Найпоширеніше насильство – сімейне

13 травня – День Матері

Створення законодавчої бази у сфері запобігання насильству в сім'ї свідчить про визнання проблеми державою. Обговорення проекту закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (вдосконалення законодавства України щодо попередження насильства в сім'ї)», ініційоване Комітетом ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності спільно з Програмою сприяння парламенту та Міжнародним жіночим правозахисним центром «Ла Страда – Україна», зібрало чимало фахівців. Це нематеріальне питання хвилює людей, адже, згідно зі статистикою, торкається багатьох у нашому суспільстві. За даними Міністерства внутрішніх справ, на обліку за вчинення насильства в сім'ї загалом перебувають 85 тис. 178 осіб, 63 тис. 624 з яких – з 2006 року. Змін потребують деякі статті чинного закону, а саме: скасування штрафу як санкції до насильника – покарання лягає тягарем на родину, а не на правопорушника; вилучення статті 11 «Офіційне попередження про неприпустимість віктимної (провокаційної) поведінки в сім'ї»; запровадження адміністративного арешту, який передбачає вилучення насильника з сім'ї, а не жертви; запровадження примусового лікування від алкоголізму щодо осіб, які вчинили насильство в стані алкогольного сп'яніння.
Про це розповідає народний депутат України, член Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» Катерина ЛЕВЧЕНКО:

Факт із недавньої історії

Було це ще за радянських часів. Працівники нашого посольства у Фінляндії, зрозумівши, що ця холодна країна – певне випробування для українських теплолюбних організмів, вирішили загартовуватися. Популярний спосіб передбачав обливання холодною водою з відра на вулиці за будьяких погодних умов. Вийшли босоніж наші екстремали з дітьми одного дня – облилися водою, вийшли наступного... А далі приїхала соціальна служба й заборонила батькам знущатися (чинити насильство) над неповнолітніми. Повідомили службу вражені фінські громадяни. Розповіла цю історію нині вже повнолітня учасниця тих подій, яка тоді була дитиною, а після втручання фінської влади – щасливою дитиною, бо дуже не хотіла загартовуватися.

Отже, насильство заради блага – все одно насильство й не має права на існування.

– Ще до першого читання проекту закону, в січні, відбулося обговорення з основними експертами – міністерств внутрішніх справ і сім'ї та молоді, а також представниками шести громадських організацій, ініційоване «Ла Страдою». Уже тоді стало зрозумілим, що потрібне ширше залучення громадськості. Намагалися анонсувати не тільки проблему як таку, а питання, що вносяться до законопроекту (корекційні програми, робота з сім'єю, а не лише з потерпілим, скасування штрафів, вилучення статті стосовно провокаційної (віктимної) поведінки, примусове лікування від алкоголізму тощо). Комітет отримав чимало пропозицій до законопроекту. Тож упевнено можна сказати: думку фахівців і експертів у цій сфері враховано.

Нині згідно зі стандартами міжнародного права приватне життя не є закритим. А ще донедавна домашнє насильство вважали особистою справою людини або сім'ї. Сім'я позиціонувалась як одиниця права, і втручатися в сімейні справи було заборонено. Десятиріччями жінки боролися, аби насильство в сім'ї визнали порушенням прав, яке мають регулювати правоохоронні органи й держава. Наявність ефективного законодавства в Україні наближатиме нас до Європи, бо, зрозуміло, туди треба йти з конструктивними змінами до нього.

На жаль, поки що не маємо реального та ефективного механізму допомоги жертвам насильства в сім'ї, бо соціальна допомога надається в нас на засадах добровільності. Що це означає на практиці? Потерпілий звертається до соціального працівника, який має працювати з кривдником, насильником, а останній може просто відмовитися. Тут треба вивчити досвід європейських країн, де соціальна робота також добровільна, та якщо є скарги на особу, яка відмовляється проходити курси лікування, консультування, корекційні програми, то запроваджуються певні санкції. Питання надзвичайно делікатне: з одного боку, не повинно бути маніпулювання правами людини, а з другого – слід унеможливити використання соціальної роботи як засобу тиску на людей. Краще йтимемо крок за кроком. Бо якщо сьогодні порівнювати Україну з державами, де розвинута система допомоги потерпілим від насильства, картина виходить невтішна: у нас всього два центри медико-психологічної реабілітації – у Чернігові й Севастополі. І мало їх тому, що не існує важелів впливу на урядовому рівні. Наприклад, Міністерство охорони здоров'я 2003 року видало наказ №38 про те, що необхідно створювати центри медико-психологічної реабілітації. Але виданий раніше наказ №33 (2000 рік) неабияк йому суперечить, бо не передбачає в штатному розписі медичних закладів персоналу (відповідно й зарплати) для таких центрів. Нині міністерство в змозі виправити цей законодавчий казус, звернувшись до депутатів, громадських організацій. Можливо, нинішній міністр і не знає, що є такі накази, бо вони приймалися попередниками. Ми доведемо це до його відома, бо треба діяти.

Окремо хочу сказати про психологічне насильство. Воно може виявлятися в маніпулюванні людиною, особливо, коли втягнуті діти. Але й тут можна боротися шляхом виявлення порушень певних законів. Скажімо, якщо дитина має право на спілкування з обома батьками, а хтось із них не дає спілкуватися з іншим, то це, з одного боку, психологічне насильство над людиною, бо вона страждає, а з другого – порушення норми закону про охорону дитинства й Сімейного кодексу. Однак, на жаль, у нас ці норми не працюють. У них закріплено, приміром, право людини на свободу від психологічного насильства, але всі санкції – карально-репресивні. Якщо скоєно правопорушення або злочин, на людину накладається штраф, арешт. Таких санкцій, як корекційні програми, виправні роботи, психологічне навчання, немає. А вони потрібні, бо, вважаю, в багатьох випадках люди скоюють правопорушення, не усвідомлюючи, що їхні дії підпадають під таке означення.

Для успішного захисту від сімейного насильства необхідні скоординовані дії багатьох громадських і державних організацій. Але основними тут, звісно, є судові органи, прокуратура й міліція. Спілкуючись із викладачами університету внутрішніх справ у Харкові, дізналася, що курсанти не вивчають закону про запобігання насильству в сім'ї. То скажіть, будь ласка, як вони працюватимуть? Сімейне право вивчають лише дві години. Але сімейне право – це не тільки право власності. Дільничний міліціонер – фактично перша людина, до якої звертаються в разі сімейного насильства. Ми говоримо про підготовку дільничних інспекторів міліції, проведення різноманітних тренінгів. Та якщо в навчальних планах немає цієї теми, міліція не зможе ефективно допомагати людям.