Спроба військового перевороту в Турецькій Республіці в ніч із 15 на 16 липня 2016 року: передумови, основні причини та наслідки

У статті висвітлюються: внутрішньополітична ситуація в Туреччині за останні декілька років; передумови та причини, які призвели до спроби військового перевороту в цій державі; реакція світової спільноти на ці події. В публікації йдеться також про те, як ці події можуть вплинути на відносини між Туреччиною та Україною.

Турецька Республіка, як потужний регіональний лідер із власною системою геополітичних інтересів, протягом багатьох років день у день демонструвала свої позиції не лише в регіоні, а й на міжнародній арені, вплив її дедалі більше зростав, амбіції її керівництва щодо геополітичних перспектив країни ставали масштабнішими. Регіональна політика Туреччини характеризується послідовністю, активністю та різноплановістю. Забезпечення власних зовнішньополітичних пріоритетів Туреччина здійснює, активно користуючись перевагами вигідного геополітичного розташування, значного економічного та транзитного потенціалу, впливових позицій у регіональних та міжнародних структурах, лобістських ініціатив, а також ефективної пропаганди можливості поєднання мусульманських традицій із європейськими стандартами та демократичними цінностями [1]. При цьому, незважаючи на цілу низку деструктивних процесів у регіоні, які певною мірою зачіпають безпосе­редньо інтереси Анкари, Турецька Республіка намагається триматися на рівні стандартів, досягнутих політичних та економічних показників і навіть рухатися вперед.

Туреччина пройшла досить дов­гий шлях, перш ніж стати повноцінним регіональним лідером та країною з досить високим рівнем економічного розвитку. При цьому потрібно зазначити, що Турецька Республіка розпочала свій стрімкий розвиток лише на початку ХХІ століття. Це здебільшого було пов’язано з тим, що з моменту створення республіки й аж до початку 2000-х років у країні досить великий вплив на політичне та економічне життя мали військові, які час від часу шляхом переворотів на короткий термін приходили до влади, а в період перебування при владі світських політичних сил, на думку деяких західних експертів, гальмували процес розвитку держави. Ситуація докорінно змінилася 2002 року з приходом до влади в країні помірковано ісламістської Партії справедливості і розвит­ку (ПСР). Відтоді почали відбуватися процеси, які яскраво свідчили про посилення саме ісламського компонента ідентичності турецького суспільства. У 2002 році ПСР розробила робочу програму, що поєднувала елементи кейнсіанської економіки, жорсткої фінансової політики та поміркованого ісламізму. Надалі реалізація програми привела до значного економічного зростання в країні та посилення статусу Туреччини на міжнародній геополітичній арені.

Але негласне протиборство політичного керівництва з військовими тривало і як результат нещодавно вийшло за рамки кулуарної внутрішньодержавної політичної боротьби та вилилося в спробу військового перевороту в ніч із 15 на 16 липня 2016 року. Тієї ночі в Турецькій Республіці, а саме в таких містах, як Стамбул та Анкара, військові на танках та зі зброєю взяли під контроль основ­ні транспортні розв’язки й магістралі, а також ключові державні установи, призупинили діяльність основ­них джерел теле- та радіозв’язку й обмежили доступ до низки інтернет-ресурсів. Після чого оголосили про запровадження військового режиму в країні та переходу влади до «ради миру». Але вже після того, як президент країни, використовуючи наявні засоби зв’язку, а саме незалежні теле- та радіокомпанії, а також інтернет-ресурси Viber, WhatsApp та ін., звернувся до громадян із закликом об’єднатися та разом виступити проти військових путчистів, демонстранти на вулицях та поліція почали роззброювати військовослужбовців. А вранці 16 липня прем’єр-міністр Туреччини Біналі Йилдирим заявив, що переворот придушено.

За офіційними даними, переворот був підготовлений та організований групою (щонайменше декілька тисяч осіб) військовослужбовців турецької армії. Ліквідація наслідків спроби військового перевороту триває в країні й нині, що проявляється в ув’язненнях та судових процесах над військовими, які є основними підозрюваними в підготовці та реалізації змови проти чинного політичного керівництва країни. Під підозру потрапили також учителі, науковці й представники інших професій.

Серед основних причин, які могли призвести до путчу саме на нинішньому етапі розвитку країни, можна віднести такі:

1) за останні декілька років цілком очевидно, що рівень соціального напруження в Турецькій Республіці сягнув небувалої позначки, що напряму пов’язано з війною в Сирії, великим потоком біженців до Туреччини із сусідньої країни, охопленої війною, постійними терористичними актами, кількість яких за останні декілька років значно зросла, посиленням новоствореного об’єднання – ІДІЛ, а також бойовиків РПК, економічним спадом, спричиненим припиненням співробітництва з РФ у зв’язку із подіями листопада 2015 року та низкою інших як зов­нішніх, так і внутрішніх чинників;

2) посилення влади Реджепа Ердогана та закріплення позицій ПСР, а також набуття не лише зовнішньою, а й внутрішньою політикою країни за останні декілька років дедалі виразнішого ідеологічного характеру. Майже цілковите розірвання відносин із Ізраїлем, припинення відносин із Башаром Асадом, РФ та інші події свідчили, що Ердоган має власне бачення подальшого розвитку Турецької Республіки та її місця не лише в регіоні, а й на міжнародній політичній арені загалом і, не зважаючи ні на що, не бажає відступати від своєї лінії, навіть якщо вона шкодитиме мирному населенню;

3) погіршення відносин із РФ і втрата одного з ключових торговельних партнерів – Сирії, а також знач­них ринків збуту спричинило погіршення економічної ситуації в країні й зростання рівня безробіття. А нещодавня заява Ердогана про те, що Туреччина зможе надати не лише притулок, а й громадянство всім охочим біженцям із Сирії, неабияк збентежила громадян країни.

До моменту вчинення спроби військового перевороту думки турків щодо нинішнього політичного керівництва розділилися навпіл: приблизно 50% громадян підтримували президента країни Реджепа Ердогана, а інша половина суспільства — опозиційні сили. Яскравим свідченням цього був результат парламентських виборів у 2015 році, коли ПСР не змогла вперше за останні десять років набрати достатньої кількості голосів для отримання більшості в парламенті та формування нового уряду. Але при цьому не слід забувати, що саме завдяки підтримці мирних громадян та їхньому волевиявленню Ердогану вдалося втримати владу та придушити спробу військового перевороту. Це яскраво свідчить про небажання турків знову жити під владою військових та в умовах оголошеного ними воєнного стану, бо нічим хорошим для звичайних громадян це не завершилося б.

Необхідно зазначити, що наявність стримувального військового чинника в політиці була однією з головних проблем правлячої ПСР з моменту її приходу до влади в 2002 році. А вже в 2007 році, коли тодішній очільник збройних сил країни генерал Яшар Буюканіт став головним опонентом Абдулли Гюля (засновника ПСР і давнього товариша Реджепа Ердогана) на президентських виборах і поступився йому, ситуація ще більше ускладнилася. Намагання військового втрутитися в формування та здійснення державної політики призвело до розпалювання конфлікту між ПСР і військовими, і це автоматично посилило підтримку ПСР серед громадян країни. Через місяць після втручання генерала Буюканіта розпочалося досить гучне розслідування кримінальної справи щодо Ергенекону. Ергенекон, згідно з обвинувальним висновком, була терористичною організацією, яка складалася зі світських націоналістів у «глибинній державі» в рамках політичної системи. Вони нібито були причетні до низки вбивств і вибухів, спрямованих на повалення уряду й здобуття впливу на турецьку політику протягом наступних десятиліть. Серед обвинувачених у цій справі був і колишній очільник збройних сил генерал Лікер Басбуг.

