, створення Європейського органу з безпеки харчових продуктів та встановлення процедур у галузі безпеки харчових продуктів» та Регламенту №882/2004 Європейського парламенту й Ради Європи «Про проведення офіційного контролю з метою забезпечення перевірок дотримання закону про продукти харчування та фураж і правил, що стосуються здоров'я та благополуччя тварин». Хоча необхідність приведення національної системи контролю за безпечністю харчових продуктів у відповідність до чинних директивних документів ЄС установлено Указом Президента України «Про план першочергових заходів у сфері інвестиційної діяльності» ще 10 квітня 2006 року. Ми повинні розмовляти з Європою й світом однією мовою, а для цього необхідні закони.

Дуже важливий чинник, про який багато хто забуває: сертифікація – це ще й взаємовідносини з країнами СНД. Адже основна торгівля в нас із Росією, Білоруссю й іншими країнами СНД. У них є сертифікація, а ми в односторонньому порядку скасовуємо її. До чого це призведе? Наші виробники змушені будуть доводити, скажімо, в Росії відповідність своєї продукції, а їхні підприємства вільно імпортуватимуть свою продукції до нас. Ця ситуація видається мені нелогічною й неадекватною. Для наших виробників бар'єр залишається, а ми відповідний бар'єр знімаємо. Звичайно, договір про взаємовизнання сертифікації значно спрощує проходження митниці: український виробник може робити її вдома (що дешевше), а в країнах СНД тільки підтверджувати.

Щодо експорту в Європу, то туди продукцію з третіх країн без випробувань ніхто не пустить. А ми кажемо, що нам оцінювати продукцію, яку завозять, не потрібно.

Процедуру сертифікації з часом можна спростити або скасувати на частину продуктів, але для цього треба створити умови: змінити законодавчу базу, запровадити стандарти «Кодексу Аліментаріус», спочатку провести відповідну роботу і тільки потім знімати контроль.

Автор: Катерина БАЛАБУЄВА