Україна – ЄС: остаточний вибір засад розвитку держави

Розвиток інтеграційних процесів на європейському континенті є безпрецедентним явищем, що визначає нинішній і майбутній поступ Європи, її місце в новій системі міжнародних відносин. Інтеграційний рух України до Європейського Союзу [5] можна визначити за Копенгагенськими критеріями соціально-економічного розвитку. На жаль, успіхи нашої держави в цій царині не переконливі. Головним здобутком України є лише одностайне визнання владними органами та політичними елітами євроінтеграції як основного напряму розвитку держави. Виняток – радикальні ліві політичні партії.

На політичному олімпі України знайдено спільне бачення відносин з ЄС. Однак на часі донести до широкої громадськості та роз'яснити їй усі переваги наближення до європейських критеріїв розвитку. Адже, як показують дослідження [1] підтримки пріоритетів зовнішньополітичного курсу, такого ставлення громадян у багатьох регіонах країни ще бракує (див. табл. 1).

З огляду на ці дані, слід зауважити: протиставлення європейського російському вибору зовнішньої політики держави призводить до більшої поляризації всередині країни. Прихильність до інтеграції України в ЄС, скажімо, Партії регіонів ще не стала визначальною позицією електорату цієї партії, який віддає перевагу іншому вектору зовнішньополітичної орієнтації.

Необхідно брати до уваги, що європейські цінності й сучасні процеси в Європі по-різному сприймаються відповідними політичними силами в Росії, їхній спектр коливається в діапазоні від «західників» до прибічників стратегії відродження «величі Росії», у тому числі й за рахунок її впливу на пострадянських теренах. Водночас наголосимо, що з об'єктивних причин РФ, власне, не прагне до цілеспрямованої інтеграції в міждержавні організації. Для нашої країни має сенс розбудова широкого спектру взаємовигідних відносини як з Росією, так і з ЄС, а не «протиставлення відносин у трикутнику». За визначенням професора А. Кудряченка, «українсько-російські відносини неможливо нині розглядати ізольовано, поза контекстом глобалізації та нарощування світогосподарських зв'язків. Процеси глобалізації та інтеграції вельми впливають як на економіку кожної країни, так і на вибір стратегічного курсу тими чи іншими державами. До цього ще додаються й об'єктивні процеси розширення географічних меж демократії. Не брати цих факторів до уваги, означає заздалегідь припускатися помилки, ставати на оманливий шлях» [4].

На шляху до Європи Україну спіткала низка невдач. Відомо, що чинність Угоди про партнерство та співробітництво офіційного Києва й Брюсселя як головного правового документа відносин закінчується поточного року [1]. На порядку денному стоїть розробка нового політико-правового документа. Проте ця справа загальмувалася. Зусилля української сторони не принесли ще належного успіху. Показовим у цьому відношенні був лютневий 2007 року візит Прем'єр-міністра до Німеччини. За підсумками його переговорів канцлер Німеччини Ангела Меркель зауважила: «Ми дали зрозуміти, що Євросоюз перебуває в стадії перетравлювання розширення. І коли ми ведемо переговори про посилену угоду, це свідчить про те, що Україна займає особливе місце у взаєминах з ЄС. Я подала ситуацію, якою вона є. Наступний крок – це об'єднання зусиль зі створення зони вільної торгівлі. Це розглядатиметься також як прогрес» [3].

Віктор Янукович оптимістичніше оцінив результати переговорів, зазначивши: «…ми одержали сигнал, що двері ЄС є відчиненими для України. І це буде викладено в новій угоді на наступні 10 років» [6]. За словами глави уряду, Україна з розумінням ставиться до процесів, які відбуваються в ЄС, у зв'язку з розширенням, а також усвідомлює необхідність підняти рівень життя громадян України до європейського. Попри заяви пані Меркель про відсутність перспектив вступу в недалекому майбутньому нашої країни до ЄС, прем'єр-міністр України залишився задоволений переговорами з федеральним канцлером Німеччини.

Німецькі експерти наголошують на тому, що ініціатором зняття чітких орієнтирів на членство України в ЄС була Франція. Саме завдяки позиції цієї держави Єврокомісія зняла в проекті майбутньої угоди між Україною та Європейським Союзом перспективу вступу до ЄС. З урахуванням такого перебігу подій, констатує «Франкфуртер Альгемайне», через два роки після демократичної революції 2004 року в Україні розпочався «парадоксальний процес вступу без вступної перспективи». Відтак газета резюмує: виконання «розширеної угоди» саме по собі вже зробило б Україну врешті-решт готовим членом ЄС, позаяк виконання нею всіх вимог зони вільної торгівлі з ЄС максимально уподібнило б становище нашої держави до Норвегії або Швейцарії.

Водночас Україні для цього, на думку впливового німецького видання, не досить лише «лібералізувати ринок, модернізувати оборонну, зовнішню політику, створити незалежну юстицію». Необхідно ще «відстояти стратегічні газотранспортні позиції», налагодивши непрості взаємини з Росією. Водночас Україні слід «подолати значний спротив власних бізнесменів», котрі чомусь побоюються Світової організації торгівлі. Якщо на цьому шляху буде досягнуто успіху, робить висновок «Франкфуртер Альгемайне», тоді для Києва вступ до ЄС стане справжнісінькою дрібницею.

 У цьому зв'язку пріоритетним напрямом зовнішньої політики України має стати в найближчій перспективі набуття статусу асоційованого членства в Євросоюзі. Проте партнери по ЄС схильні радше до політики сусідства з нашою країною. А це має стати потужним стимулом і каталізатором істотних політичних і економічних змін усередині самої України.

Не вдаючись до деталізації підходів сторін, підкреслимо: головним для нашої держави є підтримка Європейським Союзом інтеграційних прагнень Києва. Водночас ЄС хоче бути впевнений у серйозності таких намірів України, котра повинна довести це ділом. Єврочиновники сформулювали дві ключові тези для початку євроінтеграції офіційного Києва. По-перше, двері для нас не зачинені, держава просто повинна зуміти ввійти в них. По-друге, і це не втомлюються повторювати західні політики, Україні необхідно визначитися, в якому напрямі вона рухатиметься далі. На думку, приміром, Олександра Дергачова, «не можна бути повноцінною європейською країною, не вступивши до ЄС. Мало того, для держави географічно перебувати в Європі, але не в ЄС, означає одне – отримання офіційної оцінки як держави недемократичної, як недостатньо цивілізованого партнера» [2].

Верховна Рада ухвалила всі законопроекти, необхідні для вступу країни до Світової організації торгівлі, що є передумовою євроінтеграції. Хоча вони ще не пройшли експертизи Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до COT, є підстави розраховувати на позитивні висновки. Вони стосуватимуться:

– визнання України країною з ринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства ЄС;

– отримання статусу повноправного члена в Групі держав проти корупції (GREKO);

– ратифікації Оттавської конвенції, гарантійних угод між Україною, Європейським банком реконструкції та розвитку і Євроатомом щодо модернізації й підвищення безпеки енергоблоків №2 Хмельницької та №4 Рівненської атомних електростанцій;

– започаткування діалогу на високому рівні з питань енергетики, транспорту, а також у сфері освіти та науки;

– укладення угод про співробітництво: в енергетичній галузі, з використання ядерної енергії, із врегулювання кризових ситуацій, зі створення цивільної Глобальної навігаційної супутникової системи, з деяких аспектів авіаційних перевезень;

– приєднання до Болонського процесу;

– ратифікації Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією та Додаткового протоколу до неї.

Водночас, за оцінками експертів, існують чималі проблеми в досягненні стратегічної мети нашою державою. А саме:

– соціально-економічна відсталість України. Показник ВВП на душу населення в країнах Євросоюзу в 10–15 разів вищий;

– складнощі створення й удосконалення фондового ринку. Без нього, без вільного ринку капіталів малоймовірно здійснити прискорену модернізацію;

– реформа судової системи, захист прав власності та прав людини;

– підвищення ефективності заходів у сфері боротьби з корупцією, забезпечення незалежності судової гілки влади, покращення умов для підприємницької діяльності й інвестиційного клімату в державі;

– недостатня готовність інституційної структури в Україні, брак кваліфікованих кадрів, ресурсної бази для виконання відповідних заходів.

З травня 2005 року в рамках виконання Плану дій набув чинності новий механізм, за яким МЗС України почало отримувати проекти відповідних документів заздалегідь. Таким чином, у разі прийняття рішення про доцільність приєднання до певної заяви або виступу від імені ЄС, на момент оприлюднення Україна фігурує в тексті документа серед переліку держав, котрі розглядають його зміст як складову офіційної національної позиції з того чи іншого питання.

Рішення ЄС залучати Україну до заяв і виступів з регіональних і міжнародних питань фактично надало нашій державі можливості, які свого часу отримали країни-кандидати на вступ і держави, залучені до процесу стабілізації й асоціації. Приєднання нашої країни до виступів ЄС є прозорим процесом. (Перелік документів, до яких приєдналася Україна, можна знайти на офіційному веб-сайті МЗС.) Водночас ми поки що не маємо права вносити свої пропозиції до текстів заяв ЄС. Тому рішення стосовно доцільності чи недоцільності ототожнення позиції України з позицією ЄС в кожному окремому випадку ретельно вивчається МЗС, а в разі необхідності – із залученням інших органів державної влади. Станом на кінець лютого 2007 року наша держава приєдналася до 833 із 907 документів. Це становить майже 92%.

Міжнародна економічна інтеграція, яка є реальною інтернаціоналізацією виробництва у відповідних географічних межах, проходить у своєму розвитку низку етапів. Слід чітко уявляти їхню послідовність та взаємообумовленість. Це – зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз і політичний союз. І кожен з цих етапів має прискорено пройти й Україна.

Ми поступово європеїзуємося. Свідченням руху вітчизняної економіки в європейському напрямі є 35% її товарообігу з країнами ЄС. Отож, можна стверджувати, що «український бізнес голосує за євроінтеграцію». Це додає оптимізму.

1. Громадяни України про європейську інтеграцію. // Національна безпека і оборона. – 2007. – №2. – С. 13.

2. Дергачов О. Нова Європа для старої України // Пік. – 2003. – №7. – С. 15.

3. http://for-ua.com/comments/2007/03/01/100601. html

4. Кудряченко А. И. Варианты и измерения стратегического сотрудничества Украины и России на современном этапе // Россия и современный мир. – М. – 2006. – № 3 – С. 200.

5. Угода про партнерство та співробітництво. Повний текст Угоди, підписаної між Європейським Союзом та Україною в Люксембурзі 16 червня 1994 року. – К. – 1994. – 90 с.

6. http://www.ya2006.com.ua/press-center/digest/45e430f7ee034/

Автор: Роман ФІЛОНЕНКО