передплата Українською | In English

№11, червень 2007

Творчість і паразитизм у політиці

Поділитися:

Нашим політикам бракує ідей. А можливо, й добре? Микола Бердяєв написав три книжки про філософію свободи, закликав до творчої політики. А потім якось так ненароком і завважив: політика – справа відносна, максималізм лише шкодить. Мабуть, недарма так написав. Бо знав політичне єство. Був конституційним демократом, зсередини бачив усю російську революцію.

Неприємно слухати нашу порепану політичну платівку про дострокові вибори. Хочеться почути нові слова, побачити нові жести. На Печерську химерно зрослися політичний паразитизм і радикалізм. Видно прагнення приспати людей і тихесенько обстригти їх, по-овечому лагідних. Між рядків відозв читається й давнє гасло: «До основанья, а затем». Нічого сказати, творчий підхід.

Політика-паразит присмоктується до суспільства, висне на людській шиї. Вона дбає за суспільство, любить людину, всіляко підбадьорює й надихає. Зводить монументи й складає гімни. Суспільна й людська сумирність – передумова політичного розвою та добробуту привладної кліки. Це – ідилія. Стабільність. Цінності зрозумілі, перспективи прозорі, минуле прикрашене лавровими вінками.

Творча політика зневажає суспільство й ненавидить людину. Просто дивуєшся: навіщо цей клопіт – політична творчість? Чому ці творчі особи стають політиками? Адже ні собі, ні іншим вони не приносять ані спокою, ані радості. Саме лише роздратування, сама лише неврастенія, самий лише переполох. А в підсумкові? В підсумкові – невиліковні хвороби й плювки на зарослі бур'яном могили політиків. Це в кращому разі. У гіршому – й могил не залишається. Їхнім прахом стріляють із гармат, їхні трухляві тіла волочать бруківкою, на них справляють нужду навіжені жінки, їхні трупи скльовує гайвороння. Людям, які зчиняють політичний переполох, ліпше було б ставати адвокатами й захищати «униженных и оскорбленных»; або митцями й складати вірші й малювати картини; чи податися в моралісти й зажити вдячної слави в пам'яті кількох найближчих поколінь. Аж ні.

А Макс Вебер попереджав: хочете стати політиками й ощасливити свій народ? – розслабтеся, собі дорожче. Звісно, в есеї «Про політику як покликання та професію» респектабельний професор писав не так прямолінійно, але суть саме така. Бо політика, як він вважав, – справа важка. Це велетенська машина, котра потребує штампованих бюрократів, а не розпатланих романтиків.

Політика – справа гріховна. І незчуєшся, як занапастиш власну душу й чужі життя. Творча політика – бунт проти Бога. Мартін Лютер, звісно, казав, що Богові іноді (!) приємніша хула на нього, ніж славослів'я. Але це казав Лютер. А що з цього приводу думає Бог, невідомо.

Горітимуть у пеклі сивобороді фарисеї, які засудили Ієшую з Назарета. А хотіли вони лише вберегти свій народ від римських репресій. Хай ліпше постраждає одна людина, аніж усі. Адже саме так сказав первосвященик. І схибив. Постраждала одна людина, весь народ і душа обережного політика. А за Понтія Пілата й казати немає чого. Одне слово, язичник.

Там само, в пеклі, буде й Тарас Шевченко. Гріхи його тяжкі. Чого тільки варті рядки: «Я так її, я так люблю // мою Україну убогу, // що прокляну святого Бога, // за неї душу погублю». Правду казав. Недарма його називають пророком.

Не люблять творчі політики власний народ і людину. Не любив Батько-Тарас Україну й українців. Зазирнімо в його щоденник і листи. Знав би він, як компрометуватимуть його занотовані одкровення, не писав би. А так маємо свідчення: не хотів, дуже не хотів випускник Академії мистецтв повертатися в Україну, «бо не почую там нічого, окрім плачу». А на схилку літ із розпачем запитував: навіщо мені були потрібні ці малоросійські вірші? Не принесли вони мені нічого, крім біди. Я був кращим учнем Брюллова, мене чекало велике майбутнє... Важко не погодитися з цими словами, пригадавши, що Тарас Шевченко – це не бронзовий кумир у сквері навпроти Червоного корпусу, а живий чоловік, який мав друзів і недругів, мріяв, хотів якось влаштуватися в цьому світі, кохав і був зневажений.

А що він казав на допиті в Шліссельбурзькій в'язниці?

– Як ви могли писати такі ганебні речі на імператорську родину?

– З мого боку, Ваше благородіє, – відповідав Шевченко, – це було справжнє безумство. Бо імператорська родина принесла мені тільки добро.

Правду казав Шевченко: політика – це безумство.

Звернімося до міркувань іншого стовпа українського народу – Івана Франка: «Ти, брате, любиш Русь, я ж не люблю». І далі за текстом: і про гетьманів, і про жупани, і про все таке інше. Не любив Франко Русь. Навіщо ж йому був потрібен цей тягар? У передмові до польського видання своїх поезій він так і пише: служіння руському народу – це тягар, який не знати як звалився на голову й перетворив життя на жахіття. Віримо, віримо, пане Іване. Поготів ще й тому, що зовсім недавно книговидавець Іван Малкович обмовився: я почуваюся винним перед своїм сином, бо втягнув його в українську справу, створивши в родині українокультурне середовище – йому важко буде жити в світі.

Можливо, це біда тільки українського народу, якому не поталанило на любов найвидатніших батьків?

1913 рік. У вагоні третього класу потяга Одеса – Львів їде Володимир (Зеєв) Жаботинський, майбутній засновник радикального сіонізму. За австро-угорським кордоном, десь біля Тернополя, вагон набивається брудними й галасливими галицькими євреями. «Господи, – жахнувся Жаботинський, – невже це мій народ?». Так, пане Володимире, твій. Служи йому! Легко сказати: служи. Та як служити, гидуючись цією наругою над людським ім'ям? Важко одеситові, магу-публіцисту, рафінованому російському поетові любити галицьких євреїв. Легко пишатися народом-творцем Писання, приємно почувати власну причетність до геніїв комерції, мистецтва та науки. Але дуже важко усвідомлювати тотожність із містечковим гармидером.

Щось схоже пережив і старший товариш Жаботинського, основоположник сіонізму Теодор Герцль. Десь у році так 1899-му він поїхав до Єгипту. Хотів помилуватися пірамідами. А побачив сефардів. Що це за дикуни-голодранці? – спитав він у провідника. Це – євреї. Євреї? Так, справжнісінькі євреї. Хто ж тоді я?

Яка кумедія! Показали б пану Теодору сефардів бодай у році 1895-му, ще до того, як під впливом процесу Дрейфуса він написав книжку «Єврейська держава», цілком імовірно, що світова історія розгорталася б по-іншому. І не пішли б прахом зусилля його матусі, яка наполегливо прилучала талановитого сина до німецької культури.

Може здатися, що це справа минула. Сумніваюся. Віднедавна мій друг не ходить у синагогу. Там немає євреїв, обурюється він, там самі лише жиди з Касрилівки. Соромиться.

Любов – узагалі трудна штука. «Важко любити єврея, а треба», – писав знову ж таки в щоденникові Лев Толстой.

Ще радикальніше висловлювався Микола Бердяєв. Любов – головна християнська заповідь. Це означає, що любити треба без розрізнень і умовностей. Усіх. Навіть тих, хто, здавалося б, цього невартий. Навіть тих, кого, напевно, варто було б ненавидіти. Це означає, що любити треба і, наприклад, Іуду Іскаріота.

Без коментарів. Важко любити Іуду. А треба. Якщо ти – християнин.

А якщо ти – політик? А якщо Іуда чи не Іуда, якийсь Іван чи Петро, мов кістка в горлі? Їх теж любити? Якщо вони загрузли в своєму невігластві й марновір'ї, каменем вклалися на дорозі, каменем виснуть на шиї, самі не живуть й іншим не дають? Їх теж любити? Перевиховувати, реалізовувати педагогічну функцію політики? – скажуть пріснодумні гуманісти. А якщо горбатого могила виправить? – підказує мудрий народ. Усе одно любити? А чи не легше, люблячи, звісно, пристрелити? Хіба історія дорікне? Хіба люди дорікнуть? Подякують.

Десь я таке вже читав? Здається, у Федора Достоєвського.

Одначе Достоєвський – не вся бібліотека філософської белетристики. Пригадаймо оповідання Фрідріха Дюрренматта. Швейцарія. У гірське село приїздить мільйонер із Канади. «Селяни, – каже він – ось вам валіза, у ній мільйон доларів. Натомість убийте свого односільчанина». Як вам пропозиція? Селяни – люди розважливі. Поміркували і вбили. І що? Грім не вдарив і снігова лавина не змела їхні хати. Навпаки, прийшла благодать.

Як вам мораль?

Подякують. Люди подякують. Треба лише показати всю користь від убивства Івана чи Петра. Ще прийдуть і похваляться. Ще й сперечатимуться за те, хто перший устромив ножаку. Даруйте, це політика. І мораль тут зайва.

Який жах!

Пригадую, колись ще студентом я плакав, слухаючи лекцію про вбивство братів Ґракхів. А згодом, читаючи джерела, довідався, що обвинувачення у змові проти республіки, прагненні встановити монархію були більш ніж обґрунтовані. Марк Туллій Ціцерон проводить однозначну паралель між діяльністю Ґракхів і заколотом Катіліни. Одностайні з ним й інші римські автори.

То як? Як бути з емоціями? Емоції, емоції... Чи доречні вони в політиці? Чи доречна жалість і любов, коли потрібна рішучість і точність розрахунку? Як історія відгукувалася б про сенаторів, котрі замість радикалізму виявили б поблажливість? Як історики оцінили б особу Ціцерона, який замість того, щоб звинуватити Катіліну, просторікував би на форумі про цінність маленького людського життя? Ні, історія не дорікне. Історія має точні терези. Історія точно знає, хто такий Ціцерон і хто Петро чи як його там (немає значення).

Віктор Франкл, засновник гуманістичної психології, якось спитав слухачів семінару, який відбувався в його клініці: от ми тут міркуємо про сенс життя, а в сусідній кімнаті, до речі, сидить у клітці мавпа, їй щодня роблять пункцію кісткового мозку. Вона страждає. Якщо ми поглянемо їй у вічі, то не побачимо нічого, крім болю. Вона не розуміє, чому вона має страждати. Це ми знаємо, що з її клітин виробляються ліки для хворих на лейкемію. Вона ж нездатна збагнути сенс свого страждання. А тепер запитання: а ми завжди здатні збагнути сенс власного страждання, коли життя заганяє нас у подібну клітку?

Чи мав право Франкл ставити таке запитання? Мабуть. Він, колишній в'язень концентраційного табору, знав, що таке клітка і пункція кісткового мозку.

Це на тему жалості в політиці.

Учора я подивився фільм «Крихітка на мільйон доларів». Дідько б узяв це кіно! Луче б я його не бачив. Чув, що після його виходу з новою силою розгорілися дискусії про евтаназію. У мене запитання до персонажа фільму: святий отче, ви правильно кажете, що вбивство, навіть із жалості, – це гріх, крок, зробивши який, потрапляєш у прірву, з котрої ніколи не викарабкатися. Запитання: один із легіонерів, дивлячись на Ісусові страждання на хресті, здійняв спис і простромив його серце. Убивство Бога – це смертний гріх і жодних компромісів чи, в принципі, можна дискутувати? Дякую. Можна не відповідати.

Дуже хочеться здаватися ґрунтовним і несуперечливим. Сказати: політика і жалість несумісні. Пристати до лав апологетів мак'явеллізму, стверджуючи: тільки жалості вартий той політик, чиї почуття стоять на заваді політичній доцільності. Згадати дуже зручний образ, яким послуговуються етики: є дві любові – любов, яку втілює медична сестра, котра всіляко прагне применшити страждання хворого, і любов лікаря, який задля лише йому відомих цілей спричиняє страждання. Зручно. Переконливо. Але політика неможлива без жалості. Згадаймо Алєксандра Радищева. Перша й остання сторінки його «Путешествия...» просякнуті жалістю. Згадаймо Шевченка. Згадаймо всі імена народників. Без жалості вони не стали б громадянськими подвижниками. Звісно, були й ідеї. Великі новочасові ідеї рівності й усього того, що вміщується у слові «тощо». Але ідеї були в усіх. Розгорнімо пушкінського «Евгения...». Той міркує про вільне капіталістичне виробництво, про рівність перед законом і всяке таке, про що писали всі тогочасні «прогресивні» публіцисти. Але ж він не стає революціонером чи бодай філантропом. Чогось бракує. Можливо, того, про що потім напише Борис Пастернак: «Слишком многим руки для объятья // Ты раскинул по краям креста».

Політика суперечлива. Вона рухається найліпшими почуттями і найгіршими засобами. Рухається творчим радикалізмом і марудним консерватизмом. Але куди? Невже до відносності, про яку казав Бердяєв. Однак чомусь мені здається, що відносність – вибір невдах.

 

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Данилюк очолив Національний центр кібербезпеки Вчора, 19 червня

Росія має намір повернутися до ПАРЄ Вчора, 19 червня

Стало відомо, хто замінить Мінгареллі на посаді посла ЄС в Україні Вчора, 19 червня

«Брендовий» скандал: Корчинський дещо порадив українським жінкам Вчора, 19 червня

Письменник про скандал з «брендами»: Рівень висловлювань президента - це рівень «95 кварталу» на сцені Вчора, 19 червня

Політолог про європейський вояж Зеленського: Казуси і ляпи були, але зради не відбулося Вчора, 19 червня

Державіаслужба вирішила поновити сертифікат авіакомпанії YanAir Вчора, 19 червня

Європейський центробанк може знизити ставку "до мінуса" — ЗМІ 18 червня

ЄС відклав початок переговорів про вступ з Албанією та Північною Македонією 18 червня

Зеленський про газові домовленості з РФ: ніхто не буде Україні викручувати руки 18 червня