№15, серпень 2016

Українcька мова на осі непідвладного часу

Час має свої закони. Він не підвладний нікому, ритмічно змінює вчора на сьогодні й готовий до невідомого завтра, лине над простором, демонстративно незалежний, хоча йому постійно нама-гаються надати національних, особистісних чи подієвих вимірів, закріпити за ним окремі характеристики, яскраві ознаки.

Час – напрочуд складний і об’ємний об’єкт, який упродовж тисячоліть осмислюють народи різних культурних традицій. Тому закономірно, що народи світу, зокрема й українці, знали в минулому й зберегли досі відгомони давніх вірувань про поділ часу за його уявними характеристиками на сприятливий, добрий і несприятливий, злий. В українській народній культурі ще й сьогодні функціонують словесні формули глибокозмістовних побажань під час прощань-розставань: час добрий як відповідь-реакція на до побачення, якими бажали ‘іди і хай твоє життя буде добрим’; так само на повідомлення про важливу сімейну подію (народження дитини, одруження і под.) бажали у добрий час! Усі ці вербальні знаки передають віру в майбутній добрий час, супроводжуються піднесеним емоційним станом.

Проте час був і лишається холодним, строго розміреним, об’єктивним і  невблаганним, як присуд долі. Незворушну об’єктивність часу та його позірну незалежність від людини порушують спроби співвіднести з ним різноманітні зовнішні проявлення щоденного буття людини чи соціуму, які викликають позитивні чи негативні оцінки. Зміст часу – це життя людини, соціуму, наповнене подіями, вчинками, бажаними чи негативними перемінами, і це подієве наповнення складає оцінку часу-життя окремої особистості чи держави. За таких умов оцінювання часу втрачає неокресленість, набуває зримих вимірів, які можна об’єктивно визначити, нерідко – й обчислити математично. Таке розуміння сутності часу виводить на чільне місце сприймання й оцінки складного поняття «час» саме дію, чин людини чи соціуму, полишаючи на периферії оцінювання інші характеристики, зокрема обставини подій.

Велике значення для оцінок і регулювання життя окремої людини чи соціуму як цілості має об’єктивне визначення наповнення часу, усвідомлення його змісту на тлі попередніх проміжків часу, а також з увагою до планів на час поточний. Незалежно від того, чи суспільство дотримується строго планового чи вільного розвитку економіки, чи окрема людина віддає перевагу розміреному способу життя, є педантом, чи приймає плин життя як невідворотну й непідвладну фатальність, усе ж підведення підсумків-оцінок за визначений проміжок часу виявляється важливим організаційним началом у житті суспільства і кожної особистості. При цьому тривалість умовного часового відтинку – рік чи десятиліття – не є визначальним.

Двадцять п’ять років, що приймається за одне покоління, в їхній змінності, в історії держави період невеликий, проте достатній для спостережень і висновків щодо тенденцій розвитку суспільства, державного устрою, окремих сторін буття соціуму. І хоча виявлення змін за окремими параметрами, системою ознак завжди коливається на шкалі суб’єктивне – об’єктивне, а низка подій, явищ, характеристик може мати протилежні, взаємовиключні оцінки, все ж такі спроби не позбавлені сенсу й мають свою цінність. Особливо складно аналізувати суспільно значущі явища, які не мають строгої параметризації, одиниць вимірювання, а спроби їх запровадити супроводжуються такими додатковими коментарями, які відчутно підважують доказовість таких характеристик.

Важливим для життя кожного суспільства й водночас багатовимірним і різнооприявнюваним предметом аналізу є мова: для об’єктивної оцінки її статусу і стану функціонування в різних сферах суспільного й приватного життя не досить оперувати часто використовуваною інформацією, як-от про кількість шкіл за мовою навчання (українська, російська, румунська, угорська та ін.) чи про кількість учнів у різних за мовою навчання школах; таку параметризацію необхідно співвідносити з реальним часом навчання і спілкування учнів тією чи іншою мовою, дієвість мовного режиму в школі, що виявляється дуже складно. Так само непросто встановити зв’язок кількості видань (книжок, часописів, газет) різними мовами і станом збереження, поширенням функцій цих мов. Тому оцінки, оперті на свідчення «об’єктивної статистики», можуть бути зневиразненими й непоказовими, а формулювання без статистичних викладок чи інших форм доведення й переконання інколи мають більшу силу впливу. Говорячи про цінність кожної мови, поширеної в Україні, необхідно зважати на особливу роль української мови з визначеним Конституцією України (стаття 10) її статусом як мови державної та функцією спілкування в усіх комунікативних сферах і на всій території Держави. Від проголошення статусу державної до реального його набуття – удержавлення української мови – пролягли роки, наповнені більшими і меншими справами, гострими дискусіями, громадськими ініціативами, нерідко – і протистояннями.

Минуле чвертьстоліття – час утвердження України як політично, економічно незалежної держави з виразно окресленою українськоцентричною домінантою, час формування у світовій співдружності держав індивідуального профілю України. Цей профіль мінливий, у ньому проступають як привабливі сторони, так і глибокі рани, які породили кров майданів, згарища Донбасу, нові кордони в душах і карби на обличчях… І все ж Україна як історично закономірна реальність є, відбулася і засвідчує свою вітальну силу для буття в майбутньому: наша Держава має глибоке історичне коріння, подиву гідний досвід збереження й реалізації тисячолітніх прагнень державотворення, кроків формування нації. Тому визначення України як політичного проекту – це безперспективна спроба реанімування засадничого положення про буцімто одвічну й актуалізовану сьогодні “єдинонеділимість Русі”, відсутність в історичній ретроспективі та в перспективі українців як окремого суб’єкта етнічної й політичної історії, окремої нації та її окремої мови.

У посиленні національної свідомості, відродженні історичної пам’яті важливе значення мали основа й водночас вінець цього процесу – українська мова, її потужне відродження в нових політичних умовах, її утвердження як домінанти мовного життя держави. Усі названі напрямки становлення України як незалежної Держави – політика, економіка, націєтворення, українська мова – мають значні зримі осягнення, а водночас і чимало нерозв’язаних проблем, породжених різними чинниками. Прагнення суспільства до перетворень, очищення від минулого підганяють думки вперед, передають пришвидшення змінам. Проте реальність має свої закономірності й свої важелі інтенсифікації чи стримування темпу поступу.

Та все ж постає запитання: чому таким складним виявилося повноформатне утвердження української мови в Україні, чому в суспільстві залишається живим переконання про невиправдано уповільнений, гальмований розвиток української мови? Адже в середині 80-х років ХХ ст., коли набирала на силі новітня ера розвитку української мови – виразно гамована й дискримінована ідеологемами єдіного совєтского народа с єдіним язиком, все-таки не треба було розпочинати з чистого листа, вперше придумувати алфавіт, писати тексти рідною мовою, укладати граматики і словники. У попередні століття було створено непорушний фундамент сучасної української мови: подиву гідна писемність, література світового рівня як вищі осягнення національного духу завжди тісно пов’язували нас з європейською традицією, були суголосні останній; граматики і лексикони українських мовознавців упродовж століть слугували базою освіти в усіх східнослов’янських центрах. Українська мова кінця ХХ ст. спиралася на могутній тисячолітній писемно-літературний досвід! У складний тоталітарний період нашої історії ХХ ст., особливо в повоєнні 40–80-ті, коли багато шедеврів українського літературного відродження 20–30-х років перебували під забороною, проскрибовані чи приречені на вмирання, самознищення (як видавалося тогочасним ідеологам) в умовах розпорошення української інтелігенції по всіх світах, саме українська література, попри неможливість повноформатного національного і ментального самовиявлення, забезпечувала збереження і розвиток української мови, огранення її внутрішніх структурних і виражальних можливостей. Цю мовозберігальну, відтак – націєживильну функцію української літератури в цьому процесі багатьох українських письменників тоталітарної доби необхідно спеціально підкреслити, оскільки прагнення сучасних неореволюціонерів гарячково люструвати національну культуру без наукового дослідження її реального внеску в збереження, формування нації в тих, сьогодні вже віддалених, складних умовах, у незрозумілому багатьом сучасникам іншому хронотопі, викривлює історію українського націєтворення. Літературою, як і проявами інших видів мистецтва, українці демонстрували свою присутність у світовій культурі, вітальність, незнищенність українського народу і його мови.

Сьогодні важливо орієнтуватися в тих складних процесах мовобуття, які спостерігаємо щодень і коментування яких є стрижнем багатьох публікацій, що нерідко виявляються взаємозаперечними. Проте необхідно зважати на низку визначальних положень.

За останнє чвертьстоліття в українському соціумі сформувалася нова система мовних пріоритетів. Перед розпадом СРСР були створені умови незаперечного й неподільного домінування російської мови на всій території держави, в якій життєві можливості відкривало належне оволодіння російською мовою. Адже система освіти була змодельована так, що можливість здобути професійну вищу освіту, з якою пов’язували життєві преференції, були безальтернативно російськомовними. Так само багато галузей виробництва, переважна більшість сфер науки були російськомовними; цілком російськомовними були армія й силові структури. В Україні, як і в інших республіках, мови корінного населення залишалися лише у вузькій сфері філологічної та, частково, педагогічної вищої освіти, і такий стан вітався й усіляко заохочувався. Національне вимішування, ідею якого послідовно втілювали в життя, творячи численні зденаціоналізовані конгломерати-соціуми (новобудовані поселення, багатонаціональні виробничі, наукові колективи), у яких єдиною або панівною мовою була російська, так само ставило молоду людину перед необхідністю «добровільного» прийняття двомовності, а згодом і нової одномовності – російськомовності. Зв’язок понять про високу кваліфікацію, досягнення життєвих благ, достатку (бодай уявного) особистості з російською мовою були важливим складником тогочасної ідеології денаціоналізації, творення нової спільності – радянського народу. Загальний військовий обов’язок, особливо чітко дотримувана вимога про службу в армії за межами своєї республіки (у нерідномовному оточенні) нав’язували необхідність відмови від рідної мови на користь російської. Зауважимо, що це відбувалося у віці активного закріплення навичок мовокористування; тому армійське трирічне (згодом – дворічне) життя в умовах різкої мовної трансформації залишало глибокі сліди, нерідко – до кінця життя, у вигляді мовної мішанини – суржику, обниженої мовної компетенції. Силу горнила денаціоналізації зазнало на собі кілька повоєнних поколінь українців, і лише незначній частині вдалося вберегтися від її прямої дії, а опосередковано – через посилене зросійщення соціуму, обов’язкове вивчення російської мови – пройшли всі без винятку. Для більшості це був безальтернативний шлях, інші, усвідомивши безнаціональне майбутнє, формували в собі здатність до захисту рідної мови, óпору русифікації, які, переповнюючи внутрішній світ, вихлюпувались у протести, нерідко – з усіма тяжкими наслідками. На вівтар незрадливої відданості українській мові, незламної позиції в обстоюванні права на рідну мову лише в ХХ ст. тисячі українців принесли не лише роки поневірянь в ув’язненнях і гулагах, а й своє життя. Подолати глибокі наслідки кількасотлітнього продуманого й жорсткого втілення політики випікання зі свідомості національних основ, зокрема й шляхом русифікації, за чтвертьстоліття в Україні подолано ще не сповна. Та цього досягти й неможливо, оскільки зміна мовних пріоритетів суспільства – це складний процес, який має багатоманіття проявлень. До того ж утвердження демократичних засад життя соціуму відкриває можливості вільного вибору мови спілкування, не допускає повернення до тоталітарності. А це відкриває шлях до численних спекуляцій на полі мовної політики й суспільної практики, до маніпулювання громадською думкою. Що такі дії в Україні не є спонтанними, притаманними окремим політикам, громадським активістам, а належать – як вагомий складник – до продуманої системи реалізації ідеології русского міра, вказує суголосся їхньої риторики, характер аргументації та узгоджена войовнича реакція на заходи щодо утвердження української мови як державної.

І все ж за цих умов триває долання шляху до створення українськоцентричної держави з домінуванням української мови як державної. У цьому процесі роль освіти є засадничою. Тому значним досягненням сьогодні є створення моделі освіти, в якій українською мовою здобути освіту можна за будь-яким фахом: у всіх сферах знань, науки українська мова відкриває широкі перспективи розвитку й соціального утвердження особистості. Формована мовна політика держави, що спирається на положення статті 10 Конституції України, окреслює співіснування української мови як державної та мов національних меншин. Водночас у суспільстві наростає усвідомлення необхідності зовнішньої лінгвальної відкритості: для наших громадян створюються умови для оволодіння чужими мовами, наприклад, у 2016 році лише в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка здійснено набір студентів, які вивчатимуть майже 30 мов, серед яких не лише традиційні українська, російська, англійська, німецька, французька, іспанська, а й італійська, португальська, шведська, нідерландська, новогрецька, польська, чеська, хорватська, сербська, болгарська, словенська, китайська, корейська, японська, в’єтнамська, індонезійська, гінді, арабська, перська, турецька, кримськотатарська, гагаузька. Така різностороння мовна відкритість України підвищує вимоги до якості знань свого, глибинно національного, до повноти володіння інформацією про своє, українське. Кожного, хто прагне пізнати нашу країну і співпрацювати з нею, цікавлять українська мова, стан національної літератури, національні традиції й звичаї, кінематограф, культура містовпорядкування, організація життя малих містечок і мегаполісів, а не лише окремі прибуткові сфери економіки. Достатньо пройтися годину містом й оглянути візуальну рекламу, одразу стають зрозумілими мовні й культурні пріоритети, а набридливі у своєму несмаку-примітивізмі й недопустимій кількості портрети-самореклами політиків і бізнесменів одразу породжують глибоку відразу, супроводжувану невідступними асоціаціями (адже так у багатьох країнах світу інформують про розшукуваних небезпечних злочинців…), і цього паралелізму затамувати не вдається нічим.

Важливим фактором відчутного висхідного розвитку мови в останнє чвертьстоліття залишається українськомовна художня література, яка стала виразно запитаною, суспільно резонансною, а також поява численних наукових текстів з різних галузей знань. Оприявнення мови в текстах, особливо в текстах актуальних, читаних і поширюваних, залишається важливою запорукою вітальності мови.

Якщо можна стверджувати, що в освіті прийнято ідеологію й створено передумови до поступового усталення функціонування української мови як державної, то лінгвальна ситуація «держави в державі», репрезентована мовною практикою розгалуженого класу чиновництва, викликає занепокоєння. Піднявшись через систему матеріальних і соціальних преференцій над ширшими верствами населення, чиновники не лише намагаються демонструвати модель мовної поведінки (часто з орієнтацією на «вищу» російську мову), а й вступають у протистояння з українською мовою, порушуючи вимоги чинного законодавства. Такий самий шлях нерідко обирають і народні депутати, порушуючи приписи й утверджений регламент, відверто й демонстративно відмовляючи українській мові у праві на оприявненість у парламенті. Верховна Рада України і сьогодні, після очищення-катарсису Майданом, залишається одним із центрів протистояння українській мові: частина депутатів, цинічно нехтуючи Конституцію України, переступаючи через волю народу будувати вільну й незалежну Українську Державу (а не малоросійський паханат при кремлівському каганаті), робить усе можливе, щоб Україна не вийшла поза силове поле Росії. Ця демонстративна зухвалість окремих політиків, які співдіють з антиукраїнськими структурами Росії і цілеспрямовано живлять в Україні спротив зміцненню українськості Держави та повноформатному удержавленню української мови, не має адекватної, зауваженої суспільством, відповіді наших державців-очільників. Маючи широкі повноваження, володіючи достатньо інформацією, керівники Держави чітко окреслили свої мовні пріоритети не одразу, чим змінімалізували ефект чину у цій сфері. В Україні сьогодні склалася абсурдна ситуація. З одного боку, в пам’яті залишається наполеглива боротьба за відродження української мови, її роль в посиленні ідеї здобуття незалежності України. З другого боку, після Майдану керівництво України ніби перестало помічати (чи лише вдає, що не добачає!) те, що в Україні досі чинний мовний закон Кремля – Ківалова – Колісниченка – Януковича і Ко, який є антиукраїнським за суттю. Згаданий закон, як і неприхована негація Кремля щодо самої ідеї існування української мови (як тут не згадати імперський, 1847 року, висновок стосовно української мови: не было, нет и быть не может!), вкладаються в один ряд ідеологічного обґрунтування розв’язання Росією війни проти України, проти обраного нею шляху дальшого розвитку. Збереження згаданого закону, хитання у виборі моделі мовного майбутнього зруйнованих і анексованих територій, кожен публічний російськомовний виступ можновладців, депутатів, піарменів – усе це сьогодні відчутно гальмує повноформатне удержавлення української мови, втілення ідеї побудови українськоорієнтованої Держави; ці дії одних і бездіяльність інших послідовно зміцнюють позиції українофобів в Україні й поза її межами, що так гаряче вітають антиукраїнські сили...

Водночас на особливу увагу заслуговує нове для соціуму явище – перебирання громадськими організаціями низки функцій із захисту української мови, яким традиційно має опікуватися держава, забезпечуючи такий рух фінансово й організаційно. Не дочекавшись від урядових структур, міністерств, їхніх очільників видимих кроків задля утілення 10-ї статті Конституції України в життя, окремі громадяни, ініціативні самоорганізовані групи волонтерів самотуж, без будь-якої винагороди облаштовують у різних містах курси вивчення української мови для тих громадян, які виявили бажання опанувати цю мову, організовують пізнавальні лекторії, ведуть дослідження мовного життя окремих міст, селищ. Щире слово таких подвижників сприяє ефективному подоланню внутрішнього мовного бар’єра, слугують опорою для тих, хто після років добровільно-примусової російськомовності (насамперед у професійній сфері) розгубили навички вільного усномовного спілкування українською. Розширення руху волонтерів-мовників, непоодинокі судові позови громадян щодо дотримання виробниками, державними установами вимог законодавства щодо мовокористування, а також широке, неформальне відзначення свят рідної мови, української писемності, проведення мовних марафонів, конкурсів (як престижний Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика, що вже 16 років проводить Ліга українських меценатів) – усе це вивищує українську мову в нашому сьогоденні, заперечуючи висновки тих соціологів, які намагаються переконати в тому, що мовне питання не належить до актуальних для громадян України. Такі паростя громадянського суспільства – це так само сутнісне наповнення нашого часу, сучасної епохи.

Інший штрих до портрета мовного буття сучасної України – це посилене маніпулювання позаюридичним поняттям російськомовне населення, що було витворене у глибинах КПРС і КДБ наприкінці 1980-х і якому надавали особливого значення як стимуляторові збереження єдності СРСР. Урівнявши поняття російськомовний і росіянин, відповідно – ‘співвітчизник’ (а значить, об’єкт піклування й захисту Росії), сучасні кремлівські зверхники широко використали поняття російськомовне населення для мотивування (про людське око!) й виправдання невиправдального розв’язання війни  задля упокорення України. Так російські політики перетворили російську мову (котру в світі сприймали насамперед як засіб творення художніх словесних шедеврів) на інструмент легітимізації кривавих злочинів проти України, проти людства. Важливо й показово, що провідним українським політикам, духовним лідерам нації вистачило політичної культури, глибоких спеціальних знань та твердості гуманістичних переконань, аби розібратися в питаннях російськомовності, в безмірно експлуатованих сентенціях братського єднання в російській мові і російській церкві, аби не ототожнювати російську мову, російську культуру із сучасною російською агресивною політикою. Забули кремлівські пропагандисти, що справжнє братство ніколи не спричинить пролиття братської крові, не супроводжується нищенням осель брата, не поширює неправди, яка проростає людськими трагедіями...

Повноформатне функціонування української мови як державної, досягнення гармонії мовного життя українців і національних меншин в Україні – це досяжне завдання для народу великої історії й великої культури. Українці зуміли зберегти себе як народ і свою мову на осі тривалого часу, нерідко колючо-непривітного, випробувального; при цьому жодного разу не спокусились на імперські амбіції упокорення й нищення інших малочисельних народів, їхньої мовної й культурної ідентичності. Адже, як глибоко переконані українці, під сонцем вічності усім вистачить місця.

Мовозберігальний і мовобудівничий досвід українців гідний пошани. Це надихає на стоїчне непокладання рук у розпросторенні української мови, випрацюванні мовної стратегії, здатної організувати суспільство на досягнення високих цілей утвердження українськоцентричної Держави.

 

24 серпня 2016 року.

Павло ГРИЦЕНКО,
директор Інституту української мови НАНУ,
доктор філологічних наук, професор

Автор:

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня