Мине ще триста років, але в суспільній свідомості збережеться бінарність

Коли не вдається перебороти гостру форму захворювання, вона, найімовірніше, набуде хронічної форми. Якщо не вдається вчасно залагодити політичний конфлікт, він, радше за все, перетвориться на політичну кризу. На наш погляд, така аналогія має сенс: політичний конфлікт – це гостра форма недуги політичної системи, а політична криза – вже її хронічний стан. Політичній кризі передує нерозв'язаність політичного конфлікту. Сьогодні в Україні ми маємо повномасштабну системну політичну кризу, що стала наслідком глибокого політичного конфлікту.

Що мається на увазі? Під політичним конфліктом розуміємо зіштовхнення інтересів, що не збігаються або є протилежними, поглядів, цінностей суб'єктів політики. Донедавна народ України суб'єктом не вважали. За нього все вирішувала політична еліта. З початку нового століття, особливо після подій 2004 року, народ дедалі відчутніше набуває суб'єктності, адже суб'єкт – це та суспільна одиниця, що усвідомила свої корінні інтереси і спроможна за них боротися.

У чому полягає сутність глибокого політичного конфлікту в Україні, що призвів до масштабної кризи? В загальному вигляді це – СИНДРОМ БІНАРНОСТІ світогляду українського суспільства і, як наслідок, – СИНДРОМ ДЕРЖАВНОЇ НЕДОСТАТНОСТІ. Простіше кажучи, українське суспільство страждає на розрив цілісності у світосприйнятті найважливіших суспільних цінностей, що на політичному рівні проявляється як запекла боротьба між найвищими державними інституціями.

На нашу думку, теза про те, що «Україна в нас одна і народ у нас єдиний», а в усіх негараздах винні політики, які буцімто не можуть між собою домовитися, або поверхова, або нещира. Як можна твердити про національну єдність, якщо жодне з принципових світоглядних питань, що обумовлюють долю країни, не знаходить однозначного тлумачення й одностайної підтримки.

Передусім спитаємо: яку націю ми утверджуємо, ту, що заснована на етнічній ознаці, чи ту, що має зватися політичною? Далі сформулюємо ще низку запитань: куди спрямований вектор наших геополітичних уподобань – до НАТО, чи на Схід? У мовному питанні нам виходити з історичних реалій чи керуватися цінностями лише тієї частини населення, що вважає себе титульною нацією? Хто в нас має більше права на те, щоб бути носієм патріотизму, той, хто гучно про це декларує й одягає вишиванку, чи той, хто працює в забої і зміцнює економічний потенціал країни? Яка вона правда радянського минулого країни? Це суцільне нищення голодоморами української нації чи історія людського героїзму, історія створення потужного промислового потенціалу, металургії, авіабудування, газотранспортної системи, передової науки тощо? А чи була в нашій історії Велика Вітчизняна війна? І хто був у тій борні героєм: ті, хто йшов від Сталінграда до Берліна, чи ті, хто стріляв їм у спину?

Якщо хто-небудь вважає, що в цих і подібних питаннях можливо досягнути компромісу чи взаємопорозуміння між Заходом і Сходом, то він видаватиме бажане за дійсне. Нам здається, що наявність зазначених проблем, а ще більше ставлення до них, ділить, а часом і рве суспільство навпіл, і жодна зі сторін не в змозі поступитися своєю правдою. Якщо хтось вважає, що ці проблеми відпадуть з часом, то нам так не здається і от, через що. «Гетьман Мазепа – великий герой, чи підлий зрадник?», – запитайте людей про це спочатку в Галичині, а потім у Криму і ви отримаєте діаметрально протилежні відповіді. Нехай мине ще триста років, але в суспільній свідомості збережеться бінарність щодо сформульованих вище питань.

Отже, у сьогоденній Україні маємо два світогляди, дві правди, два світи. І кожна зі сторін спирається на політичну силу, в якій вбачає провідника свого інтересу й світосприйняття. Захід і Центр, з одного боку, а Південь і Схід – із другого, давно визначилися зі своїм світоглядом, і ніщо не вказує на те, що в цьому питанні щось зміниться. Що частіше в нас відбуватимуться вибори, то більше зміцнюватимуть вони переконання протилежних сторін у своїй правді. Кожна зі сторін жадає політичної перемоги над протилежною, а не компромісу й порозуміння.

З огляду на це, на наш погляд, можливі три сценарії розвитку подій.

Перший (найімовірніший) – протистояння продовжиться попри тимчасове залагодження гостроти конфлікту через природну перевтому і психологічне перенавантаження протиборчих сторін.

Другий (малоймовірний)– конфлікт досягає критичної межі й призводить до розпаду держави навпіл, наслідки якого важкопрогнозовані.

Третій (оптимальний) – дослухатися до реально існуючих суперечностей і врятувати державу шляхом переходу до федерального її устрою і парламентської форми правління.

Автор: Олександр ЧЕМШИТ