Застосування практики Європейського суду

Цьогоріч минає десять років відтоді, як Україна приєдналася до Європейської конвенції з прав людини (надалі – Конвенція). За цей час було здійснено три переклади Конвенції, Європейським судом з прав людини було розглянуто майже десять тисяч справ, прийнято близько трьохсот рішень, в яких констатовано порушення Україною зобов'язань щодо захисту прав людини. Діяльність суду дедалі більше висвітлюється в засобах масової інформації, а з прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» резюме та повні тексти рішень, прийнятих щодо України, періодично з'являються в офіційних друкованих засобах масової інформації. Так само зростає кількість праць, присвячених питанням застосування Конвенції та практики суду.

Усе це значною мірою зумовило популяризацію серед фахівців та населення загалом звернень до Європейського суду за ефективним захистом свої прав, гарантованих Конвенцією, і відповідно спричинило невпинне зростання кількості заяв, що їх подають до суду фізичні та юридичні особи. (За офіційною статистичною інформацією суду, кількість звернень проти України в 1999 році становила 764, натомість у 2006 їх було подано у п'ять разів більше – 3906.) А, з другого боку, така кількість поданих заяв свідчить про наявність проблем на національному рівні як з додержанням гарантованих Конвенцією прав, так і з їхнім ефективним судовим та позасудовим захистом. У цій статті автор викладає міркування про можливість застосування практики Європейського суду з прав людини саме з метою поліпшення ефективного захисту гарантованих Конвенцією прав на національному рівні.

Значна кількість досліджень, присвячених цій темі [1, 3, 7], свідчить, що досить часто автори намагаються визначити місце практики суду в національній системі права. Мені також хотілося розкрити тему в такому «руслі», враховуючи певний досвід попередньої роботи з міжнародними договорами в Україні, і, можливо, розвинути певні позиції, викладені мною раніше [6]. Однак, переосмислюючи це питання з погляду практичної діяльності, слід визнати, що наявність різних точок зору свідчить, що місце прецедентів Європейського суду з прав людини на національному рівні чітко не визначено. Положення статті 16 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» про те, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику суду як джерело права, жодним чином не впливає і, за відсутності конституційних законів, як, наприклад, в Австрії, не може вплинути на положення статті 9 Конституції України. Очевидно, що дотримання різних точок зору в цьому питанні може призвести до значних розбіжностей у практиці застосування рішень суду в Україні. Метою цієї статті і є спроба розглянути питання щодо ефективного використання прецедентів суду на національному рівні у такий спосіб, щоб забезпечити належний захист гарантованих Конвенцією прав з огляду на існуючі положення.

Крім того, на мою думку, проблеми з тлумаченням та застосуванням практики суду постають через недостатнє розуміння права міжнародної відповідальності держави [2], яку досить часто намагаються представити як цілковиту та безпосередню відповідальність кожного державного органу й чиновника за забезпечення виконання міжнародних зобов'язань, узятих на себе країною. Такий підхід, однак, можна вважати сумнівним і некритичним, оскільки в статті 6 Конституції чітко записано, що органи влади діють у межах своїх повноважень. Коли, наприклад, висувається думка про те, що національні суди мають застосовувати Конвенцію в разі невідповідності національного законодавства її положенням [4], постає запитання, на якій підставі суди мають право вирішувати такі питання, якщо згідно зі статтею 32 Конвенції тлумачення цього документа належить до компетенції Європейського суду з прав людини, а згідно зі статтею 147 Конституції України питання тлумачення законів належить до виняткової компетенції Конституційного Суду України. (Це, однак, не заважає шукати шляхи розв'язання проблем, які постають у правозастосовній практиці, зокрема, й у разі конфлікту між положеннями Конвенції та національними законами, про що йдеться далі.) Отже, вимагаючи від кожного конкретного органу влади виконання зобов'язань за Конвенцією як міжнародним договором, потрібно враховувати межі компетенції такого органу.

Як приклад можна навести рішення суду у справі Єфименко проти України (заява № 55870/00, рішення суду від 18 липня 2006 року), в якому було розглянуто зауваження уряду України щодо вичерпання заявницею внутрішніх засобів правового захисту, що є передумовою звернення до суду, стосовно її скарги на тривалість судового розгляду. Обґрунтовуючи своє зауваження, уряд навів як приклад рішення апеляційного суду, який на підставі статті 6 Конвенції прийняв окрему ухвалу про інформування обласної кваліфікаційної комісії щодо тяганини, допущену суддею суду першої інстанції у цивільній справі. У відповідь на це зауваження суд указав (параграфи 48 та 49 рішення):

«Суд відзначає, що згідно з українським правом Конвенція є частиною національного законодавства і на неї можуть безпосередньо посилатися фізичні та юридичні особи в національних судових процесах. Однак, з точки зору суду, сама по собі можливість подати скаргу на підставі Конвенції у національних судах не є достатньою для висновку про ефективність певного внутрішнього засобу захисту. Відповідні національні органи влади в такій ситуації повинні мати повноваження на прийняття заходів чи попередження заявленого порушення, чи компенсації за нього.

Як можна зрозуміти з відповідного законодавства, жодна зі сторін процесу, ні сам суд не мають повноважень ініціювати дисциплінарне провадження проти судді. Тому, залишаючи осторонь питання про те, чи згадане дисциплінарне провадження саме по собі можна вважати таким, що відповідає іншим критеріям ефективного засобу захисту в розумінні першого пункту статті 35 Конвенції, цей засіб захисту не є незалежним від дій, які органи влади можуть вчинити на власний розсуд, та не є прямо доступним для тих, кого це питання стосується».

Роль законодавчого органу

Досить часто порушення Конвенції відбувається саме через наявність чи відсутність певних норм у національному законодавстві. В нещодавно прийнятому рішенні у справі Волохи проти України (справа № 23543/02, рішення від 2 листопада 2006 року), суд дійшов висновку, що обмеження права заявників на повагу до їхньої кореспонденції не було відповідне до закону через неналежну якість такого закону, оскільки чинні на той час положення Кримінально-процесуального кодексу щодо арешту та вилучення кореспонденції не відповідали вимозі достатньої передбачуваності. Змінити відповідний закон вправі тільки Верховна Рада України, а отже, саме від неї залежить, щоб подібні порушення не повторювались.

Іншим прикладом є рішення у справі Гурепка проти України (заява № 61406/00, рішення від 6 вересня 2005 року), в якій суд дійшов висновку, що відсутність можливості оскарження рішення суду у справі про адміністративне правопорушення до вищого суду є порушенням статті 2 Протоколу № 7, яка гарантує право на оскарження в кримінальних справах. Знову-таки, без внесення змін до чинного законодавства розв'язати цю проблему неможливо. (Тут можна вказати на один із важливих принципів прецедентної практики суду – автономність термінів та концепцій, що їх використано в тексті Конвенції. Окремі категорії справ про адміністративні правопорушення суд визнає кримінальними за низкою ознак, які розробив у своїй практиці. Іншим прикладом такої автономності концепцій та термінів може бути рішення щодо прийнятності у справі Гайдук та інші проти України (заяви №№ 45526/99 та ін., рішення щодо прийнятності від 2 липня 2002 року), де Європейський суд вирішив, що проіндексовані вклади громадян в Ощадбанку України не вважаються власністю в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, тоді як Конституційний Суд України визнав такі вклади власністю громадян.)

Крім того, законодавчі акти можуть поширювати відповідальність нашої держави за Конвенцією за дії чи бездіяльність певних юридичних осіб, яка в інших випадках, певно, й не виникала б. Зокрема, прийнятий Верховною Радою Закон «Про введення мораторію на примусову реалiзацiю майна» дав підстави Європейському суду вважати, що за невиконання судових рішень щодо підприємств, на які поширюється дія цього мораторію, несе відповідальність держава (див., наприклад, рішення від 26 квітня 2005 року у справі Сокур проти України, заява № 29439/02). Так само держава несе відповідальність за невиконання судових рішень проти бюджетних установ, оскільки виконання таких рішень зумовлено наявністю бюджетних коштів (див. рішення суду від 28 лютого 2006 року у справі Глова та Брегін проти України, заяви №№ 4292/04 та 4347/04).

Звичайно, певні законодавчі положення може скасувати Конституційний Суд, однак навіть він не має можливості внести певні зміни до законодавства, необхідні для захисту гарантованих Конвенцією прав.

Тому, вочевидь, потрібно зміцнювати відповідне наукове забезпечення та контроль за законопроектною роботою, має бути швидке та ефективне реагування на загальні заходи щодо виконання вже прийнятих проти України рішень Європейського суду з прав людини, якщо такі заходи потребують законодавчих змін, а також необхідно «превентивно» вдосконалювати законодавство з метою уникнення можливих порушень.

Роль виконавчої влади

Представники виконавчої влади найчастіше безпосередньо спілкуються з фізичними та юридичними особами під час виконання своїх функцій. Саме їхні дії часто оскаржують заявники в національних судах, а потім і в Європейському суді. Варто зазначити, що більшість прав, гарантованих Конвенцією, не є абсолютними, тобто вони можуть зазнавати втручання з боку влади, але воно має бути виправданим. Через це знання та застосування відповідної практики суду представниками виконавчої влади дасть можливість уникнути порушень гарантованих Конвенцією прав. Особливо це стосується випадків, коли в таких представників є певні межі свободи розсуду, і вони повинні діяти так, щоб міжнародні зобов'язання держави за Конвенцією виконувалися. Складнощі, звісно, виникають тоді, коли норма закону, яка чітко вказує чиновнику вчинити певну дію, вступає в конфлікт із практикою Європейського суду з прав людини, і, відповідно, вчинення такої дії призведе до порушення Конвенції, чи коли виправлення ситуації з порушенням права, гарантованого Конвенцією, поза межами компетенції даного органу. Як приклад можна навести вже згадуване невиконання судових рішень. Так, у справі Войтенко проти України (заява № 18966/02, рішення від 29 червня 2004 року), суд указав:

«Уряд посилався на існування у заявника можливості оскаржити бездіяльність або помилку виконавчої служби чи державного казначейства, а також вимагати компенсацію завданої йому майнової й немайнової шкоди. Проте у цій справі боржником є державний орган, і виконання щодо нього, як свідчать матеріали справи, може бути здійснене лише в тому випадку, якщо державою передбачені та визначені асигнування на відповідні видатки Державного бюджету України шляхом здійснення відповідних законодавчих заходів. Факти справи свідчать про те, що протягом періоду, про який ідеться, виконанню відповідного судового рішення перешкоджала саме відсутність законодавчих заходів, а не неналежне виконання своїх обов'язків державними виконавцями. Тому заявнику не можна докорити за те, що він не ініціював провадження проти державного виконавця (див. «Шестаков проти Росії», ухвала від 18 червня 2002 року, заява № 48757/99). Більше того, суд зазначає, що уряд наполягав на тому, що Державною виконавчою службою та Державним казначейством не було допущено помилок у виконанні рішення» ( www.khpg.org).

Як протилежний приклад, коли практика органів виконавчої влади може призвести до порушення Конвенції, варто згадати декілька рішень суду щодо України.

У справі Інтерсплав проти України (рішення не набуло статусу остаточного) (заява № 803/02, рішення від 9 січня 2007 р.) Європейський суд установив, що численні відмови податкових органів підтвердити право заявника на повернення ПДВ, тоді як такі відмови кожного разу визнавалися безпідставними національними судами, становили адміністративну практику втручання в права власності заявника в порушення статті 1 Першого протоколу.

Інший приклад – справи, в яких суд визнавав порушення Конвенції у зв'язку з неналежним розслідуванням кримінальних справ. У справі Афанасьєв проти України (справа № 38722/02, рішення від 5 квітня 2005 р.) суд знайшов порушення статей 3 та 13 Конвенції у зв'язку з незадовільним розслідуванням кримінальної справи про побиття заявника співробітниками міліції. У справі Гонгадзе проти України (справа № 34056/02, рішення від 8 листопада 2005 р.) суд установив, що держава не захистила чоловіка заявниці за наявності серйозних загроз його життю та неналежно розслідувала справу про його зникнення й убивство. Відповідно було виявлено порушення статті 2 Конвенції. Крім того, суд визнав, що ставлення правоохоронних органів до самої заявниці під час розслідування було таким, що принижує гідність, а отже, порушенням статті 3 Конвенції.

Варто також зазначити, що підзаконні акти, які видають органи виконавчої влади, теж вважаються «законом» у розумінні Конвенції і до них так само застосовуються вимоги щодо публічності та передбачуваності. У справі Назаренко проти України (заява № 39483/98, рішення від 29 квітня 2003 р.) суд знайшов порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з тим, що питання щодо отримання передач засудженим до смертної кари регулювалося інструкцією для службового користування. Слід зазначити, що ті самі обмеження на отримання передач, викладені в новій інструкції від 11 липня 1999 року з того самого питання, були визнані виправданим втручанням у право на повагу до кореспонденції і відповідно суд не знайшов порушення статті 8 за період указаної дати.

Посилення захисту прав людини органами виконавчої влади може бути здійснено в різних напрямах.

Це й видання рекомендацій та довідників для практичних працівників щодо захисту прав людини. Як приклад можна навести довідник з прав людини для прокурорів, підготовлений Міжнародною асоціацією прокурорів і перекладений на українську мову в 2005 році [5].

Це і відслідковування того, щоб підзаконні акти не обмежували гарантовані Конвенцією права та свободи. Над цим працює, зокрема, Міністерство юстиції, яке реєструє всі підзаконні акти, перевіряючи їх на відповідність чинному законодавству. На виконання Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» було прийнято наказ Міністерства юстиції України від 15.08.2006 р. № 68/5 «Про здійснення експертизи нормативно-правових актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод». До цього наказу прийнято також Методичні рекомендації щодо здійснення експертизи нормативно-правових актів (їхніх проектів) на відповідність Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

І, звичайно, самі органи виконавчої влади мають посідати активну позицію у стеженні за тим, чи можуть вони в межах своєї компетенції забезпечити належний захист гарантованих Конвенцією прав. У разі виникнення конфлікту між нормативними положеннями, що визначають діяльність таких органів, і положеннями Конвенції в світлі практики суду, вони мають вдаватися до заходів, за яких конфлікти вирішувалися б на користь прав людини, звертаючись до вищих органів чи висуваючи пропозиції щодо вдосконалення нормативної бази їхньої діяльності з метою поліпшення захисту прав людини.

Роль судових органів

Судам відведено ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав, гарантованих Конвенцією. Саме суди та прирівняні до них інституції вважаються, як правило, тими ефективними засобами захисту на національному рівні, до яких за Конвенцією потрібно звертатися за захистом своїх прав, перш ніж шукати підтримку в Європейському суді з прав людини (див. рішення щодо прийнятності від 17 грудня 2002 року у справі Воробйова проти України, заява № 27517/02; рішення щодо прийнятності від 18 травня 2004 року у справі Архипов проти України, заява № 25660/02). Водночас, є ситуації, коли навіть звернення до судових органів не може вважатися ефективним у зв'язку з відсутністю в суду компетенції дієво відновити або захистити права особи на національному рівні (див. згадані вище справи Войтенко проти України та Єфименко проти України) чи коли звернення до національних судів не дає бажаного результату і Європейський суд доходить висновку, що заявник ужив достатньо заходів для захисту своїх прав на національному рівні, але вони в його конкретній ситуації виявилися неефективними (див. згадану вище справу Афанасьєв проти України, де суд відхилив попередні зауваження уряду про невичерпання заявником національних засобів правового захисту, визнавши, що заявник достатньо оскаржував рішення правоохоронних органів про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття кримінальної справи).

Щороку збільшується кількість прикладів застосування національними судами практики Європейського суду під час вирішення справ чи прийняття процесуальних рішень. Однак тут, можливо, варто повернутися до згаданого питання про те, як має вчинити національний суд, якщо, розглядаючи справу, він установлює наявність конфлікту між положеннями закону та положеннями Конвенції чи практики суду. На мій погляд, у такому разі одним із можливих виходів із ситуації є звернення судів загальної юрисдикції до Конституційного Суду України (згідно зі статтею 83 Закону України «Про Конституційний Суд», спори щодо конституційності норми закону, що застосовується судом у процесі загального судочинства, мають розглядатися Конституційним Судом з одночасним припиненням провадження по справі) через Верховний Суд. Логіка цієї пропозиції полягає в тому, що більшість прав, гарантованих Конвенцією, гарантуються також і Конституцією України. В такому зверненні питання про неконституційність певної норми закону може додатково обґрунтовуватися посиланнями на положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини. До того ж Конституційний Суд уже застосовує положення Конвенції та практику Європейського суду під час вирішення справ. Можливо, такий підхід не розв'яже усіх проблем і не запобігатиме порушенню Конвенції в усіх випадках, але це може значною мірою поліпшити судовий захист гарантованих Конвенцією прав та свобод. Це також допоможе уникнути ситуації, коли деякі суди віддаватимуть перевагу нормі закону, а інші в аналогічній справі нехтуватимуть такою нормою, посилаючись на положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини.

Крім того, національним судам найважливіше ознайомитися безпосередньо з текстами рішень Європейського суду, оскільки, вирішуючи питання про виправданість втручання органів виконавчої влади в певні права людини, гарантовані Конвенцією, суди мають знати, як саме після них це питання, можливо, розглядатиме Європейський суд. Наприклад, статті 8–12 Конвенції містять схожі положення, що визначають, за яких умов держава може втрутитись або обмежити певні права та свободи. У зв'язку з цим Європейський суд розробив певні стандарти, за якими він передусім визначає, чи було втручання в право особи. Давши позитивну відповідь на це запитання, суд визначає, чи було втручання, передбачене законом. Тут, як уже згадувалося, значення має публічність нормативного акта, що розглядається, та передбачуваність і чіткість його положень. Якщо суд установить, що такий нормативний акт не був доступним (публічним) чи передбачуваним (див., відповідно, згадувані рішення у справах Назаренко проти України та Волохи проти України), він може знайти порушення Конвенції на цій підставі. В разі, коли суд не бачить проблем щодо нормативного акту та встановить його доступність, він переходить до вирішення наступного питання – чи переслідувало втручання законну мету. Наприклад, стаття 10 Конвенції, що гарантує свободу вираження поглядів, дає підстави для обмеження цієї свободи «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету й безсторонності суду». Як правило, проблеми часто постають у разі нечіткого розуміння конвенційних положень щодо свободи розсуду. Після цього суд переходить до питання, яке, як показує аналіз, є складним для національних правозастосовних органів: чи було втручання у право заявника необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, які воно переслідувало. Вирішуючи це питання, суд докладно аналізує відповідну ситуацію. У справах за статтею 10 Конвенції він, наприклад, уважно вивчає різні факти, в тому числі висловлювання, які використовували засоби масової інформації, висвітлюючи події чи характеристики певних осіб, а також зважає на те, який зміст такі висловлювання мають у політичному, морально-етичному чи іншому контексті даної країни, який суспільний інтерес становить висвітлювана тема тощо. Тут зазвичай з часом можуть розроблятися певні основоположні засади (наприклад, відоме рішення у справі Лінгенс проти Австрії, згідно з яким межі припустимої критики політика значно ширші за межі критики пересічного громадянина), але щоб вирішити питання про необхідність втручання в демократичному суспільстві, кожна конкретна ситуація вивчається доволі докладно. Тому, щоб відповісти на це запитання під час розгляду конкретної справи, національному судді необхідно і знати принципи, розроблені в практиці суду, і заглибитися в аналіз ситуацій у справах, розглянутих судом, щоб відчути ту межу між виправданим та невиправданим втручанням у право особи.

Не треба також забувати, що національні суди, незважаючи на свою незалежність, є однією з гілок влади, а це означає, що винесені ними рішення є діями органів держави. Як зазначив І. І. Лукашук, «Незалежність судової влади – це принцип конституційного права, який визначає її взаємодію з іншими гілками влади. Інакше кажучи, йдеться про внутрішньодержавний розподіл компетенції. Відповідно до принципу міжнародної відповідальності держава не може посилатися на своє внутрішнє право з тим, щоб уникнути відповідальності за міжнародним правом. У міжнародних відносинах держава виступає як єдиний суб'єкт і несе відповідальність за діяльність всіх своїх органів» [2, c. 120]. Отже, незалежність судових органів не перешкоджає суду знаходити порушення гарантованих Конвенцією прав та інших зобов'язань держави за Конвенцією. Щодо останнього положення, йдеться, зокрема, про обов'язок держави не перешкоджати заявникові в ефективному здійсненні його права на звернення до суду (стаття 34 Конвенції), а також про її обов'язок створити всі необхідні умови для ефективного здійснення судом розслідування по справі, коли постає така необхідність (стаття 38 Конвенції).

Є чимало рішень суду щодо України, де саме дії судових органів визнавалися такими, що призводили до порушення гарантованих Конвенцією прав на справедливий судовий розгляд та інших прав. Зазначимо, зокрема, деякі з них:

– право на доступ до суду за статтею 6 (ретроактивне застосування нового терміну на касаційне оскарження в цивільних справах – Мельник проти України, заява № 23436/03, рішення від 28 березня 2006 року);

– право власності за статтею 1 Першого протоколу (ретроактивне застосування законодавства, що призупиняло виплати вчителям – Кечко проти України, заява № 63134/00, рішення від 8 листопада 2005 року);

– право на повагу до сімейного життя за статтею 8 Конвенції (недостатня участь заявника у вирішенні питання, в тому числі в суді, щодо позбавлення його батьківських прав – Хант проти України, заява № 31111/04, рішення від 7 грудня 2006 року);

– право на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції (ігнорування національними судами важливого аргументу заявниці щодо неконституційності положення закону, яким визначався розмір її пенсії, – Проніна проти України, заява № 63566/00, рішення від 18 липня 2006 року);

– право на судовий розгляд упродовж розумного строку за статтею 6 Конвенції (Єфименко проти України, заява № 55870/00, рішення від 18 липня 2006 року та багато інших);

– право на розгляд справи судом, установленим законом, за статтею 6 Конвенції (прийняття Верховним Судом рішення, на яке той не був уповноважений за Господарським процесуальним кодексом – Сокуренко та Стригун проти України, заяви №№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2006 року);

– право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом за статтею 6 Конвенції (Белуха проти України, заява № 33949/02, рішення від 9 листопада 2006 року).

Цей неповний перелік рішень суду показує, що національним судам належить не тільки ефективно захищати людину, а й самим діяти у такий спосіб, щоб не порушувати права, гарантовані Конвенцією.

Підсумовуючи свої міркування з порушеного питання, хочу ще раз зазначити: потенціал для ефективного захисту гарантованих Конвенцією прав людини на національному рівні значний навіть за наявної правової системи, і питання про те, наскільки сповна він використовується сьогодні і використовуватиметься надалі, залежить від того, наскільки державні органи прагнуть захистити права людини в Україні, позбавивши її необхідності шукати захисту в Європейському суді з прав людини.

1. Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментар до статті 9 Конституції України) // Українське право. – 1998. – №1.

2. Лукашук И. Право международной ответственности – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.

3. Паліюк В. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – К.: Фенікс, 2004. – 264 с.

4. Паліюк В. Методика застосування положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод (деякі аспекти цього питання) // Досвід застосування Європейської конвенції з прав людини в судочинстві України та Польщі: Матеріали наук.-практ. конф. / Упоряд. О. П. Корнієнко. – К.: Видавництво «А. П. Н.», 2006. – С. 38–39.

5. Права людини: довідник для прокурорів. / Упоряд. Марнікс Алінк. – К.: Фенікс, 2005. – 168 с.

6. Третьяков Д. Деякі питання застосування норм міжнародних договорів в Україні // Український часопис міжнародного права. – 2002. – №3. – С. 38–43.

7. Шевчук С. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – №2.

Автор: Дмитро ТРЕТЬЯКОВ