№15, серпень 2016

Нюрнберзький процес: «життєвий простір» для Третього рейху. За рахунок України. Екскурс в історію. З позицій сьогодення

На основі вивчення документів та матеріалів Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі автор акцентує увагу на обґрунтуванні одного з важливих обвинувачень, висунутих головним військовим злочинцям щодо завоювання «життєвого простору» для «обраного» німецького народу за рахунок злодіянь проти інших народів, зокрема слов’янських, аж до їхнього фізичного знищення. Зроблена спроба порівняти плани гітлерівської Німеччини в період Другої світової війни з агресією Росії проти демократичної України.

1 жовтня 1946 року в Нюрнберзі завершив роботу Міжнародний військовий трибунал. Від його початку 20 листопада 1945 року впродовж 316 днів на 403 засіданнях представники чотирьох держав — учасниць антигітлерівської коаліції (США, СРСР, Великої Британії, Франції), на основі ухвалених 8 серпня 1945 року Положення та Статуту трибуналу, використовуючи ґрунтовну джерельну базу (письмові документи, кінофотоматеріали, речові докази, свідчення з боку обвинувачення та захисту підсудних, результати їхніх допитів, виступи адвокатів тощо, визнали винними головних військових злочинців у скоєнні жахливих злодіянь проти людства.

  На засіданнях трибуналу йшлося про розв’язання Німеччиною та її союзниками агресивних воєн проти низки європейських держав і США, про вбивства та жорстоке ставлення до цивільного населення на окупованих територіях, їхнє спустошення, примусове відправлення значної кількості громадян до Німеччини, їхню експлуатацію в промисловості та сільському господарстві на користь Третього рейху, вивезення матеріальних та культурних цінностей, репресії щодо учасників руху опору проти загарбників, нелюдське поводження з військовополоненими в концентраційних таборах, масове винищення єврейського населення, що свідчило про створення загального плану або змови для здійснення цих злочинів у період Другої світової війни.

  Автор не ставить собі за мету висвітлити весь хід процесу в Нюрнберзі, а акцентує увагу на обґрунтуванні одного з важливих обвинувачень, висунутих головним військовим злочинцям, а саме їхніх намірів завоювання «життєвого простору» для «обраного» німецького народу. Розширення території третьої Німецької імперії потрібно було для вчинення нацистами жахливих злодіянь проти окремих народів, зокрема слов’янських, аж до їхнього фізичного знищення, жорстокої експлуатації економічних, людських, культурних можливостей, в тому числі України як складової  СРСР, вилучення трудових ресурсів для примусової роботи в Німеччині, «знелюднення» значної частини української території для німецької колонізації. Відомим було й гасло, яке уособлювало ці лиховісні плани, а саме «Німеччина, Німеччина – понад усе!».

 

* *

*

  Варто нагадати, що Німеччина та її союзники зазнали поразки в Першій світовій війні. Відповідно до Версальської угоди вона територіально поступалася Ельзасом – Лотарингією, Познанню, Західною Пруссією, частиною Сілезії й областю Мемель. Гданськ ставав вільним містом, Саарська область на 15 років переходила під управління Ліги Націй, а вугільні шахти залишалися за Францією.

  Німеччина втрачала свої колонії, вони переходили під управління «прогресивними націями» за дорученням Ліги Націй, її армія підлягала роззброєнню та скороченню до 100 тис. осіб, Генеральний штаб ліквідувався, військові фортеці руйнувалися на відстані до 50 км на схід від Рейху. Контроль за цими процесами та передачею військового майна здійснювали міжсоюзні комісії. Версальська угода набрала чинності на початку 1920 року.

  Правлячі кола Німеччини вважали Версальський договір несправедливим та поставили собі за мету переглянути його положення на свою користь, відновити військовий та економічний потенціал, отримати втрачені території, здобути авторитет великої держави та заявити всьому світові про свої далекосяжні агресивні плани. Про ці завдання як самозахисні, відновлення справедливості вже йшлося в програмі Націонал-соціалістської німецької робітничої партії (НСНРП), ухваленій у 1920 році, яку наступного року очолив Гітлер.

  Незважаючи на підписаний навесні 1922 року в Рапалло договір про співробітництво з радянською Росією, східна сусідка вважалася потенційним ворогом у здійсненні  цих завдань. Вже в новорічному номері 1921 року газети «Фолькішер беобахтер» була опублікована стаття А. Розенберга, майбутнього теоретика націонал-соціалізму,  де був викладений план німецького хрестового походу проти цієї країни [1], який підтримав Гітлер.

  Після невдалого заколоту в Мюнхені в 1923 році Гітлер, відбуваючи    5-річне ув’язнення у фортеці в Ландзберзі, розпочав писати книжку «Моя боротьба», яку закінчив у 1925--1927 рр. Саме в ній викладено обґрунтування завдань щодо завоювання «життєвого простору», а саме територій, населення котрих потрібно ліквідувати всіма можливими засобами, зокрема й шляхом  знищення. «На час можна відмовитися від цієї проблеми, але у зв’язку з тим, що життєвий простір, який відповідає великій державі, є основою всякої могутності, то вона має бути розв’язана в кінцевому підсумку тим чи іншим шляхом» [2].

  Цій меті відповідала внутрішня та зовнішня політика нацистів, які на чолі з Гітлером прийшли до влади в січні 1933 року, а саме забезпечити Німеччині належну та ефективно використовувану територію. Гітлер підкреслював, що «це діяння, яке викличе пролиття крові, єдине, яке може бути виправдано перед богом і наступними поколіннями» [3]. «Але ми прийшли на цю землю, щоб заробляти тут свій насущний хліб ціною вічної боротьби, прийшли як істоти, котрим нічого не було дано без бою і які будуть зобов’язані своїм панівним становищем на землі лише своєму розуму й відвазі, завдяки яким вони зможуть завоювати і зберегти таке становище» [2], – закінчував пророкувати він.

  На виконання таких агресивних планів здатна лише сильна раса, вважав Гітлер, що «вижене слабкі, бо остаточний стрімкий натиск уперед до життя розірве сміховинний шлях пресловутого ідеалістично налаштованого людства і звільнить місце для людства, яке діятиме відповідно до закону природи, який знищує слабких, щоб надати їхнє місце сильним…» [4]. А задля цього варто «ревно стежити за збереженням найкращих елементів своєї раси», яка «одного прекрасного дня стане паном на землі». Нацистів не цікавила доля інших націй, бо вони потрібні були їм як «раби в інтересах нашої цивілізації» [4]. Потрібно виховати «верству нових панів, яким чужа мораль, жалість, верству, яка  усвідомлюватиме, що вона має право на основі своєї раси панувати, верству, яка зможе встановити своє панування над широкими масами» [4].

  У лексиконі нацистів з’явився термін «знелюднення», що його полюбляв Гітлер. Так, він із задоволенням доводив підлеглим, що «ми повинні розвивати техніку знелюднення. Якщо ви запитаєте мене, що я розумію під знелюдненням, я скажу, що маю на увазі усунення цілих расових одиниць, і це я  маю намір здійснити, це, грубо кажучи, моє завдання. Одне з головних завдань німецької державної діяльності на всі часи. Запобігти всіма наявними засобами  подальшому збільшенню слов’янської раси. Природа жорстока, тому й ми можемо бути жорстокі. …Я маю право усувати мільйони нижчих рас, які розмножуються, як черв’яки» [5].     

        Знищення слов’янських народів справді було пріоритетним завданням Гітлера. У розмові з Г. Раушнінгом, німецьким дипломатом, він цинічно заявив, що «природні інстинкти всіх живих істот підказують йому не тільки необхідність перемагати слов’ян як ворогів, а й знищувати їх». У попередні часи «переможець отримував прерогативу на знищення цілих племен, цілих народів. Здійснюючи це поступово й без кровопролиття, ми демонструємо нашу гуманність». 

  А. Розенберг у своїй книжці «Кров и честь» зазначав, що слов’яни мають вимирати, що їх розмноження не бажане. «Вони можуть користуватися протизаплідними засобами, робити аборти, і що більше, то краще. Освіта для них небезпечна. Для них досить навчитися рахувати до ста» [6].

  «Якщо ми хочемо здобути нову територію в Європі, – роз’яснював Гітлер, – то це може бути зроблено переважно за рахунок Росії (Радянського Союзу. – Авт.). І знову нова німецька імперія повинна йти слідами тевтонських рицарів. Але на цей час землі для німецького плуга будуть здобуті німецьким мечем» [7]. Він радив своїм підлеглим запам’ятати, що «ми – варвари, і ми хочемо бути варварами. Це – почесне звання» [8]. 

  З метою завоювання територій для Третього рейху нацисти вторглися в Австрію, захопили Чехословаччину та розпочали війни проти Польщі, Англії, Франції, Бельгії, Данії, Норвегії, Нідерландів, Греції, Югославії, СРСР і США. Цією справою мав займатися вихований у дусі націонал-соціалізму німецький солдат. Спеціально для нього була вироблена пам’ятка, в якій, зокрема, наголошувалося: «Пам’ятай та виконуй – ти зроблений із німецького заліза, знищуй в собі жалість і співчуття, вбивай усякого росіянина, не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчина або хлопець. Ми поставимо на коліна весь світ. Ти можеш вирішувати долі Англії, Росії, Америки, знищуй усе живе, що чинить опір на твоєму шляху. Завтра перед тобою  стоятиме весь світ» [7].

  У шостій заповіді «12 заповідей поведінки німців на Сході», підготовлених на початку червня 1941 року, пересічним громадянам Третього рейху нагадували, що їм треба усвідомити для себе, що вони «є на ціле століття представниками великої Німеччини та прапороносцями націонал-соціалістської революції в Європі». «Тому ви повинні з усвідомленням своєї гідності вживати найжорсткіших і  найнещадніших заходів, яких вимагає від вас держава» [9].

  Напередодні  нападу на СРСР Гітлер схвалив пропозиції А. Розенберга,

майбутнього міністра окупованих східних територій Третього рейху, про розподіл Радянського Союзу на рейхскомісаріати Росії, Кавказу, Остланд, в які  включали  Україну,  Білорусь  та  інші  регіони,  про  призначення в них фашистських правителів.

  Окупована Польща вже мала такого жорстокого адміністратора. Туди прибув Г. Франк, щоб на території цієї країни з багатовіковою історією та самобутньою високою культурою реалізувати програму пригноблення та знищення нації, яку гітлерівці вважали підкореною. Перед прибуттям до країни він отримав від Гітлера «надзвичайний наказ» з приводу управління нею, а саме: «Нещадно спустошувати цю область, як територію війни і як трофейну країну, зробити її грудою руїн з точки зору її економічної, соціальної і політичної структури» [7].  Кажучи про поляків, він заявив, що після того, як з них буде висмоктана вся робоча енергія, можна буде «перетворити на котлету поляків, українців і всіх тих, хто знаходиться поблизу...» [1]. Франк не міг не керуватися настановами свого фюрера, який вважав, що «до Польщі належить ставитися як до колонії, до поляків -- як до невільників, сучасного рабського стану великої Німецької імперії» [10].

        Жорстока економічна експлуатація, відправка звідти сільськогосподарської продукції до Німеччини призвели до поширення смертності від голоду серед польського населення. Франку сподобався виступ Геббельса, який заявив, що його не цікавить, «чи процвітають нації, чи здихають від голоду, головне, як ми можемо їх використовувати як рабів в інтересах нашої цивілізації» [4].

  Гітлерівська Німеччина заздалегідь складала плани експлуатації окупованих територій Радянського Союзу. Ще до нападу на СРСР, 29 квітня 1941 року, Гітлер зібрав чергову нараду нацистської верхівки для розроблення економічних заходів за варіантом «Барбаросса». У підсумку був створений економічний штаб особливого призначення «Ольденберг», підпорядкований Герінгу, для забезпечення найефективнішої експлуатації окупованих територій, передусім постачання продовольством німецької армії. На працівників штабу та його підрозділів покладалися завдання: під час наступу вермахту рухатися за передовими частинами, щоб запобігти знищенню продовольчих і сировинних запасів, забезпечити вивезення матеріальних цінностей, трофеїв, оцінювати потенційні можливості економічних районів.

  Після обговорення плану «Барбаросса» учасниками наради на чолі з Гітлером 2 травня 1941 року стали зрозумілими мотиви нападу на СРСР, а саме швидка перемога над цією країною мала розв’язати продовольчу кризу, що наростала, бо подолати її за рахунок окупованих європейських країн було неможливо. В ухваленому на нараді меморандумі зазначалося, що «війна може тривати лише в разі забезпечення всіх збройних сил  харчами з Росії. Безперечно, якщо ми вивеземо з цієї країни все, що нам потрібно, багато мільйонів людей Росії будуть приречені на голодну смерть» [11]. 

  У директиві про економічну політику на Сході, виданій 23 травня 1941 року, автором якої був Герінг, ідеться про те, що Німеччина «не зацікавлена в підтримці виробництва на цій території. Вона постачає продуктами харчування лише розміщені там війська… Населення в цих районах, особливо міське, приречене на голод. Необхідно буде вивозити це населення до Сибіру» [12].

  Уже після 22 червня 1941 року Гітлер визначив стратегічне завдання щодо методів використання східних окупованих територій. У його директиві зазначалося, що «в кінцевому підсумку нині окуповані східні території  експлуатуватимуться з колоніальних позицій і колоніальними методами, а свавілля й тиранія будуть надзвичайно підходящими формами» [13] управління цим процесом.

  «Принципово ми повинні тепер поставити перед собою завдання розрізати величезний пиріг, – заявив Гітлер, – у відповідності з нашими потребами, щоб, по-перше, домінувати там, де ми хочемо, по-друге, обстрілювати, де ми хочемо, по-третє, експлуатувати». Ці відвертості фюрера були із захопленням схвалені його однодумцями [14].

  Геббельс не раз нагадував про це рейхскомісарам окупованих східних територій,  бо «це війна не за трон і не за вівтар, це війна за зерно, хліб, за багатий обідній стіл, за багаті сніданки й вечері… війна за сировину, гуму та руду» [15]. Герінг, як уповноважений з виконання чотирирічного плану розвитку економіки Німеччини із задоволенням констатував, що «ми в росіян відняли найкращі райони, яйця, масло й борошно маються там у такій кількості, що ви собі навіть уявити не можете» [16]. 

  Герінг із захопленням розповідав про «країну донських козаків», де в станицях «німецькі солдати обжираються медом і маслом, як вони навчилися жерти м’ясо, умочуючи його в сметану, а масло поглинати шматками, про те, як піде з Азовського і Каспійського морів до Німеччини ікра та скільки пшениці зможе викачати Німеччина» [17]. «Вас послали туди не для того, щоб примножувати добробут увірених вам народів, -- надихав він аудиторію, -- а для того, щоб ви викачали все можливе… Ви повинні бути, як лягаві собаки, там, де мається ще дещо. Я маю намір грабувати, і найефективніше» [17].

  Не відставав від нього у своїх відвертостях Розенберг. 22 червня  1941 року він заявив, що «ми не маємо жодних підстав для того, щоб  годувати ще й російське населення за рахунок продуктів, отриманих на цих додаткових територіях. Ми знаємо, що це є жорстокою необхідністю, далекою від будь-яких почуттів». «Росіяни в душі нас ненавидять, -- того ж дня підтримав його Герінг. – Тим краще, якщо цей народ настільки ослаб, що не може підняти руку там, де ми не використовуємо його на роботі» [18]. Він робив усе, щоб «усі знали: якщо десь і буде голод, то тільки не в Німеччині» [19].

 

 

* *

*

  Особливе місце в планах нацистської верхівки Німеччини щодо нищівної експлуатації потенційних матеріальних, людських і культурних можливостей окупованих східних територій посідала Україна. Згідно з першим варіантом генерального плану «Ост», ухваленим у липні 1941 року, що складався з двох етапів – короткострокового (на період війни з СРСР) та перспективного (на 20--30 років), освоєнню та приєднанню до Третього рейху підлягали території від Ладозького озера через Валдай до Брянська й далі вздовж східного кордону України. 16 липня 1941 року Гітлер заявив, що «Крим разом із тилом (територія на північ від Криму) повинен стати територією Рейху». Зрозуміло, що цим тилом були райони між Кримом і «староавстрійською» Галичиною. Тобто до Німеччини мали увійти землі Південної та Правобережної України.

  Україна мала стати одним із ключових об’єктів для забезпечення вермахту таа населення Німеччини продовольством. Гітлер заявляв своїм поплічникам: «Ми ледве вириваємо з моря кілька метрів землі, тоді як в Україні безмежно родюча земля, гумус якої подекуди сягає десяти метрів завглибшки, і ця земля чекає на нас» [20]. А Розенберг був переконаний, що «Україна нам може дати те, чого бракує в Німеччині. Це завдання мусить бути виконане, незважаючи на втрати» [21].

  Як же на практиці нацистський режим виконував завдання щодо використання українських земель на користь Німеччини? Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська області були об’єднані в дистрикт «Галіція», який підпорядковувався генерал-губернаторству (польським землям). Правобережна, більша частина Лівобережної та південні райони, що були підпорядковані  Криму, утворювали рейхскомісаріат «Україна» з цивільною адміністрацією. Східні райони аж до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовим управлінням. Чернівецьку та Ізмаїльську області Гітлер передав Румунії. Правителю Румунії було дозволено створити провінцію Трансністрія, до складу якої ввійшли Одеська область, південні райони Вінницької області та західні райони Миколаївської області.

  Закарпатські землі ввійшли до складу Угорщини. Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені до воєнної зони, яка перебувала під владою німецького військового командування. Такі дії з розчленування українських територій свідчили, що нацистське керівництво було переконане в тому, що «Україна не існує… це географічне поняття» [21].

  Найекстремальніших форм набув нацистський режим у рейхскомісаріаті «Україна» з центром у м. Рівному. Його рейхскомісаром був призначений Е. Кох, адміністратор, відомий своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян. Після призначення на цю посаду у зверненні до своїх підлеглих він зазначав: «Мене знають як жорстоку собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром «України». Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, не озираючись на почуття та власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення» [22].

  Для інтенсифікації пограбування українського чорнозему була створена система грабіжницьких заготівельних установ. Найбільшим було «Центральне торговельне товариство Сходу» з 30 комерційними відділами та 200 філіями на місцях, яке здійснювало облік, вилучення та переробку вилученої сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брали участь 250 німецьких фірм. Для посилення експлуатації сільськогосподарських ресурсів України німецька влада у 1942 році створила на окупованій території низку акціонерних товариств -- таких, як «Збіжжевий центр України», «Центр закупівлі й збуту України», «Центр напоїв України», «Цукровий центр України» тощо.

  У сільській місцевості на базі колгоспів, які не були ліквідовані, створювалися так звані громадські збори, загальні збори й державні маєтки, основним завданням котрих був жорстокий контроль за примусовою працею селян -- колишніх колгоспників на сільськогосподарських роботах. За свою працю вони отримували платню на основі вироблених «трудоднів». Для них було запроваджено багато податків та поборів. Селянин, незалежно від того, чи мав він корову, мусив здати 600--700 літрів молока (або сплатити податок). Запроваджувалося подушне – 120 крб. за чоловіка та 100 – за жінку [19]. Крім того, окупанти часто вдавалися до відкритих грабунків та мародерства із застосуванням збройної сили.

  Від початку окупації до визволення України від німецьких окупантів восени 1944 року «Центральне торгове товариство Сходу», вживаючи жорстоких заходів до населення окупованих територій,  відправило до Рейху 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м’яса та мільйони тонн іншої сільськогосподарської продукції, для перевезення якої було задіяно 1418 вагонів. 85 відсотків усього постачання Німеччини продуктами з території СРСР відбувалося з України.

  Після провалу «блискавичної війни» окупанти почали відбудовувати шахти, різноманітні цехи на заводах і фабриках, для чого використовували дармову працю місцевих жителів. Відповідно до розпорядження А. Розенберга від 5 серпня 1941 року була запроваджені трудова повинність в окупованих східних територіях, обов’язкова реєстрація населення на біржах праці. За неявку жорстоко карали, заганяли у так звані трудові табори, катували та розстрілювали. Єдиним засобом заохочення були заробітна плата та продуктовий пайок, але постачання населення передбачалося за залишковим принципом.

  Україна була також об’єктом для отримання необхідної сировини для німецької військової промисловості. 13 жовтня 1941 року на черговій нараді нацистської верхівки Гітлер розписував такі принади України: «Де ще існує такий регіон, у якому виплавлялося б залізо вищої якості, ніж українське? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, мангану, молібдену? Україна має такі запаси мангану, що навіть Америка постачає його звідти» [23]. 16 березня 1942 року А. Розенберг в «Офіційній нотатці для фюрера» писав про цілі німецької політики на Україні», акцентуючи увагу на використанні корисних копалин, створенні в певних областях німецьких колоній, не передбачаючи «жодного інтелектуального розвитку населення, а лише збереження його як робочої сили» [24].  

Мобілізація до лав вермахту породила брак робочих рук у Німеччині, особливо на військових підприємствах. 7 листопада 1941 року Герінг поставив перед окупаційною адміністрацією східних територій завдання залучати до роботи в Рейху зарубіжних робітників. Це поклало початок вилученню трудових ресурсів з України та інших окупованих районів Радянського Союзу. В Німеччині з’явились остарбайтери («робітники зі Сходу»).   

  Населення окупованих українських міст перебувало в жахливому стані. Серед місцевих жителів загострювалося продовольче питання. Як писала у своєму щоденнику одна киянка у 1942 році, «розмова про їжу, без кінця про їжу і все про неї». Німці не дозволяли городянам ходити в села, аби поміняти якісь речі на їжу. Вони зупиняли тих, хто йшов у село та із села. «У першому випадку окупанти на багаттях спалювали всі речі, які несуть на обмін. У другому випадку забирають все дощенту, – продовжувала вона, – всі продукти, арештовують, б’ють людей, розбивають на дрізки саморобні тачки». «Два життя весь час б’ється в Києві навколо нас, – завершує киянка. – Одне – німецьке, сите, задоволене. Друге – наше, напівголодне».

  Проте добровільно їхати до «сонячної Німеччини», облаштувати там своє життя знаходилося не багато людей, попри пропаганду, розгорнуту окупантами. До того ж почали надходити жахливі звістки про нестерпні умови проживання, харчування, каторжну працю «Russishe Schwein», як називали «робітників зі Сходу» німці, і добровольців зовсім не стало. По всіх містах окупанти почали влаштовувати масові облави. Поліція раптово оточувала кінотеатри, базари, вокзали та інші місця скупчення людей, особливо виловлювали молодь і примусово відправляли до Німеччини.  

  Згодом окупаційна влада почала вивозити й сільську молодь, цілком працездатних чоловіків і жінок, бо сільське господарство Німеччини занепадало. Сільські громади в Україні почали отримувати рознарядки щодо необхідної кількості людей для відправки на «заробітки» до Рейху. Примусовій мобілізації підлягали громадяни 1921--1925 рр. народження, разом із якими  хаотично вербували людей інших вікових груп. Невиконання рознарядок жорстоко каралося окупаційною владою.

  За наказом фюрера Ф. Заукель, керівник трудових депортацій до Рейху з окупованих територій, аби «повністю розвантажити від праці зайняту німецьку селянку», подбав про відправлення до Німеччини з України «400--500 тис. відбірних здорових та міцних дівчат». Загалом за роки окупації з України було вивезено до Рейху 2 млн. 400 тис. осіб (85 відсотків від загальної кількості – 2800 тис. осіб з усіх окупованих районів СРСР). Не витримали жахливих умов проживання та праці або загинули під час бомбардувань союзниками німецьких міст не менш як 400 тис. остарбайтерів. Залишилися на Заході близько 150 тис. осіб.

  На Батьківщину повернулися 1850 тис. остарбайтерів. Але тоталітарна радянська держава відправляла їх з гітлерівської неволі, як і військовополонених, на перевірку до фільтраційних таборів, влаштованих радянськими контррозвідниками – смершівцями, або до гулагівських таборів, де багато з них закінчували життя.

  Гітлерівці  не  приховували  своїх  планів  щодо       онімечення захоплених східних територій, зокрема України. «Обраний» німецький народ повинен був готуватися до її колонізації, а для цього нацистське керівництво Рейху активно займалося «знелюдненням» цієї величезної території в центрі Європи. Згідно з перспективним планом «Ост» до Західного Сибіру передбачалося переселити майже всіх поляків, більшість естонців, литовців, латвійців, 75 відсотків білорусів і 65 відсотків українців Галичини. Загалом мали бути депортовані або винищені понад 30 млн. осіб місцевого населення. У квітні 1942 року в доопрацьованому плані кількість депортованих зросла до 50 млн. осіб.

  «Очищенням» захоплених німецькою армією східних територій від значної кількості місцевих жителів мали займатися створені за вказівкою Гітлера чотири оперативні групи (айнзатцгрупи), які поділялися на айнзатцкоманди й зондеркоманди. Їхньою метою було, за словами Гітлера, «безжальне знищення ідеологічних і расових ворогів». 14 травня 1941 року він заборонив притягати до відповідальності солдатів і офіцерів вермахту за злочини проти цивільного населення на території СРСР. На додаток до цього фельдмаршал В. Кейтель, начальник штабу ОКВ, 16 грудня 1942 року підписав директиву, відповідно до якої «жоден німець не може бути притягнутий до відповідальності ні в дисциплінарному, ні в судовому порядку за будь-які злочини щодо місцевого населення» [25].

  Як привід до жорстокого знищення місцевого населення фашисти використовували розгортання партизанського руху на окупованих територіях України під керівництвом Центрального та Українського штабів партизанського руху. 16 липня 1941 року Гітлер заявив, що «ця партизанська війна має й користь: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам» [25].

  Планом «Ост» передбачалося, що вся «очищена» в такий спосіб українська територія буде поділена між німцями, передусім учасниками війни. Кожен представник «обраної» раси володітиме не менш як 50 га землі й десятьма рабами з місцевого населення. Господарства німецьких колоністів надійно охоронятимуться есесівськими підрозділами. Перші кроки колонізації українських земель були здійснені у 1942 році. На той час у  486 селах в Україні мешкали 43 тис. німецьких колоністів.

  Завойований “життєвий простір” на східних територіях повинен був стати джерелом для загарбання скарбів мистецтва, культурних цінностей та відправлення їх до Німеччини. Вони конфіскувалися «на благо Німецької імперії» та передавалися в розпорядження Гіммлера, як імперського уповноваженого зі «зміцнення німецької нації» [26]. 

  Досвід такої турботи про інтелектуальне виховання пересічного німця гітлерівці накопичили під час польської кампанії. У Польщі було не тільки знищено значну частину національної інтелігенції, а й ліквідовано багатовікові здобутки польської культури – архіви, бібліотеки, музеї, твори мистецтва.

  Насамперед було поставлено завдання не залишати місцевому населенню              безцінні твори культури та мистецтва. У наказі фельдмаршала Райххенау «Про поведінку військ на Сході», схваленому Гітлером, зазначалося, що «жодні історичні або художні цінності не мають значення» [27]. Так, в Україні окупанти знищили Одеську, Вінницьку та Полтавську обласні бібліотеки, в яких зберігалися рідкісні екземпляри середньовічної рукописної літератури, перші друковані видання XVI і XVII століть, старовинні церковні книги.

  У Чернігові німці зруйнували древній Борисоглібський собор, збудований на початку ХІІ століття, собор Полоцького Єфросиньєва монастиря, спорудженого у 1160 році, церкву Параскеви-П’ятниці на Торгу, пам’ятки руської культури ХІІ століття. Вони осквернили на окупованій території величезну кількість церков, костьолів, синагог, які належали установам релігійного культу [28].

  Нацисти заздалегідь готувалися до цілеспрямованого захоплення та вивезення до Рейху культурних і мистецьких цінностей із східних територій. За дорученням Гітлера був створений «айнзатцштаб Розенберга», який  масштабно займався цією справою. 1 березня 1941 року фюрер видав декрет, який надавав право співробітникам цього штабу обшукувати бібліотеки, житлові будинки, культурні установи з тим, щоб вилучати звідти матеріали, а також скарби мистецтва, зокрема й ті, що перебували у приватній власності.

  Підлеглі Розенберга проводили свою роботу в контакті з командирами військових частин, есесівцями та гестапівцями, а також із батальйоном особливого призначення, створеним зовнішньополітичним відомством Ріббентропа, який ішов слідом за передовими частинами вермахту після захоплення великих міст [29], щоб задовольнити “всі справедливі побажання й вимоги великої Німецької імперії” [30].

  Про те, як ретельно працював «айнзатцштаб Розенберга» на сході, можна дізнатися з його доповіді своєму керівництву 7 квітня 1943 року. У ній зазначалося, що до Німеччини відправлено 93 залізничні вагони, які містили 2775 ящиків із творами мистецтва для Гітлера, а 594 – для Герінга. Описи награбованих картин були розміщені в 39 переплетених у шкіру томах, а їхня загальна вартість становила 1 млн. доларів [31].

  Особливо турбувався Розенберг про задоволення художнього смаку свого фюрера. Так, у доповідній записці його підлеглого Р. Шульца зазначалося, що з 3 березня 1941-го по липень 1944 року було відправлено «в імперію 29 великих партій вантажу, в тому числі 137 товарних вагонів, завантажених 4100 ящиками з творами мистецтва» [32]. Серед них згадувалися 15 унікальних колекцій картин із музеїв Заходу, вручених Гітлеру як подарунок для його особистого користування.

  Значні культурні цінності, захоплені «айнзацтштабом Розенберга», батальйоном особливого призначення Ріббентропа в Україні, були вивезені в Німеччину. Серед них – знаменита колекція українських старожитностей із Чернігова, документи з архівів київських митрополитів і книги з особистої бібліотеки Петра Могили, який зібрав цінні пам’ятки світової культури, колекції Львівського і Одеського обласних музеїв.    

  «Багаті трофеї нам дісталися в бібліотеці Української академії наук, – доповідав один із керівників батальйону особливого призначення, – де зберігалися рідкісні рукописи персидської, абіссінської, китайської писемності, руські та українські літописи, перші екземпляри книг, надрукованих першодрукарем Іваном Федоровим, і цінні видання Шевченка, Міцкевича,  Франка». Усього з академічної бібліотеки гітлерівці вивезли понад 320 цінних книг, журналів, рукописів [33].

  З музеїв України вилучено для Третього рейху тисячі безцінних полотен П. Рубенса, Х. Рембрандта, І. Рєпіна, М. Ге, І. Айвазовського, І. Шишкіна, В. Боровиковського та інших видатних художників. Об’єктом особливої уваги стали фонди архівосховищ, які не були вивезені або знищені радянською владою в ході евакуації на схід. Значні награбовані нацистами мистецькі скарби й сьогодні перебувають за межами України.  

  Злочинна діяльність нацистів щодо розширення “життєвого простору” для «обраного» німецького народу за рахунок захоплення території  регіонів Радянського Союзу, зокрема України, використання її потужного промислового та сільськогосподарського потенціалів на користь Рейху, нищівної експлуатації остарбайтерів на промислових підприємствах, пограбування культурних і мистецьких цінностей, знелюднення, тобто знищення  місцевого українського населення для створення належних умов для німецьких колоністів, закінчилися крахом восени 1944 року після остаточного визволення України від гітлерівських загарбників. До початку Нюрнберзького процесу залишався один рік.

 

* *

*

  Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі 1 жовтня 1946 року виніс вирок і засудив до смертної кари через повішення 12 головних військових злочинців (Герінг, Ріббентроп, Кальтенбрунер, Кейтель, Розенберг, Йодль, Франк, Фрік, Штрейхер, Заукель, Зейсс-Ункварт, Борман (заочно); до довічного ув’язнення трьох (Гесс, Функ, Редер); до 20-річного ув’язнення двох (Ширах, Шпеєр); до 15 років ув’язнення (Нейрат); до 10 років ув’язнення (Деніц). Були виправдані та відпущені на свободу (Фріче, Папен, Шахт).

  Клопотання   про   помилування   (Герінг,   Гесс,   Ріббентроп,             Заукель,

Йодль, Кейтель, Зейсс-Ункварт, Функ, Деніц, Нейрат); про заміну повішення на розстріл, якщо прохання про помилування буде відхилене (Герінг, Йодль, Кейтель), залишилися незадоволеними. Страти злочинців відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 року в будинку нюрнберзької в’язниці. Герінг отруївся незадовго до страти. 

  За ходом Нюрнберзького процесу уважно стежила міжнародна громадськість, яка отримувала інформацію від 250 акредитованих для його висвітлення представників преси та радіо. Згідно з опитуванням, проведеним американським управлінням інформації, було зроблено висновок, що більшість німецького населення з розумінням поставилася до вироку, винесеного головним військовим злочинцям, вважаючи його справедливим. Вирок є грізним попередженням для тих, хто хотів би йти шляхом Гітлера та його поплічників.   

  І на завершення. Проаналізувавши згадані вище злочини Третього рейху в період Другої світової війни в Україні, можна зробити певні узагальнення та порівняння. Екскурс в історію взаємовідносин між сусідніми державами у розв’язанні теріторіальних претензій на користь сильної сторони, зокрема, свідчить, що Російська імперія впродовж багатьох століть проводила цілеспрямовану агресивну політику щодо розширення «життєвого простору» за рахунок так званих національних окраїн. З часів Івана ІІІ, Івана IV, Катерини ІІ, Петра І, Миколи І та Миколи ІІ Московське князівство, а потім царська імперія вважали своїми «історичні землі» –Україну, Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Польщу, Фінляндію, а також інші, які опинилися не з власної волі у її складі та значно розширили кордони «руського мира».

  Царизм вважав незаперечним приєднання України до території імперії та використання її потенційних можливостей у здійсненні геополітичних планів, зокрема в Першій світовій війні. Не змінилося ставлення Росії до нашої держави після повалення влади династії Романових у лютому 1917 року, режиму Тимчасового уряду на чолі з Керенським, проголошення радянської влади на чолі з Леніним, утворення Союзу ССР, очолюваного Сталіним у період між двома світовими війнами, у повоєнні роки, аж до розвалу Радянського Союзу та створеної ним  співдружності наприкінці ХХ століття.

  Не зупиняючись на характеристиці стосунків між Російською Федерацією часів президента Єльцина то демократичною Україною після проголошення нею незалежності, 25-річчя якої відзначалося 24 серпня 2016 року, можна стверджувати, що Путін, продовжуючи справу своїх далеких попередників-можновладців, вважає своєю «історичною місією» повернути собі те, що колись належало імперії. Йдеться про агресивну політику Кремля, спрямовану на розширення території РФ за рахунок Криму й Донбасу, невід’ємних складових частин нашої держави. Кінцева мета Москви – довести всьому світові, що України не існує як такої.  Путін чудово розуміє, що тиск Заходу на нього щодо українського питання нині об’єктивно зменшується, а в західних лідерів виникає багато запитань стосовно якості української влади, її внутрішньої та зовнішньої стабільності, неефективних заходів щодо боротьби з корупцією, яка, наче іржа, роз’їдає суспільство.

  Автор пропонує читачам порівняти геополітичні плани  Путіна й намагання будь-що їх здійснити, не зупиняючись ні перед чим, із планами та намірами гітлерівської Німеччини в період Другої світової війни вогнем і мечем завоювати «життєвий простір» для Третього рейху. При цьому варто згадати про оцінку Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі цих злочинних зазіхань, ставлення до них міжнародної спільноти та виробити власну точку зору щодо агресії Росії проти України, нашестя чужинців на її суверенну територію та перспектив українсько-російських відносин у ситуації, що склалася.             

            

                

Список використаних джерел

                                                

1. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в 7-ми томах. – М., 1961 – Т. 7. – С. 42.     

2. Там само. – С. 168.

3. Там само. – С. 169—170.

4. Там само. – С. 170.

5. Нюрнбергский процесс. Право против фашизма и войны. – М., –  1995. – С. 146. 

6. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 125.  

7. Рачинский М. Ю. – Нюрнберг перед судом истории. – М., 1986. – С. 47.

8. Нюрнбергский процесс. Сборник документов в 8-ми томах. – М., 1987. – Т. 7. – С. 517.

9. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 182.

10. Полюхович Г. Давности не подлежит. – Варшава, 1980. – С. 7.

11. Там само. – С. 636.

12. Там само. – С. 208.

13. Полторак А. Нюрнбергский диалог. – М., 1983. – С. 23—24.

14. Суд истории. Репортажи с Нюрнбергского процесса. – М., 1966. – С. 188.

15. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 596.

16. Суд истории. Репортажи с Нюрнбергского процесса. – С. 248.

17. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 209.

18. Там само. --  С. 388.

19. Історія України для старшокласників та абітурієнтів. -- 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2008. – С. 344.

20. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 250.

21. Новітня історія України. –2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2002. – С. 345.

22. Курс лекцій з історії України у 4-х частинах. -- Ч. IV. Новітня історія України. – Тернопіль, 2007. – С. 43.

23. Нюрнбергский процесс. – Т. 1. – С. 608.

24. Історія України для старшокласників та абітурієнтів. – С. 345.

25. Там само. – С. 346.

26. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 390—391.

27. Нюрнбергский процесс. Право против фашизма и войны. – М., 1995. -- С. 148—149.

28. Нюрнбергский процесс. – Т. 1. – С. 614—615.

29. Нюрнбергский процесс. Право против фашизма и войны. – С. 148.

30. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 230.

31. Суд истории. Репортажи с Нюрнбергского процесса. – С. 435—436.

32. Нюрнбергский процесс. – Т. 7. – С. 390.

33. Нюрнбергский процесс. – Т. 1. – С. 615.

 

Віктор ГУСЄВ,

доктор історичних наук,

професор

Автор:

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня