№15, серпень 2016

Соціокультурні та правові засоби забезпечення національної злагоди в сучасній Індії

У статті проаналізовано індійський досвід формування спільної ідентичності як потужного засобу досягнення міжгромадської (міжконфесійної і міжетнічної) злагоди й порозуміння. Досліджено механізми правового і конституційного забезпечення національної ідентичності й суспільної злагоди, що уможливили невідоме Європі поєднання двох культурних політик – ексклюзивності й інклюзивності. Показано, що індійський варіант мультикультуралізму передбачає вихід культурного розмаїття в державно-політичну площину й широке залучення громад до загальнонаціонального політичного життя. Зроблено висновок, що в основу індійської версії мультикультуралізму покладене специфічне розуміння громадянства не як правового конструкту й універсальної сукупності прав і обов’язків, а як варіювання їх для забезпечення співжиття культур. Водночас межі такої варіативності імпліцитно містять інтенцію до забезпечення прав людини.
Ключові слова: Республіка Індія, національна ідентичність, культурна політика, мультикультуралізм, суспільна злагода, національна консолідація, права людини.

Утверджуючи себе на світовій арені як незалежна держава і розбудовуючи сучасну державність усередині країни, Індія внаслідок своєї багатокультуності, етнорелігійної і мовної строкатості змушена була розв’язувати проблему, схожу на ту, з якою стикнувся Євросоюз як цілісне утворення значно пізніше. А саме: проблему формування спільної ідентичності у громад, кожна з яких мала свою, віками й тисячоліттями сформовану й вельми відмінну від інших групову ідентичність. Тому пошук засобів і механізмів розв’язання проблеми співжиття різноманітних соціокультурних груп і формування їхньої спільної ідентичності як основного засобу забезпечення національної злагоди в країні, тобто випрацювання тієї політики, що згодом на євроатлантичних обширах дістала назву політики мультикультуралізму, був для Індії її іманентним державо- й націєтворчим завданням, вирішення якого становило запоруку її перетворення на сучасну розвинену країну й потужного світового актора.

Варто порівняти проблеми й завдання, які майже на півстоліття пізніше за Республіку Індія розв’язував на засадах політики мультикультуралізму Євросоюз, з тими, що постали перед Індією на початках розбудови її незалежності. Політика мультикультуралізму, що донедавна реалізовувалася в Євросоюзі, була спрямована на вирішення двох різних завдань, що мали, відповідно, й різні об’єкти докладання зусиль та різні засоби реалізації. Перший блок проблем був пов’язаний із необхідністю формування спільної європейської ідентичності у громадян країн Євросоюзу, які мають свої усталені національні держави, котрі, хоч і об’єднані сьогодні в наддержавному утворенні, однак прагнуть збереження власного культурного обличчя й захищають засобами внутрішньодержавної культурної політики свою ідентичність, а значною мірою – й політичний суверенітет. Отже, ЄС на цьому шляху мав знайти стежку між Сциллою уніфікації та Харибдою національної окремішності й відшукати засоби спонукання громад і їхніх членів до формування спільної ідентичності за збереження культурного розмаїття всіх складників Євросоюзу. Об’єктом, на який спрямовувалися ці зусилля, були громадяни країн -- членів ЄС. Однак їхня належність до однієї ціннісної матриці, морально-етичної системи – так званої європейської -- значно полегшувала завдання, для вирішення якого застосовувалися засоби й механізми, історично притаманні процесу формування націй – створення єдиного не лише правового, а й міфо-символічного й ритуального простору та часу (збереження минулого й формування проективного майбутнього), єдиних сакралізованих знаково-символічних кодів, що пов’язують час і простір, та гомогенізація медіаторів і ретрансляторів спільних знаково-символічних кодів [7].

Слід зазначити, що результатів на цьому шляху було досягнуто: якщо 1996 року 51% громадян країн ЄС почувалися європейцями лише певною мірою, а 46% мали прив’язаність виключно до національної ідентичності, то, за даними Євробарометра 2005 року, як передусім європейців ідентифікували себе вже 10% громадян Євросоюзу, а 52% громадян із 25 держав--членів ЄС ідентифікували себе рівнозначно і з Європою, і з власною країною [9]. Ще успішніший вигляд має реалізація курсу на становлення спільної євроідентичності за результатами Евробарометра 2010 року. Так, не відчували себе європейцями лише 3% опитуваних, водночас ідентифікували себе як європейців 53%. За підсумками опитування 2013 року європейську ідентичність поділяли вже 66% [6]. Таке стабільне збільшення показників самоідентифікації громадян із євроналежністю свідчить про успіх політики ЄС з формування європейської ідентичності.

Друге завдання, з вирішенням якого сьогодні пов’язують так званий крах європейської політики мультикультуралізму, було спричинене інтенсифікацією міграційних процесів, що призвели і так багатокультурні європейські суспільства до антагоністичного загострення проблем співіснування представників різних ідентичностей у кожному із сегментів суспільного життя. Об’єктом докладання зусиль тут було не автохтонне населення, а іммігрантські спільноти. У цій ділянці європейським чином застосовуваний принцип збереження розмаїття, доведений до своєї граничної межі, обернувся несподіваним зворотним і самозаперечливим боком, коли корпоративно-групові права почали домінувати й підминати під себе права людини.

В Індії ж від самого початку її модернізації в середині минулого століття обидва завдання мали вирішуватися стосовно одного й того самого об’єкта – надзвичайно строкатого (з мовного, релігійного, етнічного тощо поглядів) суспільства, в якому громади – носії різних морально-етичних систем співіснували історично впродовж віків і тисячоліть і жодна з громад не є за статусом і не почувається  іммігрантською. Нагадаємо, що нині в країні налічується кілька сотень етносів і племінних груп. Лише лінгвістичних груп, за офіційною статистикою, – 1562. Не менший ступінь розмаїття присутній і в релігійній картині країни: на початок 2011 року населення чисельністю понад 1,2 млрд. складалося на 80% із послідовників індуїзму, 13,6% – представників мусульманської громади, ще 2,3% населення є послідовниками християнства поруч із великими громадами сикхів, буддистів і джайністів [4, с.104]. Ситуацію надзвичайно ускладнювало й існування величезної кількості практично ізольованих одна від одної каст. Такий історичний спадок зумовлював інші, ніж згодом застосовані Європою, підходи у вирішенні навіть не двоєдиного, а триєдиного завдання: формування національної індійської ідентичності, збереження етнокультурного розмаїття та забезпечення максимально толерантного співжиття груп і корпорацій.

Аналізуючи конституційне закріплення групового розмаїття з розширенням його рамок далеко за межі культурного поля – на адміністративне й політичне, Лайон Кьоніг (Lion König) влучно характеризує його як «диференційований режим громадянства» і «композитну культуру», зауважуючи, що індійська практика спростовує поширену думку про неможливість нейтральної позиції держави в мовному питанні, бо держава «невідворотно сприяє культурі більшості» [11, р. 14]. До Конституції Індії вписано 17 різних наборів законів, цільовим чином модифікованих для її численних мовних і релігійних громад. Стаття 30 Конституції проголошує право всіх меншин країни, хоч би то релігійних чи мовних, засновувати навчальні заклади й проводити навчання за своїм вибором. У восьмому розділі Конституції закріплено наявність не однієї чи кількох, а кільканадцяти офіційних мов, що перетворює Індію на країну з найбільшою кількістю офіційно визнаних мов у світі. Стаття 345 Конституції регулює використання мов за тричленною формулою, згідно з котрою в кожній територіальній громаді як офіційні використовуються гінді, англійська та мова більшості.

Релігійне розмаїття і релігійна рівність також не є суто правовими, формальними й декларативними принципами, вони підтримуються на рівні буденної громадської й державної практики: статус неробочих святкових днів мають п’ять індуїстських, чотири мусульманських, два християнських, одне буддійське, одне джайністське й одне сикхське свято. Для порівняння: у Франції дев’ять із 11 національних свят мають релігійне (християнське) походження, ще 5 свят не пов’язані з релігією і немає жодного національно визнаного свята, пов’язаного з мусульманською релігією, хоча кожний 13-й громадянин там – мусульманин; в Україні з 10 державних свят – 3 православні християнські (решта – світські, більшість – політично забарвлені) й жодного – інших релігій або, хоча б, конфесій.

Держава на конституційному рівні підтримує правовий плюралізм, визнаючи роль і норми юридичних інститутів різних громад. З моменту створення Конституції в ній визначено реєстр племен і каст (Scheduled Casts and Scheduled Tribes), що не лише отримують різноманітну державну підтримку, а й мають квоти у 22,5% місць у державних установах і навчальних закладах: 15% – для зареєстрованих каст, 7,5% – для зареєстрованих племен. Починаючи з 70-х рр. XX ст. резервуються й місця в загальнонаціональному парламенті, отже, здійснюється так звана позитивна дискримінація, за якої меншини або історично ущемлені групи, незалежно від кількості їхніх членів, мають більший обсяг прав порівняно з іншими. Останнє зумовлює виражену присутність етнокультурних, мовних і релігійних груп у політичному житті країни, їхню можливість реалізовувати корпоративні інтереси на державному рівні. З 1978 року конституційний реєстр племен і каст підлягає регулярному перегляду в бік його збільшення: спеціальна комісія визначає списки груп, що потребують допомоги держави, розмір і форми такої допомоги. У результаті розширення «списку груп із особливими правами» до категорії «інші відсталі класи» (Other Backward Classes) нині належить більшість – 52% громадян країни, з яких 43,8% – члени індуських каст і громад, 8,4% – «історично пригноблених» не індуських [13]. Позитивним наслідком такого підходу стало широке залучення громад  до політичного життя країни.

Отже, індійська версія мультикультуралізму є ширшим, ніж звичний для Європи, феноменом – не лише мультикультуралізмом, а радше мультиполітизмом, виходом культурного розмаїття в державно-політичну площину й дивовижним поєднанням двох взаємозаперечних для Європи культурних політик: політики ексклюзивності й інклюзивності – виключення й включення. Мультикультуралізм Європи інклюзивний лише для корінного її населення, для іммігрантських громад він дедалі більше набував ексклюзивного характеру, за якого корпоративні інтереси й потреби поглинали нормативно закріплені на державному рівні права особи, а самі етнокультурні й етнорелігійні корпорації виокремлювалися з державного й загальногромадського життя. В Індії ж конституційне забезпечення максимально широкого громадського самоврядування в поєднанні з виходом громад на державно-політичний рівень дало змогу гармонізувати ці дві стратегії.

З перших же кроків індійської державної незалежності на теоретичному рівні тривав пошук альтернативи панівним «ексклюзивним» коммуналістським версіям націоналізму – гіндутві й мусульманській. Нею стала «інклюзивна» ідея надконфесійної нації, переведена в практику державної політики визнання й зміцнення «єдності в розмаїтті» – гандістської інтерпретації стародавнього принципу «сарва дхарма Самбхава» («sarva dharma sambhava»), що стверджує право рівно уважного й шанобливого ставлення до будь-якої віри на підставі традиційного індійського уявлення про спільні корені всіх релігій. Опертя правових принципів на традиціоналістську основу хоч і надає індійській версії мультикультуралізму потужного потенціалу, однак не позбавляє її від власних проблем. Вони виникають передусім у тій само ділянці, що й у Європі: на межі перетину корпоративно-групових прав і прав людини, особливо, коли йдеться про взаємини між громадами з контрадикторними морально-етичними засадами. У такому разі втручання держави в ситуацію не завжди є послідовним і базованим на властивому для лібералізму пріоритеті прав людини.

Відомим і яскравим прикладом такої суперечності й непевної позиції держави щодо її розв’язання є ситуація навколо визнання прав жінок-мусульманок у разі розлучення. 1978 року мусульманка Шах Бано розлучилася з чоловіком за шаріатським законом, згідно з яким вона не мала права на постійні виплати від колишнього чоловіка – аліменти. Однак вона звернулася до суду, й Верховний суд країни задовольнив її позов. Проте 1986 року під тиском мусульманської громади індійський парламент ухвалив закон, яким підтверджувалася чинність шаріату й фактично нормативно скасовувалося право розлучених жінок-мусульманок на аліменти [11, р. 18]. Але напрацьовані індійською державою механізми обмеження прав громад правами людини, хоч і не завжди вдало й не зажди послідовно (як демонструє наведений приклад), здебільшого дають змогу витримувати крихку рівновагу.

Водночас зворотним боком забезпечуваного законодавчо широкого залучення етнорелігійних та етнокультурних спільнот до загальнодержавного політичного життя стало збільшення можливостей перетворення взаємозаперечних комуналістських концептів на знаряддя політичної боротьби, що пізніше, в 1990--2000 рр., вилилося в посилення їхніх прибічників та переростання міжрелігійної і міжетнічної боротьби у фізичне протистояння (аж до збройних зіткнень і поширення актів вандалізму). Розпочата з кінця 1970-х рр. XX ст. політика найширшого залучення різноманітних груп населення в активне політичне життя мала своїм наслідком виникнення й зростання впливу регіональних партій, зайнятих виключно лобіюванням інтересів своїх груп.

Іншим виявом тих же процесів було поширення явища, що дістало в науковому середовищі назву «феномен ображених почуттів», коли під політично здійснюваним тиском тієї чи іншої громади, яка вважає, що певним висловом політика, журналіста, громадського чи культурного діяча  або ж художнім твором – картиною, віршем, книжкою, кінофільмом тощо ображено її етнічні чи релігійні почуття, ці твори цензуруються й забороняються. «Образа почуттів віруючих» перетворилася на головний мотив виступів громадських активістів ультрарелігійного спектра й улюблену тему піар-кампаній політичних діячів. Саме політики допомагають своїм прихильникам згадати ті або інші «обурливі фрагменти», що десятиліттями залишалися непоміченими, «саме з вуст партійних лідерів люди дізнаються» про образу своїх почуттів і «починають засуджувати книжки або фільми, навіть не ознайомившись із ними» [1, с. 292].

У статті відомого журналіста Мукунда Падманабхана «Республіка ображених почуттів» надано яскраву характеристику «індустрії перманентно демонстрованої ображеності» в Індії [12]. За його узагальненням, наслідки, що випливають з такої демонстрації, характеризуються зазвичай трьома компонентами: розгулом насильства з боку «ображених», вибаченнями з боку «образників» і реакції з боку держави на так зване перше повідомлення (FIR, first information report) про «образу релігійних почуттів» у вигляді порушення проти останніх судових справ за ст.ст. 153А і 295А Індійського кримінального кодексу («Про розпалювання ворожнечі на ґрунті релігії, раси, місця народження, проживання, мови тощо і про дії, що завдають шкоди підтримці гармонії» та «Про навмисну і зловмисну дію, націлену на наругу над релігійними почуттями будь-якої групи шляхом образи її релігії або релігійних переконань»). «Будь-яка людина або група осіб можуть фразу в друкованому тексті, візуальний образ (малюнок, скульптуру) або епізод фільму розцінити як «образу почуттів» ... і, використовуючи відповідні юридичні механізми, домогтися «переробки» або повної цензурної заборони цього твору» [1, с. 276-277], що фактично відкрило  шлях до державної політичної цензури.

Салман Рушді був не єдиною жертвою «ображених почуттів» певної релігійної громади (зокрема, мусульман). До жертв ображених почуттів (або спалаху ресентименту за термінологією Фридриха Ніцше та Макса Шелера) й подальшої цензури та гонінь слід віднести М. Ф. Хусейна (1915 – 2011 рр.), славетного індійського художника-модерніста, який 2006 році в 91-літньому віці під тиском ображених (у цьому разі – індусів) був вимушений емігрувати [3, с. 330-331]. Серед жертв також: відомий філолог А. К. Рамануджан, канадський режисер Д. Мехта [2], викладач Католицького коледжу Дж. Джозеф [10]. художник Х. Ядав [14] та багато інших. Усі вони зазнали переслідувань та заборони їхніх творів, багато хто був підданий кримінальному переслідуванню або постраждав фізично від нападу натовпу осіб із «ображеними почуттями». Поширення останніми десятиліттями цієї тенденції симптоматизує загострення проблем в індійському варіанті мультикультуралізму.

Проте нині державна культурна політика Індії загалом спрямована на подолання такої тенденції, посилення заходів з метою домогтися внутрішнього реформування заснованих на звичаї законів громад у бік забезпечення осібної рівності, подолання культурної винятковості багатоманітних етнічних і релігійних груп, що входять до складу індійського населення, стимулювання формування почуття єдності в різноманітності. Попри величезні мовні, культурні, релігійні розбіжності, історично індійський конституційний устрій забезпечував визнання культурних прав окремих груп та задоволення їхніх потреб, тим самим формуючи множинну ідентичність, де ідентичність загальноіндійська посідає провідне місце. Так, за даними соціологічних досліджень, проведених міжнародними організаціями у 1990-х рр. XX ст. 90% громадян Індії пишалися тим, що належать до індійської нації, та ідентифікували себе в координатах держави (за цим показником Індія випередила Іспанію, Аргентину, Бразилію, Бельгію й Швейцарію), водночас віддаючи перевагу демократії як політичному устрою перед усіми іншими [5, с. 57].

Індія послідовно проводить політику невтручання в релігійні справи будь-яких громад і підтримки поважного ставлення до їхніх особливостей. Норми приватного права також варіюються від громади до громади, ними регулюються питання шлюбу, розлучення, усиновлення, опіки, право заповіту й спадщини тощо. Водночас держава націлена на захист універсальних принципів і прав людини й громадянина та залишає за собою право втручатися у внутрішні справи громад із метою відстежування тих обрядів і звичаїв, які суперечать правам людини, й примусу до їхніх змін. Держава може втручатись у функціонування релігійних шкіл або ж вимагати й стимулювати реформування приватного права громад із метою додержання гендерної рівності. Отже, держава виступає гарантом того, що стосунки між релігійними й політичними інститутами регулюються послідовним дотриманням прав людини. Громадам країни гарантовано визнання їхнього звичаєвого права й практики життя, водночас такі практики мають узгоджуватися з дотриманням демократичних прав і свобод. Державою здійснюються заходи з метою домогтися внутрішнього реформування заснованих на звичаї законів громад, що входять у суперечність з правами людини. «Включення звичаєвого права до правової системи не може слугувати виправданням для збереження звичаїв, що порушують права людини, хоч би якими традиційними чи «витоковими» вони видавалися» [5, с. 68].

Отже, ідеологія загальногромадянського націоналізму з опертям на історичний досвід і народні традиції й цінності демонструє достатній ресурс виживання й зміцнення. В її ідеологічну та політичну основу покладене специфічне розуміння громадянства не як правового конструкту й універсальної сукупності прав і обов’язків, а як варіювання їх для забезпечення співжиття культур. Водночас межі такої варіативності імпліцитно містять інтенцію до забезпечення прав людини.

 

Список використаних джерел

 

1. Ванина Е. Ю. Индия: История в истории. -- М.: Наука: Вост. лит., 2014. – 343 с.

2. Глушкова И. П. Эмоциональный поворот: индуизм, ислам и другие религии в «республике оскорбленных чувств» // Монтаж и демонтаж секулярного мира / под ред. А. Малашенко и С. Филатова; Моск. Центр Карнеги. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2014. – 406 с. – (Религия в Евразии). – С. 323 – 361.

3. Глушкова И. Дипа Мехта и другие // Глушкова И. Из индийской корзины: Исторические интерпретации. – М.: Вост. лит., 2003.

4. Горохов С. А. Религиозный фактор в политической жизни современной Индии [Текст] / С. А. Горохов // Вестник Адыгейского государственного университета. – 2011. – № 2. – С. 104 – 110.

5. Доклад о развитии человека 2004. Культурная свобода в современном многообразном мире / Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2004. – 328 с.

6. Нижегородцев А. Что показывет Евробарометр? / Вся Европа [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://alleuropalux.org/?p=4995.

7. Пелагеша Н. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. – К.: НІСД, 2008. – 288 с.

8. Constituent Assembly Debates, VII, 1, 34, cited in Austin, Indian Constitution, 189  [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://parliamentofindia.nic.in/ls/debates/debates.htm.

9. Eurobarometer [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/public_opinion/archives_en.htm.

10. Deccan Herald. – 2010. – July 4.

11. König, Lion. Culture, Conflict and Citizenship: Global Lessons from the Indian Case? / Complex Migration of Global Citizens. -- Inter-Disciplinary Press, Oxford, United Kingdom, 2014. – 177 р. -- Р. 13 – 23.

12. Padmanabhan M. The Republic of Hurt Sentiments //The Hindu. – 2012. – Feb. 9.

13. II Backward Commission Report (Mandal Commission) // http://www.socialjustice.in/documents/Documents/.

14. The Hindu. – 2012. – Sep. 10.

 

Тетяна МЕТЕЛЬОВА,
кандидат філософських наук, доцент,
заступник директора з наукової роботи
ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»

Автор:

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня