передплата Українською | In English

№5, березень 2007

Остання столицяОстання столиця

Поділитися:

Спекотного літа 1692 року до Глухова прибула артіль зодчих, яку очолював «записаний государевим майстром мулярської справи» Матвій Єфимов. Відомий будівничий квапився: після опорядження вже змурованого Михайлівського храму мав споруджувати – цього разу від самого початку – Миколаївську церкву (інша назва – церква святителя Миколая). Ані замовник козацької святині сотник Василь Яловецький, ані її творець не знали, що цей мурований храм, освячений восени 1695 року, на довгий час стане центром важливих подій в історії України.

Саме перед іконостасом Миколаївської церкви стояв гетьман Іван Скоропадський, коли присягав на вірність козацтву й воднораз Петрові І. Саме в цьому храмі правили анафему Іванові Мазепі, а через роки й роки гетьманами ставали Данило Апостол та Кирило Розумовський. До ікони Миколая бодай на мить припадали устами богослови Дмитро Туптало та Феофан Прокопович, поет-філософ Григорій Сковорода (майже рік співав у зведеному хорі), цариця Єлизавета Петрівна, принц Петро ІІІ, губернатор Малоросії Петро Рум'янцев, а також Михайло Ломоносов, Денис Фонвізін, Омелян Пугачов, Микола Гоголь, Тарас Шевченко… Максим Березовський і Дмитро Бортнянський іще дітьми співали в хорі хлопчиків, а потім, уже дорослими, приходили сповідатися до цього храму, хоча й знали, що під його склепінням незрушно, мов за командою «струнко», свого часу височіли нищителі України Петро І та Олександр Меншиков. Іконостас храму, який упродовж ХVІІІ століття був соборним, не один раз оновлювали. У ХХ столітті церкву закрили, старовинні образи знищили, художні розписи стін спаплюжили, могили на цвинтарі зрівняли з твердою глухівською землею. За роки незалежності святиню було реставровано. Нинішній величний іконостас висяює золотом-сріблом, як і той, до якого невпевнено, майже скрадливо, низько схиливши голову, вперше підходив майбутній гетьман Іван Скоропадський.

Коли князь нетерпляче розгорнув царську грамоту

Пишні урочистості тривали кілька днів. Головне дійство відбувалося в Миколаївській церкві та на Радному (Соборному) майдані, де ще недавно проклинали Івана Мазепу, зривали ордени з похапцем витвореної гетьманової подоби-ляльки, били її кийками. Усе це бачила пригнічена козацька старшина, яку зібрали, аби імітувати обрання гетьманом полковника Івана Скоропадського (1646–1722).

Директор народного історико-педагогічного музею Глухівського педуніверситету Микола ГУРЕЦЬ (фото на стор. 67 внизу), як і деякі інші дослідники, вважає, що служба Божа відбулася в Троїцькому соборі. Інші авторитетні історики доводять: літургію провели в Миколаївській церкві, адже саме вона величалася в центрі Глухова. За свідченням неспростовних джерел, саме з цього храму на площу вийшли священики, князь Долгоруков і дяк Родостамов, котрий, піднявшись на застелений килимами високий стіл, зачитав царську грамоту. За давньою традицією з кола, де стояли старшини, залунали різноголосі пропозиції. Деяким козацьким достойникам здавалося, що їм усе ще підвладний не лише перебіг подій, а й плин історії. Не бачили чи не хотіли бачити вчорашні звитяжці переможних усмішок московських владоносців.

 Дехто ще обстоював «молодого й заслуженого чоловіка» Павла Полуботка, та до урочистого столу вже вели під руки 62-річного Івана Ілліча. Він (теж за усталеним запорозьким звичаєм) віднікувався, але князь Долгоруков нетерпляче розгорнув царську грамоту. І немолодий Скоропадський перестав опиратися. Ставши на святково прикрашений стіл, прийняв клейноди, захоплені московськими нападниками в Батурині, та нову гетьманську печатку. Помолившись у церкві, новообраний (радше новопризначений) гетьман склав присягу на вірність Петрові І за текстом, заздалегідь написаним у похідній царевій канцелярії.

 

«Ми і гетьманству цьому не раді…»

Стомлений Іван Ілліч ледь дочекався вечора. Довго вмивався в гетьманському помешканні, де зібралися родичі та найближчі друзі. Дружина Анастасія, дивлячись на булаву, крізь сльози тихо проказала: «Ми і гетьманству цьому не раді – Мазепа живий ще гетьман…» Ці слова хтось із «найвірніших» приятелів ще вночі переповів московським очільникам.

Наступного ранку Петро І і його найближче оточення (зокрема й князь Меншиков, військо якого винищило Батурин) влаштували гетьманові бучний прийом. Ніхто не натякнув Іванові Скоропадському, що всі знають необережні слова його дружини, але ніхто й не повідомив гетьмана, що вже виловлюють прихильників «великого зрадника» (їх почали називати «мазепинцями»). У ті хвилини, коли князь Долгоруков у розкішній кареті супроводжував Івана Ілліча додому, до похмурого глухівського «тюремного замку» звідусюди гнали для допитів козаків та старшин. Пізніше їх не просто стратили з особливою жорстокістю, а покраяли на шматки, які розвезли для постраху в різні куточки вже поневоленої, але нескореної української землі.

– Іван Скоропадський служив цареві, однак не вірою й правдою, – наголошує Микола Гурець. – Гетьман був досвідченим і гнучким політиком. Він налагодив діяльність головних державних інституцій, запровадив щорічні ради не лише генеральної старшини та полковників, а й сотників, духовенства та міських війтів. Це був своєрідний парламент Гетьманщини, яка, на думку мого колеги Віталія Матвієнка, твердо дотримувалася демократичних традицій і посутньо відрізнялася цим від самодержавно-кріпосницької Росії. Іван Скоропадський, хоча й непослідовно (інакше просто не могло бути під тотальним московським гнітом), однак боровся за автономію України, уникав таврувати Івана Мазепу як зрадника (в листах, універсалах та інших документах просто називав його «колишнім гетьманом»), рішуче виступав проти діяльності так званої Малоросійської колегії. Боротьбу з цим новоутворенням, фактично самодостатнім урядом, який мав правити від імені царя, після смерті Івана Скоропадського ще з більшою наполегливістю продовжив Павло Полуботок.

Полковник, який мав скарби, але не одержав булави

 Чернігівський полковник Павло Полуботок (бл. 1660–1724) був свідком багатьох благородних планів і розпачливих роздумів уголос, перемог і поразок Івана Скоропадського. Знав, що свої гріхи старий гетьман замолював у Миколаївській церкві. Там спалював померклу душу і за те, що не вберіг від розправи Лебедин, де сотні непокірних «мазепинців» саджали на палі, вішали або колесували, і за те, що навесні 1709 року доля сплюндрованого Батурина випала багатьом подніпровським козацьким містам-фортецям, а також Старій Чортомлицькій Січі, замордованих захисників якої було пущено за течією на плотах-шибеницях. Карався за козацьку допомогу росіянам у Полтавській битві, а тому допомагав Чигиринському, Трахтемирівському та іншим монастирям, дарував Києво-Печерській лаврі привілеї й неоціненні коштовності (згодом портрет Івана Скоропадського з'явився в розписах Успенського собору цієї духовної твердині), зрештою, разом із дружиною Анастасією спорудив дерев'яну церкву Святої Анастасії та заснував поблизу Глухова Гамаліївський жіночий монастир.

Саме Павло Полуботок брав участь 1718 року у великій весільній депутації до Москви та Петербурга, коли вже хворий гетьман квапився віддати 15-річну доньку Уляну за Петра – сина царевого улюбленця графа Толстого. Вклонявся цареві на церемонії в Кремлі – тому цареві, котрий змушував його козацькі сотні осушувати болота, копати канали між Ладозьким озером і північною столицею та будувати осоружний Санкт-Петербург, тому цареві, котрий тримав біля себе недужого гетьмана майже шість місяців і видавав указ за указом, спрямованих на знищення української незалежності. Саме Павло Полуботок першого липня 1722 року востаннє як наказний гетьман доповідав Іванові Скоропадському про стан державних справ. Вони разом сумують, що згоріла церква Святої Анастасії й остаточно вирішують на її місці спорудити мурований Анастасіївський храм. «Хочу, щоб мене відспівували в Миколаївській церкві», – на прощання попросив Іван Ілліч. Саме Павло Полуботок уже третього липня стежив, як виконували заповіт гетьмана: занесли тіло до церви й відслужили панахиду.

Вольовий і рішучий Павло Полуботок був зверхником недовго. Петро І мав про нього незмінну думку: «Сей человек хитер – из него может выйти второй Мазепа». Ось чому цар свого часу підтримав Івана Скоропадського, а після його смерті дуже довго відкладав вибори нового гетьмана. Павло Полуботок не гаяв часу на мрії про урочистості в Миколаївській церкві. Він відкрито став на герць із президентом Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим, який прибув до Глухова 21 липня 1722 року й відразу ж забрав гетьманські клейноди та провів обшуки в Генеральній військовій канцелярії. Після цього протистояння настільки загострилося, що Павло Полуботок споряджає поважну депутацію до царя, а сам докладає всіх зусиль, аби московські наглядачі не заволоділи скарбницею.

Кожен проукраїнський крок Павла Полуботка наближав його до трагічного фіналу. Десятого листопада 1723 року Петро І поставив останню крапку: наказав заарештувати й спровадити до Таємної канцелярії наказного гетьмана та його найнадійніших побратимів. Їх після нещадних тортур допитував сам цар. Саме перед розлюченим самодержцем закутий у кайдани Павло Полуботок виголосив славетну промову, яку зафіксовано в «Історії русів» та інших документах. Є в ній таке узагальнення: «Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками – справа азіатського тирана, а не християнського монарха». Є й пророцтво, яке справдилося: незабаром Петро й Павло стануть перед Богом і «там розсудяться».

Полковник, котрий так і не здобув гетьманської булави, помер у Петропавлівській фортеці 18 грудня 1724 року. Невдовзі не стало царя. Майно знищеної української старшини привласнили російські вельможі, а скарби самого Павла Полуботка, на які давно махнули рукою «чорні археологи», ще й досі шукають хіба що романтики, залюблені в рідну історію.

Універсали Данила Апостола

Смерть царя 8 січня 1725 року врятувала від загибелі вцілілих від розправи українських бранців Петропавлівської фортеці. Серед них був і миргородський полковник Данило Апостол (1654–1734). Його та інших старшин відпустили в Україну лише пізньої весни 1727 року. Зраненого в багатьох боях (втратив праве око) 70-річного полковника, який бував разом із Мазепою в ставці шведського короля, пізніше служив Петрові І, відтак боровся з ним, уже на Покрову обирають гетьманом. Багатоденні урочистості, розлого змальовані в «Історії русів», розпочалися з пострілів 41 гармати й завершилися відправами в Миколаївській церкві.

Коли настали будні, Данило Апостол (останній на Лівобережжі знаний сподвижник Івана Мазепи), докладає всіх зусиль, аби утвердити державний статус України, усталити чітку судову систему, повернути Києву митрополію, скасовану Петром І… Гетьман квапиться й тому, що має поважний вік, і тому, що відчуває прихильність малолітнього Петра ІІ. У лютому 1728 року їде до Москви на його коронацію, де подає далекосяжні петиції. Їх розглядають неохоче, ухвалу відкладають з дня на день. Нарешті 22 серпня виходять «Рішительні пункти», які запроваджують цілу систему обмежень української державності. Лише 9 вересня гетьмана відпускають до Глухова.

Данило Апостол, замість того, щоб виконувати московські приписи, розсилає в полки Лівобережної України численні (воістину саме так!) універсали, де буквально до дрібниць регламентує організацію української державності. Ось типові назви безкомпромісних документів: «Про знищення Малоросійської колегії та багатьох повинностей і податей, нею визначених», «Про заборону великоросіянам володіти в Малоросії хуторами та іншими угіддями», «Про висилку із Малої Росії всіх великоросіян, які не мають паспортів»…

Старий очільник засновує казначейство, котре склало перший в історії Гетьманщини річний бюджет із сумою витрат 144000 рублів, здійснює кодифікацію законів (знамениті «Права, за якими судиться малоросійський народ»), підтверджує Магдебурзьке право багатьом містам, домагається повернення Києва під свою юрисдикцію, налагоджує тісні стосунки із Запорозькою Січчю…

На жаль, роки брали своє. Гетьман дедалі частіше, втікаючи від царських резидентів, усамітнюється в Сорочинцях, де мав маєток і будував Спасо-Преображенську церкву, уже більше клопочеться не про державу, а про свою родину: синів-полковників Петра та Павла.

Прощальне диво з ласки імператриці Єлизавети

Данила Апостола, котрого поховали в Сорочинцях, протягом довгих років називали останнім гетьманом. В Україні тривалий час (здавалося, що назавжди) лютували Малоросійська колегія, а також ціла мережа посланців Таємної канцелярії. Ставленик імператриці Анни Іоаннівни Бірон мав Лівобережжя за свою вотчину. Зубожіння та руйнація сягнули апогею. Міжгетьмання ввійшло в історію як чорна епоха. Своєрідним символом її стала пожежа 27 травня 1748 року, що знищила дерев'яну забудову центральної частини Глухова, зокрема й гетьманський двір часів Івана Скоропадського та Данила Апостола.

Та незабаром сталося диво: імператрицю Єлизавету вмовили (вирішальну роль у цьому відіграв фаворит Олексій Розумовський) повернути назад колесо української історії й відновити гетьманство. Грамота про це не забарилася. Глухів почав готуватися до елекції, традиції якої вже було забуто. Вибори нового (і насправді вже останнього) керманича заочно відбулися 22 лютого 1750 року на козацькій раді. 24 квітня з'явився указ імператриці, за яким новообраний гетьман прирівнювася до російського фельдмаршала.

Коли обоз із 125 возів прибув до Глухова, ніхто не впізнав сина козака Розума, колишнього пастушка й співака Кирилка з Лемешів Козелецького району. Гетьмана супроводжували дружина Катерина та радник Теплов, трупа акторів і співаків, музиканти й скоморохи. Грамоту та клейноди внесли до Миколаївської церкви й поклали на стіл, вкритий розкішним перським килимом. Золото засліплювало очі. На щастя, не засліпило.

Кирило Розумовський, хоча частіше мешкав у Санкт-Петербурзі, ніж у Глухові, використовував зв'язки для розбудови української державності, зокрема для поширення своєї влади на Київ та Запорозьку Січ. Гетьман провів судову реформу 1760–1763 років, оновив козацьке військо й систему освіти (запровадив обов'язкове навчання козацьких дітей), вжив заходів для відкриття університету в Батурині, який любив і до якого 1758 року переніс резиденцію. Оскільки в місті бракувало приміщень, то Генеральна військова канцелярія та інші установи залишилися в Глухові. Там діяли театри, музичні школи, освітні заклади. Саме Глухову, а не Батурину принесли велику славу геніальні композитори Максим Березовський і Дмитро Бортнянський.

Гетьман мав значний вплив не лише в Україні, а й у Санкт-Петербурзі. У столиці він був і коли 25 грудня 1761 року померла покровителька – імператриця Єлизавета, і коли треба було підтримувати Петра ІІІ, надто ж тоді, коли, відбувши роль блазня при дворі нового імператора, взяв активну участь на чолі гвардійського полку в державному перевороті 1762 року. Немає сумніву, що без Кирила Розумовського не було б імператриці Катерини ІІ. Тієї імператриці, котра осипала поцілунками вдячності гетьмана, запевняла всіх у любові до України і котра, затаврована пізніше Тарасом Шевченком, 10 листопада 1764 року видала маніфест про те, що Кирило Розумовський добровільно зрікся гетьманства. Цей вердикт українець із діда-прадіда й останній керманич Лівобережжя слухав спокійно, з великою гідністю.

Позбувшись булави, довго не полишав Санкт-Петербург, раював у підмосковному маєтку та за кордоном і лише на схилі поважних літ повернувся до улюбленого Батурина. Там, у палаці, зберігав одяг, в якому пас волів, любив показувати його гоноровитим спадкоємцям і вечорами розповідав нащадкам про рідне село. Глухів згадував рідко. Хіба що зронював трепетне слово про іконостас Миколаївської церкви, перед яким у перші дні гетьманства молився за світле майбутнє рідної землі.

Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Комітет Палати представників затвердив статті звинувачення у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 грудня

"Нафтогаз" планує у 2020 роцi cтворити бiржу для торгiвлi газом Вчора, 13 грудня

Швейцарія продовжила на рік замороження активів Януковича Вчора, 13 грудня

Влада планує змінити порядок надання монетизованих пільг на комуналку Вчора, 13 грудня

Нафтогаз та Газпром ведуть перемовини у Відні — ЗМІ Вчора, 13 грудня

Україна і Молдова підписали меморандум щодо постачання газу Вчора, 13 грудня

Німецький міністр звинуватив Путіна в спробі виправдати вбивство в Берліні Вчора, 13 грудня

Реструктуризація "зеленого" тарифу: Мiнекоенерго не пiдтримує запропонований нардепами сценарiй Вчора, 13 грудня

Президент розповів, кому найбільше підвищать пенсії Вчора, 13 грудня

Європейська Рада продовжила санкції проти Росії Вчора, 13 грудня