№13, липень 2007

Блиск шабель над містом ЛеваБлиск шабель над містом Лева

Львів козацький… Нечасто про нього почуєш, рідко завважиш на землі, де ступали засновник міста князь (пізніше король) Данило Галицький та його син Лев, пам'ятні знаки славетної епохи української історії, коли від руху Богданових воїнів здригалися не лише Високий Замок і Варшава, а й уся Європа…
Підковані в Чигирині чи під Білою Церквою коні викрешували з прадавнього каміння переможні іскри, блиск наточених шабель осяював вежі й собори… Де ті сліпучі спалахи, де те невмируще світло? Згасли в нестримній повені часу. Загубилася в ньому й колись бурхлива Полтва, яка допомагала боронити Львів і від татар, і від тих-таки… лицарів із берегів Дніпра. Величне місто втратило свою річку (закувало її в бетон), але зберегло рідну історію. Чимало її сторінок написали козаки.

Срібляста ковила
з Дикого Поля

Коли посланці окраїнних Черкас чи Канева гарцювали в Дикому Полі, Львів уже давно жив за твердими законами магдебурзького права (місто отримало цей привілей 1356 року від польського короля Казіміра ІІІ). Зрештою, тоді простори Південної України мали ще давніші назви: Половецьке Поле (Дешт-і-Кипчак) або просто – Поле (по-кримськотатарськи – «Гейгат»). Десь у його трав'янистих глибинах розпочиналися два шляхи. Одним, Чорним, татарські орди намагалися пробратися аж до Києва, а другим, Кучманським, перетнувши Поділля, могли проникнути навіть в осердя Галичини.

На обох шляхах вартували козацькі загони. У Львові навіть не воліли знати про черкаського старосту Богдана Глинського, який двічі в 1492–1493 роках зупиняв нападників, а ось про несподівані походи проти Московії одного із засновників запорозького козацтва Остафія Дашкевича (р. н. невід. – 1535) довідалися. Інакше й не могло бути: цей ватажок, здобувши знання в Німеччині та Франції, як сенатор не раз виступав у сеймі, переконував короля будувати фортеці для захисту від кочівників. Сигізмунд І, який ледве тримався при владі, відмовився. Шляхтичі (чи не кожен бачив себе на троні) мріяли про збагачення й гадки не мали витрачати кошти на спорудження укріплень там, де росте небачена ковила. Коли козаки почали привозити до Львова пучечки сріблястої трави (це найчастіше траплялося вже в середині ХVІ століття), панянки аж мліли. Їхні місцеві кавалери дивилися на інше – шаблі, коней та золото-срібло, що мовби сяяло (так здавалося загребущим душам) крізь тонкі полотняні торбинки.

Перед стратою Іван Підкова сказав: «Я завжди боровся мужньо…»

Двадцятого травня нинішнього року в Каневі на вулиці Монастирок урочисто відкрили пам'ятник Іванові Підкові (р. н. невід. – 1578). Воістину унікальне діяння, бо це вже третій монумент, який підтвердив невмирущість слави козацького очільника. Його називають то отаманом, то гетьманом, то найпростіше й найточніше – народним героєм. Не кожному звитяжцеві судилося таке визнання. Не кожного ватажка оспівував простолюд, возвеличив у поемі геніальний Тарас Шевченко, а нині визнає офіційна влада Черкас, Канева та самого Львова.

Ким же він був насправді, отой загадковий отаман? На це непросте запитання знову й знову шукає найвичерпнішу відповідь відомий історик, співробітник Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України Іван СВАРНИК. Саме він, залюблений у минувшину рідного міста син видатного байкаря, перекладач із кількох мов українською осяжних досліджень про козаччину, виявив, що одним із перших розповів світові про Івана Підкову не його писар чи сподвижник, а італієць Алессандро Гваньїні з Верони, який був ротмістром польського війська та комендантом Вітебська.

«Опис Європейської Сарматії» зарубіжного хроніста тривалий час залишався найпопулярнішим на Заході джерелом інформації про Україну. Є в ньому (тогочасне латиномовне видання стало настільною книжкою Богдана Хмельницького) і захоплення дивовижною силою козацького зверхника (легко гнув підкови!), і подив. Бо й справді, запорожець міг не лише зупинити повіз, запряжений шестериком коней, переламати дишель об коліно, а й стати володарем (господарем) Молдови (1577–1578). Та й за походженням – називав себе простим козаком! – був із великокняжого роду: доводився двоюрідним братом молдовському правителеві Івоні. Коли став гетьманом (раніше брав участь у морських походах до кримських берегів, штурмував тамтешні фортеці), поклав собі після смерті Івоні звільнити Молдову від турків і посісти трон. Задля цієї далекосяжної мети, згуртувавши простолюд, повів у далекі (для себе рідні) краї козаків. Перший похід не вдався. Другий – увінчався успіхом. Козацький ватажок став повелителем Молдови. Прагнув запровадити там запорозькі звичаї, мало не приєднати сусідні землі до України. Такі наміри стривожили й Османську імперію, й Річ Посполиту, яка жадала мирно співіснувати з турками. Невдовзі дипломатія шабель змінилася дипломатією потаємних домовлень і зрад. Усвідомивши це, Іван Підкова навесні 1578 року відступив в Україну. Саме там, на козацькій землі, його підступно позбавили волі. На вимогу польського короля Стефана Баторія (походив із відомого угорського роду: був сином трансильванського князя) бранця привезли до Варшави.

Стефан Баторій, який уникав конфліктів із Січчю, особисто не ставився вороже до Івана Підкови. Навпаки, вважав, що його дії в Молдові відповідали міжнародним інтересам Польщі. Сейм вагався, а шляхта «дуже шкодувала того Підкову, як доброго мужа». Однак Туреччина вимагала кари. Коли король і шляхта почали зволікати, султан пригрозив війною. Колишнього козацького ватажка й господаря Молдови під посиленою охороною доправили до Львова.

 Сам король виїхав із міста (нібито на полювання). Всі брами зачинили: побоювалися, що козаки спробують визволити очільника. З королівської ласки йому не зв'язали руки за спиною. На місці страти (на центральній площі Ринок під наглядом турецького посла) вирував натовп і гуркотіли барабани. Підкова, погладжуючи бороду, двічі обійшов площу, відтак виголосив прощальну промову, де, зокрема, наголосив: «Я завжди боровся мужньо…». Всі замовкли, коли він почав пити велику склянку вина. Витерши вуса, підійшов до солом'яного жмута, на який мав стати коліньми. Львів'яни завмерли, й тоді приречений на смерть ватажок твердим голосом попросив принести «мій килимок». Несподівану вимогу негайно виконали. Іван Підкова схилив голову, прочитав молитву й перехрестився за православним звичаєм.

 – Страта викликала в людей велике невдоволення, – зазначає Іван Сварник. – Львів'яни пришили голову до тіла й поклали його в зелену домовину. До речі, Іван Підкова – холоднокровний був козарлюга! – приготував її собі сам. Поховали ватажка з почестями в Успенській церкві. Усе це трагічне дійство міцніше поєднало галичан із наддніпрянцями. Через деякий час козаки перевезли останки бойового побратима до Канева й перепоховали в монастирі під Чернечою горою.

По червінцю та
по кожухові на рік

З року в рік відомий дослідник козацької минувшини Богдан Сушинський наголошує: «До підступного вбивства Підкови поляки й козаки виступали на міжнародній арені як спільники. Багато шляхтичів ставали козацькими офіцерами, деякі з них були кошовими отаманами й навіть гетьманами. Страта стала поштовхом до ворожнечі…». Справді, це так. Українці постійно перебували між трьома вогнями: Туреччиною, Московією та Польщею. Оскільки саме Стефан Баторій виділив землі для першої козацької столиці (нею став Трахтемирів), лицарі Дикого Поля, затаївши образу, вирішили не йти походом на Львів. Це заспокоїло Стефана Баторія й він продовжив реформи, за якими козацтво ставало самостійною військовою силою королівства: мало свій прапор, булаву та печатку. Ті, хто зголошувався служити вірою й правдою польській короні, одержували державну платню: по червінцю та по кожухові на рік.

 Така злагода викликала чорну лють і в московитів, і в турків. Козаки ходили до Молдови, ніби в свою оселю, нападали на царські загони, розбудовували флотилію, яка мало не панувала в Чорному морі. І ось настав день, коли знатний шляхтич і воднораз гетьман запорозького козацтва Криштоф Косинський (р. н. невід. – 1593) завдав першого удару полякам. Сталося це 1591 року поблизу Білої Церкви, де зимували козаки. Сутичку спровокувала особиста ворожнеча між різними аристократичними родами. Амбіції не вперше й не востаннє взяли гору над суспільними та державними інтересами. Збройний виступ гордовитого, ба навіть пихатого Криштофа Косинського фактично поклав початок козацько-польським війнам, які, вибухаючи одна за одною, тривали протягом двох століть.

Він знав напам'ять
вірші старшого брата

Окремі заворушення дуже швидко переросли в могутнє козацько-селянське повстання (1594 – 1596) під проводом Северина Наливайка, Григорія Лободи та Матвія Шаули. Із цієї трійці заповзятих вояків найбільшої слави зажив Северин Наливайко. Саме про нього написано десятки пісень, історичних творів, зокрема й однойменний роман Миколи Вінграновського.

 Улюблений герой видатного поета мав двох братів і сестру Олену, здобув ґрунтовну освіту в Острозькій академії (де викладав старший брат Дем'ян), зажив поваги на Січі ще за часів Стефана Баторія. Після повернення на рідні землі заходився пустошити маєтки знатного шляхтича – свого особистого ворога. Не пробачив завданої кривди, як раніше Криштоф Косинський, а пізніше Богдан Хмельницький.

Загони Северина Наливайка здійснили походи до Молдови, Угорщини, діяли в Замості, панували над Самбором, загрожували Кракову. Річ Посполита вмивалася кривавими слізьми, Львів проклинав той день, коли зганьбив свою ясновельможність і високодуховність стратою Івана Підкови.

Наливайківці не пощадили свого побратима Григорія Лободу (запідозрили в прихильності до поляків), а після розгрому повстанців несхитного Северина (він знав напам'ять багато віршів старшого брата) привезли спершу до Львова, відтак до Варшави, де майже півроку допитували й катували. Перед цим переможець повстанців Станіслав Жолкевський просто-таки не міг не завітати до міста над Полтвою. Там коронному гетьманові влаштували пишний прийом. Поки пили добірне вино, вишколені кати стратили кількох козацьких проводирів. Деяких інших, зокрема Матвія Шаулу, закували в кайдани й етапували до Варшави.

Зверхники Речі Посполитої вже не мали жалю до козаків: 11 квітня 1597 року Наливайка не просто публічно стратили, а, як уточнюють новітні енциклопедичні видання, відрубали голову, тіло четвертували й по шматках розвішали в різних кінцях освіченої Варшави. Через століття Кіндрат Рилєєв написав поему «Наливайко», де є такі й нині злободенні рядки: «…Мне ад Украйну зреть в неволе, // ее свободной видеть – рай». Матвія Шаулу теж стратили, оскільки сейм проголосив козаків «зрадниками й ворогами батьківщини».

Зупинив передовий загін
біля Арбатських воріт

Незабаром козацтво розкололося на два табори: поміркованіші прагнули обстоювати лише надані Польщею привілеї, а ті, хто не боявся ризику, рвалися виборювати цілковиту незалежність. Львів ненавидів лицарів Січі та Дикого Поля. І воднораз потаємно любив сміливців: українськість, увічнена в генах, єднала тих, хто пив воду із Полтви, і тих, хто припадав до неї біля дніпровських порогів.

Цілком закономірно, що один із найславетніших гетьманів України Петро Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) народився не десь у степових глибинах, а саме на Львівщині – в селі Кульчицях поблизу Самбора (бл. 1550 – 1622), навчався і на Галичині, і в Острозькій академії, а служив канцеляристом у київського судді. У місті над Дніпром мріяв приєднатися не до священицького кола (виступав на захист православ'я), а до… козацтва. Після недовгих вагань подався на Січ, де швидко здобув і шану, і славу, і владу: 1606 року став гетьманом.

Водив козаків на турків, вибив росіян із Путивля, дійшов до Калуги, та незабаром повернувся додому: щоправда, не на Січ, а в Київ. Саме там визріли умови для утвердження державницького начала в Україні. Задля цього Петро Сагайдачний зібрав ціле гроно авторитетних… галичан. На той час у Львові вже існувало братство, яке гуртувало свідомі українські сили. Між Києвом і Львовом було налагоджено хоча й незримий, але міцний духовний міст. Його підтримувало все запорозьке козацтво. Це стало унікальним явищем у єднанні Полтви і Дніпра.

1618 року Петро Сагайдачний зі своїм численним військом вступив до Ліги християнської міліції – міжнародного об'єднання європейських країн, яке боролося проти турецької агресії. Воднораз той-таки Сагайдачний, допомагаючи польським завойовникам, прорвався аж до Арбатських воріт. Козаки, розламавши Острожну браму, вже готові були захопити Москву. Гетьман зупинив передовий загін.

Чому? Існує сила-силенна версій. Найвірогідніше припущення таке: повержена Москва була потрібна не Україні, а Польщі. Полководець розумів, що краще мати двох ослаблених ворогів, аніж одного могутнього. І відійшов од міста. Пізніше не допоміг полякам, коли 1620 року їх громила 400-тисячна турецька армада. Поразка була жахлива. За свідченням хроністів, полягла вся найдобірніша шляхта. Тоді ж загинув чигиринський староста Михайло Хмельницький – Богданів батько. Майбутній гетьман потрапив у неволю.

Подарована карета
не довезла до Високого Замку

Поки Богдан Зіновій Михайлович два роки вивчав у Стамбулі турецьку мову, Петро Сагайдачний змилостивився над поляками й доклав багато зусиль, щоб перемогти війська Порти під Хотином. Битва тривала понад п'ять тижнів. Уже поранений у руку український полководець мріяв побачити рідне село, а відтак і Львів. Не судилося. Починалася гангрена. Вдячний королевич Владислав почепив на зморшкувату гетьманову шию коштовне намисто з портретом короля Сигізмунда ІІІ. Портрет висяював рубінами навіть у подарованій кареті, якою гетьмана повезли не в краї дитинства, а до Києва. Там, передчуваючи близьку смерть, Петро Сагайдачний заповів усе своє майно і Київській, і Львівській братським школам.

У ній знали про Богдана Хмельницького, адже він раніше вчився в єзуїтському колегіумі. Далеко не всі братчики, вигострюючи розум, забували про свою глибинну українськість. Тож видатний історик Іван Крип'якевич мав підстави послідовно обстоювати загальноукраїнський характер Львова. Як зазначає його дослідниця Мар'яна Долинська, у ХVІ та й ХVІІ століттях економічне становище тамтешніх українців було дуже міцне. Вони мали кам'яниці навіть на площі Ринок позаду ратуші й паралельно до неї. Українська громада, зокрема шановане Успенське братство, активно протестувала проти утисків міської влади, подавала скарги до короля. Ще одне братство, знане як Ставропігія, підпорядковувалося лише Константинопольському патріархові. Воно викупило за 1500 польських злотих друкарню Івана Федорова й, зокрема, випустило в світ збірку віршів, які декламували учні братської школи під час урочистої зустрічі київського митрополита Михайла Рогози. Те дійство нагадувало ідилію. Вона дуже швидко скінчилася.

Щоб відкупитися, треба мати півмільйона злотих

 У братській школі викладало чимало видатних діячів української культури. Серед них – Іван Борецький, Памво Беринда, Сильвестр Косов, які виношували наміри перетворити братство на академію й особливо великі надії покладали на визвольну війну Богдана Хмельницького. Та коли козацькі війська перемогли під Пилявцями (23–24 червня 1648), польські шляхтичі, вчасно зникнувши з поля бою, здебільшого сховалися за львівськими мурами. Поки вояки оговтувалися й заїдали вино поразки ще зеленими яблуками, польський гетьман Ярема Вишневецький утік, прихопивши з собою всі пожертви, зібрані на захист міста.

 Передові козацькі й татарські загони підійшли до передмістя лише шостого жовтня. Міська влада ухвалила підпалити околиці. Під похмурим осіннім небом халупи ледве горіли. Господарі не хотіли позбуватися осель, а тому берегли їх і сподівалися на Господній захист та милосердя козаків. Дев'ятого жовтня вони захопили церкву святого Юра й Високий Замок. Цю могутню фортецю на крутому узвишші взяли сміливці славетного Максима Кривоноса (бл. 1600 – 1648). Полководець уже рішуче підкручував пишні вуса й кидав з усипаної жовтим листям гори нетерплячі погляди на принишкле місто, але гетьман в останню мить завагався. Чи то згадав золоті дні навчання в колегіумі, чи то замислився над тим, чому Петро Сагайдачний вирішив не здобувати Москву… Так чи так, а рука з булавою не вперше й не востаннє здригнулася. Богдан Хмельницький зажадав не вельми великого відкупу. Міщани зібрали добра на півмільйона злотих. Майже всю здобич гетьман витратив на платню татарським загонам.

Удруге гетьман підійшов до Львова 25 вересня 1655 року. Діяв кволо, неохоче, інколи злим оком позирав на союзників. Ними після Переяславської ради стали російські загони. «Краще прийшли б татари», – подумав невдоволено й ухвалив: місто має відкупитися.

Львів одразу пристав на цю вимогу-пропозицію й відбувся сумою, меншою від попередньої. Богдан Хмельницький задоволено всміхнувся: він усе зробив для того, аби місто, яке любив не менше, ніж Переяслав і Київ, не змусили присягати на вірність цареві.

Полководець повільно їхав на рябому бойовому коні через передмістя, повз Краківську браму. За умиротвореним звитяжцем несли дві корогви – нову червону з гетьмановим гербом, вигаптуваним на китайці, та із зображенням святого Михаїла, що пробивав ратищем змія. Позаду йшли 34 козацькі полки з прапорами, на кожному з яких красувалися герби різних українських земель.

Московський воєвода мовчки дивився на цей урочистий парад, але вже нічого не міг учинити. Великий Богдан мовби наврочив: татари (уже як спільники поляків) напали на Придніпрянщину. Гетьман, не радячись ні з ким, спрямував туди своє військо. За козаками потяглися обози московитів. Передусім вони й стали ласою здобиччю зголоднілих татар. Тим часом Богдан Хмельницький, який уже більше навіть здалеку не побачить Високого Замку, за давньою звичкою розпочав хитромудрі переговори з ханом степових нападників. Очільники розмовляли однією мовою – татарською й порозумілися. Але, звичайно, не назавжди.

Як можна викрасти
клейноди, скарбницю
та ще й одержати санджак?

Богдан Хмельницький відійшов у вічність, так і не втіливши в життя своєї головної мрії: розширити кордони козацької держави «по Львів, Холм і Галич».

Особливо велику увагу Львову приділяв спершу генеральний писар (за Богдана Хмельницького), а потім гетьман Іван Виговський (р. н. невід. – 1664). Він хотів мати саме це місто за надійну, можливо, навіть незрадливу опору. І тоді, коли 8 липня 1659 року виграв одну з найбільших україно-російських битв під Конотопом, і тоді, коли змушений був зректися булави й податися до Польщі, і надто ж тоді, коли 1662 року побував у Львові й записався до тамтешнього православного братства.

Місто не врятувало колишнього гетьмана, якому польський король Ян ІІ Казімір надав сенаторське звання. Маючи його, ризикнув знову розпочати боротьбу за булаву козацького зверхника. Не вдалося. Івана Виговського арештували й за наказом польського полковника Себастьяна Маховського розстріляли. Сталася ця вкрай заплутана трагедія за гетьманування Павла Тетері (бл. 1620 – 1670). Він, маючи за плечима не менш кручені життєві шляхи, ніж Іван Виговський, також тягнувся душею до завжди загадкового Львова. Побував там ще під час облоги 1655 року, коли за наказом Богдана Хмельницького під наглядом росіян-союзників вів перемовини про відкуп міста. Щоб московити нічого не зрозуміли, розмовляв із поляками добірною латиною, яку вивчив ще замолоду в мінській уніатській школі.

Павло Тетеря прославився як великий дипломат-авантюрник, лицар і шанувальник жінок. Та, хоч це й дивно, скрізь і в усьому обстоював соборність України. Прагнув об'єднати Правобережжя та Лівобережжя, поріднити Київ і Львів, а тому хитрував ще за Богдана Хмельницького (силкувався надати максимальної невизначеності угодам із Москвою, зокрема Березневим статтям 1654 року), допомагав його синові Юрію (і не раз обдурював цього гетьмана, ченця та вигнанця, який перед засланням до Марієнбурга побував у львівській в'язниці), орієнтувався то на Варшаву, то на Туреччину, отримував пенсію з королівської каси, зрештою, викравши клейноди й козацьку скарбницю, втік до Польщі, а звідти – до Молдови, відтак Адріанополя й добився прийому в султана Мухаммеда ІV.

Диво дивне: заморський небожитель, повіривши посивілому Павлові Івановичу, видав йому санджак – султанський прапор, який означав затвердження Тетері гетьманом України (під протекцією Порти). Падишах уже віддав наказ готувати війська для походу на Польщу (зокрема, й омріяний Львів), та війну довелося відкласти: на початку квітня 1670 року Павла Тетерю отруїли. І досі немає переконливої відповіді на звичне українське запитання: «А хто це зробив?».

Звитяг і зрад було не менше, ніж у Києві…

Минали роки за роками, та нікому не вдавалося ні покозачити Львів, ні розукраїнити місто. Знаменитий гетьман Петро Дорошенко (1627 – 1698), виборюючи соборну Україну, привів турків не лише до Кам'янця-Подільського, а й під львівські мури. Про це сьогодні нагадує ядро, підвішене біля стіни Латинського кафедрального собору Успення Пресвятої Богородиці. У величній святині, закладеній ще 1370 року, молилися за спасіння рідного міста. І Петро Дорошенко пощадив його.

Звитяг і зрад у Львові було не менше, ніж у Києві чи Стамбулі, Відні чи Варшаві. Та все ж місто має герб, який, символізуючи його міць, вияскравлює й гостинність Львова: увінчані вежами ворота завжди гостинно відчинені.

 

Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня