№13, липень 2007

По кому подзвін Павлокоми?По кому подзвін Павлокоми?

13 травня минулого року президенти України та Республіки Польща взяли участь в урочистій церемонії відкриття в Павлокомі меморіалу українським жертвам польсько-української братовбивчої війни. Це мало символізувати черговий (після відкриття меморіалу польським жертвам Волинської трагедії та пантеону польських військовиків – цвинтаря Орлят у Львові) крок на шляху польсько-українського примирення. На жаль, ця урочистість підтвердила упереджене ставлення польської сторони до подій 60-річної давнини й відсутність готовності відійти від прищеплених комуністичною пропагандою стереотипів, що їх узяли на озброєння певні кола сучасної Польщі, які в політологічній літературі прийнято називати ультраправими, або ж радикальними.

Урочистостям у Павлокомі за участю лідерів України та Польщі передувала серія відверто антиукраїнських публікацій у правій польській пресі. Наприклад, у публікаціях «Пантеон упівців та гнів ветеранів», «Чи скаже Президент України «перепрошую»?» газета «Наш дзєннік» «обурюється» з приводу заклику Президента України до українських ветеранів стосовно їхнього примирення – «взаємного вибачення в ім'я України, в ім'я дітей і правнуків». Ту частину українського суспільства, яка прагне визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, автори називають «позбавленою розуміння базових моральних понять», вимагаючи від Президента України вибачитися «за польські жертви української різанини».

Проте не всі польські ЗМІ рясніли цитованою вище риторикою. Наприклад, в опублікованій у газеті «Жечпосполіта» статті «Польща визнає вину» журналіст Піотр Косьцінський так анонсує проблему: «Примирення з Україною: треба було аж шістдесят років, щоб польська влада офіційно вшанувала пам'ять українців, замордованих після війни польськими партизанами». Але далі в тексті цитованої статті, як і в публікаціях більшості польських ЗМІ, зокрема й тих, що традиційно вважаються приязно налаштованими до України, мету візиту двох президентів до Павлокоми зазначали так: «Щоб схилити голови над могилами жертв трагедії, що сталася 61 рік тому, коли поляки (польський партизанський загін) у відплату за викрадення й вимордування (в одних ЗМІ – українськими націоналістами, в інших – УПА) 11 польських мешканців села вбили 366 місцевих українців».

Незважаючи на документальне підтвердження й визнання польською стороною факту скоєння членами польської самооборони й підрозділу колишньої Армії Крайової злочину в Павлокомі, Рада охорони боротьби та мучеництва не погодилася на вміщення відповідного напису на надмогильному пам'ятнику замордованим українцям. Тому на виготовленому в Україні пам'ятникові зроблено такий узгоджений із польською стороною напис: «Вічна пам'ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року».

Після покладання вінків до цього пам'ятника президенти поклали квіти біля пам'ятного хреста з написом: «Пам'яті поляків – мешканців села Павлокома, котрі у 1939–1945 роках загинули  на «нелюдській землі». Такий вигляд мав напис тоді, коли до пам'ятного хреста підходили президенти. Затушованого в цій статті фрагмента напису вони не мали побачити й не побачили, бо під час церемонії покладання квітів саме на рівні цих рядків хрест був обв'язаний червоно-білою стрічкою (під колір польського національного прапора), для певності приклеєною скотчем. Стрічка прикривала такі рядки: «від рук українських націоналістів та померли». Отже, повний текст напису такий: «Пам'яті поляків – мешканців села Павлокома, котрі у 1939–1945 роках загинули від рук українських націоналістів та померли на «нелюдській землі»». «Нелюдською землею» в Польщі називають Сибір і Далекий Схід, куди масово вивозили поляків (NB! і українців) уже в період першого приходу радянської влади на землі ІІ Речі Посполитої у 1939–1941 роках на підставі пакту Молотова–Ріббентропа. Власне, тоді й було вивезено кількох мешканців села Павлокома польської національності.

Лише одна польська газета звернула увагу на разючу різницю в написах на пам'ятних хрестах у Павлокомі. Журналіст «Газети виборчої» Марцин Войцеховський у фейлетоні «Павлокома: ідімо цим шляхом» (15 травня 2006 року) висловлює здивування з приводу вищезгадуваних відмінностей: «Дивує також різний зміст написів на пам'ятнику 366 українським жертвам кривавої розправи та 9 полякам, викраденим раніше українським підпіллям». Ставлячи недвозначне запитання (чому на українському пам'ятникові не називають вбивць українців Павлокоми?), він резюмує: «Різні написи провокують запитання українців: чи їх пам'ять у Польщі лише дискримінують?»

Польський історик українського походження Євген Місило, автор книжки про Павлокому, з посиланням на матеріали Жешівського відділення Інституту національної пам'яті Республіки Польща, доводить, що в знищенні цивільного українського населення Павлокоми «брав участь нерозформований загін Армії Крайової чисельністю 60 осіб». За словами дослідника, який уже багато років поспіль досліджує проблему, немає доказів того, що 7 поляків1 із Павлокоми викрав загін УПА: «Тоді (з січня по березень 1945 року) в радіусі декількох десятків кілометрів не діяв жоден загін українських повстанців». Євген Місило схиляється до думки, що поляків викрав загін Червоної Армії.

Те, що гіпотеза польського історика не позбавлена підстав, підтверджує знайдений мною в польському Архіві нових актів документ (брошура польського національно-визвольного підпілля), який дуже наочно змальовує ситуацію на території тодішнього Жешівського воєводства, зокрема в районі Динова, в 1945 році. Публікуємо його текст (переклад з польської):

«Українська проблема

У теперішній момент будь-яке сіяння польсько-української ненависті шкідливе насамперед для Польщі, особливо за наявного стану політичних відносин.

Українська проблема, не кажучи вже про землі, забрані Росією, існує в нас, у Жешівському та Люблінському воєводствах, і мала б бути розв'язана шляхом так званої репатріації, узгодженої між урядами Польщі та СРСР. Тим часом ці території вже два роки є ареною нечуваних і найкривавіших винищувальних інтриг Росії на наших землях. На цій території діє УПА, тобто Українська повстанська армія. Її вістря спрямоване проти Росії, але жертвами стають часто-густо, внаслідок підступної радянської гри, невинні поляки (виділено автором). Групи УПА, об'єднуючись у кількатисячні загони, приймають відкритий бій із підрозділами Жимерського*.

27.08.45 р. загони так званих бандерівців (УПА) зробили спробу увірватися з двох боків до Балигорода.

Досить часто Військо Польське** мусить відступати перед загонами УПА, оскільки постачання боєприпасів для ВП залежить від російської влади.

Протягом одного місяця на цих землях стається в середньому 60 підпалів і 50 вбивств, переважно поляків.

Загони НКВД, прагнучи спровокувати й розпалити боротьбу між українцями та поляками (польський і український партизанський рухи згідно з угодою не воювали між собою), напали на Динів, удаючи українців. Польське населення чинило збройний опір і запросило допомоги війська. Військо, у силі посиленого батальйону, оточило групу НКВД, що вдавала українців, таким чином, що їй загрожувало повне знищення. Тоді командир загону, який втратив 30 вбитими і понад 60 пораненими, відважився на відчайдушний крок – деконспірацію. Викликавши командира підрозділу Війська Польського, він відкрився йому, ким є».

 

P. S. Шановні читачі! Пропонована вашій увазі стаття може видатися дещо критичною. Але спричинено це не бажанням заперечити необхідність україно-польського примирення, а якраз навпаки – гарячим уболіванням за його ефективне й по-справжньому партнерське продовження та поглиблення. Проте цей процес, з огляду на його особливу складність і болючість, потребує зваженого ставлення всіх зацікавлених сторін. Тому в цій справі не може бути жодних перекосів або недомовок (що може сприйматися як спроба приниження партнера), а тим паче перекручування фактів чи легковажного підходу окремих чиновників (з одного чи з другого боку) до трагічних сторінок нашої спільної історії. Адже це не служитиме досягненню справжнього порозуміння між нашими народами та взаємного прощення, що є головною метою курсу, проголошеного й здійснюваного нашими президентами. Хоча в Павлокомі й не відбулося очікуваного обміну сакраментальним: «Вибачаємо і просимо вибачення», але прозвучали глибокі слова спільної молитви: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» – як свідчення того, що ми вже вміємо й можемо ставати над трагічними сторінками історії минулого заради майбутнього.

Автор: Іван КОЗЛОВСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня