передплата Українською | In English

№15, серпень 2016

Засоби масової інформації як суб’єкти іноземного впливу на державну політику

Засоби масової інформації не менш небезпечні, ніж засоби масового знищення.

Петро КАПІЦА

У сучасному глобалізаційному інформаційному суспільстві роль засобів масової інформації у здійсненні іноземного впливу на державну політику важко переоцінити. Засоби масової інформації є одним із найважливіших інструментів у висвітленні соціальних процесів, відображенні та формуванні громадської думки. Вони посідають надзвичайно важливе місце у процесі залучення громадськості до розв’язання нагальних проблем через здійснення впливу на державну політику та сприяють швидкому поширенню інформації у досить простий та ефективний спосіб, інформуючи суспільство про те чи інше питання у сфері державної політики. Засоби масової інформації як суб’єкти іноземного впливу на державну політику активно діють на свідомість населення іншої країни з метою створення та утвердження необхідних соціальних уявлень та стереотипів на користь інтересів певної іноземної держави та її суб’єктів.

Починаючи з епохи Просвітництва, вказує зарубіжний учений П’єр-Ів Андро, засоби масової інформації використовуються демократичними силами як стінобитне знаряддя для боротьби зі старими режимами по всій Європі [1, c. 179]. Тому активні та незалежні від уряду засоби масової інформації можуть відіграти дуже важливу роль у здійсненні іноземного впливу на державну політику, бо саме вони можуть привернути увагу уряду та населення певної країни до її певного напряму, пріоритетів та інструментів. Саме засоби масової інформації стають провідником для населення, повідомляючи його про дії уряду та можливі шляхи розв’язання проблеми, яка виникла.

Вони подають коментарі та думки як частину політичного діалогу, сприяють визначенню політичного порядку денного та формуванню громадської думки й найчастіше  прагнуть просувати певні цінності. Водночас, констатується у Рекомендації CM/Rec (2011) 7 Комітету міністрів державам-членам про нове поняття ЗМІ, будь-який зміст інформації, що її подають ЗМІ, потенційно впливає на суспільство, незалежно від тієї цінності, яка притаманна такому змісту. Владою засобів масової інформації можуть і зловживати (особливо в умовах великої концентрації ЗМІ) на шкоду плюралізму та демократії [2]. У ч. 2 ст. 22 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ засоби масової інформації визначаються як засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації [3]. Засіб масової інформації, відповідно до Закону Республіки Білорусь «Про засоби масової інформації» від 17 липня 2008 року № 427-З, – це форма періодичного поширення масової інформації з використанням друку, мовлення теле- чи радіопрограми, глобальної комп’ютерної мережі Інтернет [4].

Стрімкий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій доволі істотно розширив коло потенційних учасників поширення інформації. Це забезпечило нові можливості діяльності засобів масової інформації, до того ж часто за значно нижчою ціною та за меншого рівня технічних і професійних вимог. Нові форми передбачають безпрецедентні рівні взаємодії та участь користувачів у поширенні інформації та контенту, розмиваючи при цьому  межі між державними та приватними формами комунікацій. Відтак властиві ЗМІ форми діяльності стають дедалі різноманітнішими, залучаючи до неї нові суб’єкти поширення інформації.

У Рекомендації CM/Rec (2011) 7 Комітету міністрів державам-членам про нове поняття ЗМІ з цього приводу вказується на необхідність нового, широкого визначення поняття засобів масової інформації, яке включає всіх учасників, пов’язаних із виробництвом та поширенням серед потенційно великої кількості людей  контенту (наприклад, інформації, аналізу, коментарів, думок щодо освіти, культури, мистецтва та дозвілля у друкованій, аудіо, візуальній, аудіовізуальній чи іншій формі), та способи застосування,  спрямовані на те, щоб сприяти інтерактивним масовим комунікаціям (наприклад, у соціальних мережах) або іншій заснованій на контенті широкомасштабній інтерактивній діяльності (наприклад, ігри в режимі «он-лайн»), при цьому зберігаючи (в усіх цих випадках) редакційний контроль або нагляд над контентом [2].

Зручність використання засобів масової інформації під час здійснення іноземного впливу на державну політику полягає в тому, що в умовах відкритого глобального інформаційного суспільства важко ізолюватися від зовнішнього світу. Національні суспільства за таких умов можуть досить легко втрачати свій специфічний менталітет і потрапляти під вплив інших культур, які цілеспрямовано нав’язуються через засоби масової інформації. Тому головною метою ЗМІ в рамках здійснення іноземного впливу на державну політику є руйнування культурних традицій, етнічної самоідентичності, національно-культурної цілісності народу певної країни й нав’язування цінностей та елементів іноземної культури.

Залучаючи громадян до інформаційних відносин, засоби масової інформації формують певні ціннісно-смислові моделі для засвоєння суспільством і в такий спосіб змінюють аксіологічну картину соціуму [5, c. 67], що неабияк важливо в рамках здійснення іноземного впливу на державну політику. Тому в цій діяльності ЗМІ можуть не лише використовуватися як консолідуючий чинник суспільства, а й відігравати деструктивну роль, підривати його соціально-психологічну стійкість шляхом створення та просування в масову свідомість негативних ціннісних образів, чужих національній культурі ідеалів та цінностей.

Отже, потенціал засобів масової інформації у формуванні громадської думки, які використовуються  на догоду  іноземних інтересів, є не менш небезпечним, ніж зброя масового ураження для населення певної країни чи навіть цілого регіону. Порівняння засобів масової інформації зі зброєю є доволі поширеним як у наукових джерелах, так і в політикумі. Так, 37-й Президент США Р. Ніксон зазначав, що «набагато вигідніше інвестувати один долар у засоби масової інформації та пропаганди, ніж десять доларів на розробку нових видів зброї, бо ймовірність використання зброї є порівняно невеликою, а засоби масової інформації працюють  щодня, щогодини» [6, c. 60].

Схожої риторики дотримується й міністр оборони Російської Федерації С. Шойгу, який зазначив, що “настав той день, коли ми всі визнали, що слово, камера, фотографія, Інтернет і взагалі інформація стали ще одним видом зброї, ще одним видом збройних сил”. “Ця зброя може бути застосована і по-доброму, і по-поганому», – додав міністр, зауваживши, що ця зброя «в різні роки брала участь як у поразках, так і в перемогах» Росії. При цьому засоби масової інформації, за його словами, здатні «дуже й дуже боляче ранити». «Сьогодні це те, що за бажання в поганих руках стає водночас і наслідком, і прокурором, і суддею, і катом», – наголосив міністр оборони РФ [7].

Загрозлива роль впливу ЗМІ на громадську думку отримала юридичну кваліфікацію і на рівні міжнародних правових прецедентів у діяльності Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді (International Criminal Tribunal for Rwanda). Зокрема, у ході міжнародного судового процесу було доведено факт, що масштаб геноциду в Руанді став можливий завдяки мовленню «Радіо і телебачення тисячі пагорбів» (Radio Télévision Libre des Mille Collines, RTLM, RTLMC) та виданню газети «Кангура» (Kangura). В ефірі радіо лунали прямі вказівки етнічній більшості країни «хуту» вбивати представників етнічної меншості «тутсі», яких у стрічці новин називали принизливим словом «inyenzi» – таргани. У такому ж дусі виходили публікації газети «Кангур». Особливої популярності серед них набув маніфест «Десять заповідей хуту», який неабияк розпалив ворожнечу між тутсі й хуту. За результатами роботи Міжнародного трибуналу по Руанді засновник і директор радіо Ф. Нахімана та редактор газети Х. Нгезі були заарештовані й засуджені до довічного ув’язнення, а радіоведучий Ж. Руджі засуджений до 12 років в’язниці за підбурювання до масових вбивств [7].

Зважаючи на великий вплив засобів масової інформації на свідомість та поведінку людей, цілком логічним є детальна їх конституційно-правова регламентація загалом та як одного з рушіїв іноземного впливу на державну політику зокрема. Основоположними моментами такого регулювання є забезпечення права людини на інформацію, права на свободу думки і слова, свободу вираження поглядів та переконань, а також унеможливлення зловживання  наявним інструментарієм та потенціалом засобів масової інформації. Тому широко використовувати засоби масової інформації в рамках здійснення іноземного впливу на державну політику дозволяє потужне міжнародне та конституційно-правове підґрунтя, в основі якого -- фундаментальне право людини та громадянина на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Указане право, відповідно до статей 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року, передбачає свободу мати чи приймати переконання, шукати, одержувати й поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір [8, c. 48]. Свобода вираження поглядів, відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, означає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади й незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств [9]. Міжнародно-правовий стандарт цього права знайшов своє відображення в усіх конституціях демократичних країн. Винятком не стала й Конституція України, де у статті 34 кожному гарантується право на свободу думки i слова, на вільне вираження своїх поглядів i переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір [10].

Окрім загальних засад міжнародно-правового регулювання, які створюють можливості для здійснення засобами масової інформації іноземного впливу на державну політику, слід також виокремити й спеціальне регулювання цієї сфери суспільних відносин. Так, відповідно до Європейської конвенції про транскордонне телебачення від 5 травня 1989 року № ETS(132), яка ратифікована Законом України від 17 грудня 2008 року № 687-VI, подальший розвиток інформаційних та комунікаційних технологій повинен сприяти здійсненню, незалежно від кордонів, права виражати, шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї незалежно від їхнього джерела. Сторони забезпечують свободу самовираження й інформації, гарантують свободу прийому та не обмежують ретрансляцію на своїх територіях програмних послуг, які відповідають умовам цієї конвенції (стаття 4) [11].

Схожий міжнародний стандарт щодо можливості здійснення іноземного впливу через засоби масової інформації на державну політику можна простежити й  у документі московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 3 жовтня 1991 року. У цьому міжнародному акті визначено, що держави-учасниці вважають, що друковані та електронні засоби масової інформації на їхній території повинні мати необмежений доступ до іноземних джерел новин та інформаційних служб. Громадськість користуватиметься аналогічною свободою отримувати та передавати інформацію й ідеї без втручання з боку державної влади, незалежно від кордонів, у тому числі через іноземні публікації та програми телерадіомовлення. Будь-які обмеження на здійснення цього права встановлюватимуться законом та відповідатимуть міжнародним стандартам [12].

Щодо національної моделі конституційно-правового регулювання засобів масової інформації  як суб’єкта іноземного впливу на державну політику доволі слушною є позиція відомого сінгапурського державного діяча Лі Куан Ю. Він з цього приводу зазначив: «Ми дозволяємо присутність американських журналістів у Сінгапурі для того, щоб вони повідомляли своїм співгромадянам про події, які там відбуваються. Ми дозволяємо їх виданням продаватися у Сінгапурі, щоб знати, що іноземці читають про нас. Але ми не можемо дозволити їм узяти на себе в Сінгапурі ту роль, яку американські засоби масової інформації відіграють в Америці, тобто роль наглядача, супротивника та інквізитора уряду» [13, c. 165].

Однією з перших країн, яка цілеспрямовано підійшла до конституційно-правового регулювання здійснення іноземного впливу на державну політику через засоби масової інформації, є США, де ще 1934 року ухвалили «Акт про комунікації» (Communications Аct of 1934). Цим законодавчим актом було значно обмежено на території США здійснення іноземного впливу на американську державну політику через засоби масової інформації, а також створено контрольно-наглядовий орган у цій сфері суспільних відносин – Федеральну комісію з комунікацій (Federal Communications Commission). Цей акт визначає основну політичну мету згаданої організації, а саме: «забезпечення доступних, по можливості, для всіх людей у США, оперативних, ефективних послуг провідного і радіозв’язку в масштабах країни і всього світу» [14].

Згідно зі статтею 310 «Акта про комунікації» від 1934 року (нині – 47 Звід законів США) ліцензія на мовлення не може бути видана таким особам:

1) іноземним урядам або їхнім представникам;

2) іноземцям або їхнім представникам;

3) корпорації, яка організована за законодавством іноземної держави;

4) корпорації, більш як 20% акціонерного капіталу якої офіційно належать або контролюються іноземцями або їхніми представниками, або іноземним урядом або його представником, або корпорацією, організованою відповідно до законодавства іноземної держави;

5) корпорації, що перебуває під прямим або непрямим контролем іншої корпорації, більш як 25% акціонерного капіталу якої офіційно належать або контролюються іноземцями, їхніми представниками, або іноземним урядом, або його представником, або корпорацією, організованою відповідно до законодавства іноземної держави, якщо, на думку комісії, відхилення чи анулювання такої ліцензії відповідатиме суспільним інтересам [14].

Отже, федеральне законодавство США забороняє іноземцям володіти більш як 25% акцій теле- або радіостанцій. Тільки американські громадяни можуть контролювати бізнес-структури, діяльність яких впливає на громадську думку у Сполучених Штатах. Тому в США набула поширення практика, коли іноземець з метою отримання контрольної частки в управлінні певним засобом масової інформації вступає до громадянства США. Тим паче що законодавство США допускає можливість подвійного громадянства, не зобов’язуючи натуралізованих осіб відмовлятися від свого попереднього громадянства. Наприклад, у 1985 році відомий медіамагнат Р. Мердок для того, щоб придбати незалежну телевізійну станцію «Metromedia Group», був змушений прийняти громадянство США [13, c. 165].

У Франції діяльність засобів масової інформації можлива лише за умови їхньої незалежності від фінансових інтересів, як вітчизняних, так і закордонних. Низка положень закону 1986 року гарантує таку незалежність: заборона на отримання грошей від урядів зарубіжних країн, обмеження на участь у капіталі громадян країн, що не входять до ЄС, і обов’язок чітко розмежовувати матеріал, який відображає позицію редакції, і рекламу або комерційну інформацію. Свого часу органи державної влади Франції справляли значний вплив на редакційні матеріали, але сьогодні незалежність друкованих ЗМІ безсумнівна. Втім, французи вважають, що залежність від держави менш небезпечна для свободи преси, ніж загроза з боку фінансових і приватних інтересів [1, c. 184].

Водночас мовлення іноземних засобів масової інформації має не лише негативний, а й позитивний вплив на державну політику окремої країни. До позитивних чинників такого впливу слід віднести:

1) іноземні засоби масової інформації стимулюють конкуренцію в інформаційно-телекомунікаційній сфері та дають змогу населенню країни ознайомитися з ширшим спектром думок та поглядів, ніж їх подають вітчизняні ЗМІ;

2) рівень корупції зазвичай нижчий у країнах із вільною пресою. У тих державах, де іноземні засоби масової інформації мають можливість вільно здійснювати свою діяльність, органи публічної влади є менш корумпованими;

3) іноземні засоби масової інформації є більш вільними в інформації, бо менше піддаються внутрішньополітичному тиску, особливо з боку органів державної влади або політичних сил, які перебувають при владі;

4) зарубіжна точка зору, яка ретранслюється через іноземні засоби масової інформації, може стати важливим стримувальним чинником щодо деяких радикальних кроків здійснення державної політики;

5) завдяки мовленню іноземних ЗМІ населення країни отримує можливість ознайомитися з інформацією в тому вигляді, в якому вона подається в інших країнах, та не профільтрована вітчизняними ЗМІ.

При цьому позитивні аспекти впливу, який здійснюють іноземні засоби масової інформації на державну політику, можна простежити не лише у країнах, які перебувають на шляху розбудови демократичних інститутів, а й у державах усталеної демократії. Так, перед війною в Іраку багато громадян США виявили, що єдиними надійними джерелами інформації були британська медійна корпорація «BBC» та британське ділове видання «Financial Times», тоді як американські засоби масової інформації були не спроможні давати об’єктивну та неупереджену інформацію про події в Іраку [1, c. 148].

Отже, засоби масової інформації мають досить вагомий іноземний вплив на державну політику, у зв’язку з чим більшість країн різною мірою обмежує діяльність іноземних медіа на своїй території. Водночас цілковита  заборона діяльності іноземних засобів масової інформації є не зовсім обґрунтованою та порушує основоположне право людини на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Тому правильним є підхід щодо конституційно-правового регулювання здійснення іноземного впливу на державну політику через засоби масової інформації, за якого діяльність іноземних ЗМІ в національному мовному просторі обмежується, утім повністю не забороняється.

 

Список використаних джерел

1. Information and Public Choice. From Media Markets to Policy Making / Ed. by Roumeen Islam. – Washington, D.C.: World Bank Publications, 2008. – 231 p.

2. Recommendation CM/Rec (2011) 7 of the Committee of Ministers to member states on a new notion of media // Web-site of the Council of Europe [Electronic resource]. – Access of mode: http://bit.ly/1P2C5c3.

3. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

4. О средствах массовой информации: Закон Республики Беларусь от 17 июля 2008 года № 427-З // Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь. – 2008. – № 196. – 2/1524.

5. Berkman R. Politics in the Media Age / R. Berkman, L. Kitch. – New York: McGraw-Hill Book Company, 1986. – 332 p.

6. Technology and International Stability 2003 / Edited by Peter Kopacek and Larry Stapleton. – Elsevier: IFAC, 2004. – 97 р.

7. Completion Strategy Report of the International Criminal Tribunal for Rwanda of 15 May 2015 (S/2015/340) // Web-site of the International Criminal Tribunal for Rwanda. [Electronic resource]. – Mode of access: http://bit.ly/1iTOmVh.

8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року: ратифікований Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 грудня 1973 року № 2148-VІІІ // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – С. 44--52.

9. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року: ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР разом із першим протоколом та протоколами № 2, 4, 7 та 11 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263.

10. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

11. Європейська конвенція про транскордонне телебачення від 5 травня 1989 року № ETS(132): ратифікована Законом України від 17 грудня 2008 року № 687-VI // Офіційний вісник України. – 2008. – № 11. – Ст. 562.

12. Документ московского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ: принят 3 октября 1991 года 38 государствами-участниками Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе // Сайт Української гельсінської спілки з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bit.ly/2bRAnys.

13. Ю Ли Куан. Из третьего мира в первый: История Сингапура (1965-2000) / Ли Куан Ю; Перев. с англ. А. Боня. – М: Манн, Иванов и Фербер, 2013. – 576 с.

14. Communications Act of 1934 // Public Law. – № 416. – June 19, 1934. [73-d Congress. – Session II]. – S. 3285.

 

Володимир НЕСТЕРОВИЧ,

доктор юридичних наук, доцент,

завідувач кафедри Луганського державного

університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка

Автор:

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Львів отримає кошти на модернізацію громадського транспорту Вчора, 20 листопада

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016