Сила права як політико-правовий феномен

Термін «сила права» досить рідко трапляється в політичних, юридичних і філософсько-правових дослідженнях. Більше того, мабуть, за винятком відомого філософа й юриста кінця XIX – початку XХ століття І. А. Ільїна, це поняття ніхто дотепер, принаймні в дослідженнях вітчизняних юристів, і не наділив статусом гносеологічної категорії юриспруденції. А стосовно надання цьому терміну статусу інструментального, прагматичного характеру, то його практично за межами журналістсько-політологічних інтродукцій і не виявиш; при цьому визначення, які дають йому ті чи інші автори-журналісти, зрозуміло, зовсім різні й не можуть претендувати на те, аби бути юридичним поняттям (основою для міркування в контексті державно-правової політики).

За цією, здавалося б, досить схоластичною постановкою проблеми ховаються сьогоднішні реалії утвердження молодої української державності й демократії як форми її існування. Тому сам факт уживання терміна «сила права» як політико-правового конструкту, на нашу думку, цілком здатний наповнювати змістом розв'язання сучасних нагальних завдань державно-правової розбудови України.

Недостатня розробленість власне змісту терміна «сила права», а тим паче відсутність розробленого концепту в політико-правових діях, дозволяє запропонувати один з варіантів можливих підходів, який є гранично дискурсивним і тому не повинен викликати нічого, крім бажання долучитися до обговорення порушеної проблеми.

Сьогодні, мабуть, можна казати про два варіанти тлумачення згаданого терміна: міркувати про його понятійний статус і значеннєве наповнення. Ці варіанти обмежені так званими позитивістською та природно-правовою парадигмами права. Тож, коли говорити про «позитивістську» парадигму права, то в контексті обговорюваної проблеми сили права певний досвід праксеологічного характеру ми вже маємо.

Як відомо, для позитивізму, що є правовою концепцією ліберальної демократії, сила права ототожнюється з ефективністю чинного законодавства. Останнє ґрунтується на загальному прецедентному праві, де правозастосовний аспект висувається на перше місце й нерідко зводиться до процесуального забезпечення, так званого права суддів, оскільки саме рішення суду багато в чому покликане забезпечити ефективність функціонування політичних і правових інститутів соціуму. Таке значеннєве наповнення терміна «сила права» наявне у правовій культурі англосаксонських країн (північні американці, англійці), теорія й досвід котрих багато в чому сьогодні визначають ідейну еволюцію та практику вітчизняної правотворчості й правозастосування. Водночас зрозуміло: політико-юридична практика 1990-х і початку XXI століття калькування й запозичення чужого досвіду, а також ейфорія з приводу політико-правових ідей (ідеалів і цінностей) ліберальної демократії стосовно наших реалій «перехідного періоду», відсутність в Україні справжнього громадянського суспільства із притаманною йому культурою мислення й діяльності привели нашу правотворчість і правозміни до стану, як у тій приказці: хотіли як краще, вийшло як завжди.

Безперечно, «позитивістський підхід», на нашу думку, багато в чому ігнорує теоретико-правовий зміст феномена «сила права», не підносить його до рівня понять правового дискурсу, а зводить до терміна, зміст якого фактично ототожнюється з ефективністю дії конкретних нормативних актів. А сама ефективність на практиці оцінюється за тим, скільки і які рішення суду було ухвалено (опротестовано) сторонами, й за тим, якою мірою те чи інше рішення застосовується як правовий прецедент. Інакше кажучи, ефективність розуміється з позиції «юридичної доцільності» як здатність тих чи інших правових інститутів, передусім судів, розв'язати конкретну проблему. Навіть не досвідчений у юриспруденції читач усвідомить: політичний аспект феномена «сили права» тут розуміється суто прагматично й ототожнюється з ціннісною структурою свідомості, що живить правлячу еліту й, отже, інтерпретується не так у термінах права, як в ідеологемах політичної повсякденності.

У межах «позитивістського» підходу вибудовується досить проста схема розуміння сили права, де норми й цінності правової культури покликані легітимувати нормативні акти й судові рішення, а ті, своєю чергою, покликані розв'язувати конкретні практичні проблеми в політичній сфері суспільства. Але такий варіант «сили права» межує не стільки з декларованою Конституцією «волею народу», скільки з «політичною доцільністю» її (волі) представників, котрі мають реальну владу. Цей варіант відбиває інтереси конкретних груп і за умов нестабільних політичних соціальних структур, що відображають реальну боротьбу «без правил» у сфері економічних інтересів, призводить, зрештою, до девальвації права як такого.

Інший варіант тлумачення терміна «сила права» бере свій початок від так званої школи природного права, в якій чітко диференціюється закон і право. Це дозволяє, врешті-решт, розділити зміст феномена «сила права» з огляду на аспекти його буття як поняття доктринального й на аспекти існування як терміна процесуального. Стосовно першого аспекту, то він, так чи інакше, зводиться до того, наскільки фундаментальні цінності права – справедливість, свобода, права людини – є соціально значущими й головними в політико-правовій культурі суспільства, наскільки вони реально затребувані в чинній правотворчості, а не з огляду на звичні політико-ідеологічні декларації; більше того, наскільки вони затребувані на рівні світоглядних настанов простих громадян – носіїв повсякденної свідомості.

Безумовно, такий підхід має більші, ніж позитивізм, евристичні можливості в роз'ясненні змісту феномена «сила права». Тут охоплюються два аспекти явища, причому значущість доктринального аспекту не зводиться до політичного контексту, а підносить право до його субстанціонального змісту – бути поза політикою й не дозволяти поводитися з ним за принципом «дишла», яке, як відомо, куди повернеш, туди й виходить. Вважаємо, саме розробка доктринального аспекту феномена «сила права» дозволяє дати досить розумну й об'єктивну оцінку процесу становлення демократії в Україні й позбутися, нарешті, правотворчої ейфорії, політичного прожектерства й безвідповідальності в наших сучасних реаліях.

Більше того, цей підхід дає змогу аналізувати феномен «сили права» не лише в політичному, а й у суто правовому ракурсі, оскільки ми говоримо про право, вбачаючи його вихідні підстави не в «практичній доцільності», а в існуванні ідеї права, її основних непорушних моральних постулатах, що підносяться, у нашому випадку, до рівня великих християнських цінностей: не убий, не обдури, не вкради та ін. Інакше кажучи, коли ми говоримо про силу права, ми через це повертаємося до універсальних цінностей людського буття, не підвладних жодній політичній та ідеологічній ерозії. Ясна річ, можна бути беззаперечно переконаним, що сила права є певною мірою «універсальним» феноменом, чия якісна визначеність незмінна «для всіх часів і народів». Тоді залишається тільки з'ясувати, чи має місце взагалі саме існування сили права в тих або інших культурно-історичних чи субцивілізаційних умовах. Однак за всієї привабливості таке переконання в «універсальному» розумінні сили права є наразі лише теоретичною конструкцією.

Водночас, коли ми припускаємо, що сила права виявляє себе в конкретно-історичних політико-правових і культурних формах, то яким чином останні можуть досліджуватись й адекватно описуватись концептуальними засобами.

І тут ми, зрозуміло, насамперед повинні говорити про феномен правової свідомості, бо право у власному розумінні завжди є певною впорядкованою системою цінностей-норм, зумовлених політико-правовою культурою суспільства загалом, інакше кажучи, цінностями соціальними.

На це нас наштовхнули ідеї І. Ільїна і його праця «Понятие права и силы. Опыт методологического анализа». У ній І. Ільїн сформулював низку принципових положень. І. Ільїн наголошує на загальному характері права [1] й зазначає: у цьому розумінні воно індеферентне до життєвих обставин конкретних індивідів і, відповідно, характеризується абстрагуванням від усього реального. Саме тому воно не може оцінюватися в термінах сили в буквальному розумінні слова.

Однак, продовжує він, уведене в контекст наявних політичних і духовних процесів право лише тоді знаходить предикат сили, лише тоді здійснює своє призначення, якщо правова свідомість сприйме його, наповниться його змістом і дозволить новому знанню впливати на життя душі, визначати її рішення й спрямовувати поведінку людини. Тоді право стане силою у внутрішньому, а через це й у її зовнішньому житті [2].

Хоча теза, яка зводить силу права до засвоєння його змісту суспільною свідомістю широких верств населення, викликає певний скепсис стосовно тих, хто це право формує й пропонує виконання його іншими, сьогодні у нашій країні досить актуальна.

Чому так? Річ у тім, що джерелом сили права, хоч би яким змістом наповнювалося це поняття, є держава тією мірою, якою вона може забезпечити особистісну волю й справедливість стосовно людини. Без і поза державою сила права не існує взагалі. Але це лише за умови, що й об'єктом, і суб'єктом права визнається винятково окремий індивід як громадянин, незалежно від його політичного, економічного й іншого місця в системі наявних суспільних відносин (соціального статусу).

Іншою концептуальною настановою є положення про те, що становлення сили права як самостійного феномена суспільного життя не можна зводити тільки до функціонування політичних або юридичних інститутів, до юридичної технології, котра забезпечує конкретно-політичні процеси. Становлення сили права має зумовлюватися появою особливого змісту в функціонуванні наявних інститутів влади, існуючих де-факто, а також станом самих цих інститутів, їхнім не формальним статусом, а статусом «усередині» правової свідомості суспільства й, у кінцевому підсумку, – конкретного громадянина.

Здається, пошук згаданого особливого змісту зводиться саме до Ідеї права, яку слідом за Т. Персонсом ми назвемо «домінантою духовної культури» суспільства, або системоутворювальною ідеєю права. Прийняття її правовою свідомістю перетворює право з формального регулятива життя на його формотворне начало суспільного буття. Як зазначав відомий американський етносоціопсихолог польського походження Б. Маліновський, у юриспруденції дедалі більше спостерігається тенденція розглядати право не як самодостатню реальність, а як одну з декількох систем соціального контролю, у котрій крім суто формального апарату (кодексу, судів, поліції) мають розглядатися цілі, цінності, моральні вимоги й сила звичаю [3]. На наше переконання, останні слід розглядати як базові елементи доктринального аспекту сили права. При цьому і нормативний, і процесуальний підходи до права не повинні протиставлятися. Навпаки! Ефективність (сила) права можлива лише за умови їх синтезу, за домінування її доктринального аспекту, що виражає сутність і специфіку системоутворювальної Ідеї права.

Не секрет, що в сучасному складному транснаціональному світі, де панує примат міжнародного права над внутрішньодержавним, досить складно зберігати свій суверенітет, тим паче в тому, що стосується ідеї права як одного з джерел традиції – уособлення «зв'язку часів»: минулого, сьогодення й майбутнього будь-якої культури й країни. Тому запозичення інших правових культур як системи цінностей, що по суті й утворює ідею права, вимагає великої обережності. А з огляду на неефективність багатьох запозичених у недавньому минулому правових інститутів і норм у механізмі дії права в Україні, слід і необхідно очікувати підвищення інтересу до власної правової спадщини, оскільки її вочевидь необхідно досліджувати для підвищення ефективності (сили) правової системи України [4].

1. Ильин И. А. Понятие права и силы. Опыт методологического анализа // Ильин И. А. Соч.: В 2 т. – М., 1993. – Т. 1. – С. 19.

2. Ильин И. А. О сущности правосознания // Ильин И. А. Соч.: В 2 т. – М., 1993. – Т. 1. – С. 99.

3. Малиновский Б. Научная теория культуры // Вопросы философии. – 1983. – № 2. – С. 117.

4. Оборотов Ю. Н. Традиции и обновление в правовой сфере. – Одесса: Юридична література, 2002. – С. 78.

Автори: Віктор БЕСЧАСТНИЙ, Геннадій ГРЕБЕНЬКОВ