Ми йдемо до авторитаризму?

Мистецтво справжньої політики, її успіх, особливо під час суспільної кризи, багато в чому залежить від реалістичності аналізу та вміння науковців визначати ключові аспекти ситуації, що впливають на доленосні для країни рішення. До таких важелів належить мотивація дій політичних суб'єктів та соціально-психологічні зміни суспільства. Про тенденції розвитку українського суспільства та влади наша розмова з доктором соціологічних наук, професором кафедри державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України Едуардом АФОНІНИМ.

– Як ви охарактеризували б шлях, що його пройшла Україна до 2004 року?
– Передусім хотів би привернути увагу до системного характеру кризи, що її переживає Україна (разом з іншими країнами пострадянського простору) на шляху від тоталітаризму до демократії. Нелінійний (циклічний), нерозмірний (коли мала причина може викликати непомірно великі наслідки), складний та надзвичайно динамічний характер нерідко перетворює суспільну ситуацію на непередбачувану. Тут час згадати Френсіса Бекона, який, визначаючи можливість керування суспільством, попереджав, що це можливо лише за умови дотримання законів його розвитку.
З 1992 року ми здійснювали моніторинг загальносистемних суспільних змін. Він підтверджує циклічну природу суспільної кризи. Тут обгрунтовано виокремлюється 1-й кризовий цикл, що його складають два періоди, пов'язані з діяльністю Леоніда Кучми: 1) ліберально-демократичного реформаторства (1994–1998); 2) авторитарний, протилежний за характером – друга каденція президентства (1999–2003). Перша конституційна криза (1995–1996) вичерпала себе в мирний спосіб – прийняттям Конституції 1996 року.
2-й кризовий цикл, що його започаткувала нова ліберально-демократична хвиля розвитку, наш моніторинг зафіксував уже в квітні 2004 року. На цей час у суспільстві вже визріло «ядро» (34%) громадян із сформованою ідентичністю і, відповідно, спроможністю артикулювати й обстоювати свої різні соціальні інтереси. Причому якісний (соціально-психологічний) склад цього «ядра», власне, й став підгрунтям подальших подій Помаранчевої революції.
На жаль, «помаранчева» команда не спромоглася дати адекватну відповідь викликам часу, так і не здійснивши другий етап реформ, пов'язаний з демократизацією регіональної влади та місцевого самоврядування. Нереалізовані очікування населення далися взнаки свого роду «соціальною травмою» (за визначенням польського соціолога Петра Штомки) і, відповідно, зміною соціально-психологічних характеристик українського суспільства. На тлі загального збільшення «суспільного ядра» (з 34 до 45%) відбулися його якісні зміни на користь відтворення старих стереотипів. А найтривожніше тепер те, що подальше збільшення кількості соціально активних особистостей відбувається разом з укріпленням психологічних механізмів зовнішнього (а не як раніше –внутрішнього) соціального контролю.

– А що це означитиме для суспільства?
– Узагальнено можна сказати, що сьогодні в Україні складаються реальні (соціально-психологічні) передумови для становлення авторитарного режиму. Щоправда, нині конкурують як однаково можливі два його різновиди – персоніфікований, пов'язаний з утвердженням харизматичної особистості, і системний, найвірогідніше, пов'язаний з поверненням командно-адміністративних засад у державному управлінні. Тенденції, як засвідчує порівняльний аналіз авторитарних режимів у Греції, Іспанії, Італії, Німеччині, США та інших країнах, неодмінно позначаться на обмеженні великого капіталу.

– І все-таки, є якісь інші, окрім узагальнених «соцієтальних вимірів», свідчення неминучості авторитаризму?
– Інститут соціології НАН України вивчав ставлення (згода/незгода) респондентів до такої тези: «Декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії». Аналіз ставлення до цієї думки підтверджує, що в період лібералізації (1994–1998) та (2004–2005) рівень позитивного ставлення до цієї думки істотно нижчий, аніж у періоди авторитаризму (1999–2003) і (2004–) і навпаки.

– Як ви прокоментуєте нинішню ситуацію в Україні та перспективи виходу з неї?
– Нині зростає готовність людей свою соціальну активність «вкладати в руки політиків». Відповідно, нинішній конфлікт у разі безкомпромісності сторін досить легко може перерости у гострі вуличні сутички. Цим ситуація діаметрально протилежна масовим поведінковим реакціям кінця 2004 року, коли «майдан» виявляв толерантну поведінку людей.
Отже, цілковита відповідальність за можливі наслідки сьогоднішньої ситуації в Україні лежить на політиках, які кожного разу ходять по лезу ножа, апелюючи до виборців.
Однак багатовікова українська традиція дає надію на те, що нинішній конфлікт так чи інакше вирішуватиметься компромісно. Імовірно й те, що розв'язання політголоволомки буде також непрозорим і здійснюватиметься через кулуарні домовленості. Вважаю також цілком можливим проведення одночасних парламентських і президентських виборів.
 І, нарешті, хотів би нагадати політикам про нашу політичну традицію, звернутися до книги митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать». Іларіон говорить про букву і дух закону, які лише в поєднанні здатні збалансувати соціальні інтереси.
Отже, сьогодні можливе тільки політико-правове врегулювання кризи.

Інтерв'ю взяв Олексій СИЩУК.