Стає очевидним, що підготовка та реалізація військового перевороту була закономірною через зростаюче напруження у відносинах між політичною верхівкою та впливовими військовими. Уже встановлено, що переворот міг бути організований послідовниками Фетхуллаха Ґюлена в армії, розвідці, поліції та судових органах. Ґюлен є впливовим ісламським священнослужителем, який з 1999 року перебуває у вигнанні в Пенсильванії (США). На думку більшості експертів, політична верхівка звинувачує саме Ґюлена, щоб усунути світський істеблішмент із державних органів влади і армії [2].

Присутність ідей руху Ґюлена в державній структурі Турецької Республіки має глибоке коріння й доволі важко простежується. У свою чергу, сам Ґюлен сказав у неділю 17 липня, що він підкориться будь-якому рішенню керівництва США щодо його екстрадиції. При цьому він наполягає на тому, що не мав нічого спільного з підготовкою та здійсненням військового перевороту в Туреччині, й припускає, що сам Ердоган міг бути причетний до підготовки фіктивного й показового перевороту, аби надалі мати підстави для легітимізації суворих заходів щодо судової системи й збройних сил.

Разом із офіційною версією щодо причин та організаторів військового перевороту є й інші логічні обґрунтування та версії подій, які заслуговують на увагу.

Так, високою є імовірність участі провладних політиків та політичних сил у підготовці невдалого військового перевороту. Ця теорія припускає, що події перевороту були повністю спланованими та реалізованими президентом країни з метою отримання більшої влади та ширших повноважень. Адже правлячі політичні сили після спроби перевороту мають знач­ні підстави задля початку чисток серед військового істеблішменту та силових структур країни. І вже взято під варту сотні військових, прокурорів, суддів та інших співробітників силових структур, яких підозрюють у причетності до підготовки та реалізації перевороту. У такий спосіб політичне керівництво країни за досить короткий проміжок часу змогло позбавитися впливових військових та силовиків різного рангу, які, з огляду на історичну ретроспективу, так чи інакше мали вплив на соціально-економічне та політичне життя Туреччини.

Також цілком очевидно, що події військового перевороту можуть бути використані Ердоганом задля реалізації планів щодо внесення змін до Конституції з метою зміни форми правління з парламентсько-президентської на президентську та більшої концентрації влади у своїх руках. Це питання вже починає знову досить активно виноситися на обговорення в країні на рівні правлячих політичних сил і партій у Великих національних зборах Туреччини. Більше того, вже нині можна сказати, що після тих подій авторитет президента країни значно зміцнився, а підтримка серед громадян Туреччини зросла.

Одразу після придушення військового перевороту Ердоган пообіцяв очистити країну від того, що він назвав «паралельною терористичною державою», шляхом проведення арештів і цілеспрямованої кампанії в певних точках. Але він визнав, що це потребує часу.

Треба зауважити, що основна частина військових категорично засудила спробу військового перевороту. Очільника збройних сил і двох генералів військово-морських сил, як повідомляється, було навіть узято в заручники путчистами.

Інша теорія пов’язана з курдським рухом і полягає в тому, що кемалісти (світські послідовники засновника сучасної Туреччини Мустафи Кемаля Ататюрка) в армії підготували все так, що підозра в підготовці та проведенні перевороту впала саме на ґюленістів (послідовників Фетхуллаха Ґюлена). Вони знали, що це, безперечно, призведе до переслідування та поневолення останніх і до довгоочікуваного очищення військ від ґюленістів.

Ще одна теорія виходить з джерела в поліції, яке говорить про те, що уряд ПСР планував заарештувати військових високопоставлених чиновників, які підтримувалися Ґюленом, саме 16 липня 2016 року. Джерело в поліції стверджує, що саме тоді, коли військові, які вже давно готували переворот, дізналися про це, то прийняли рішення здійснити його раніше, а саме в ніч з 15 на 16 липня, що й може бути причиною низки проколів. Президент Ердоган і його міністри одностайно звинувачують рух Ґюлена у підготовці та вчиненні перевороту, а також запевняють, що ця спроба є останнім подихом групи [2].

Турецька влада заявила, що найближчим часом вживатиме заходів задля ліквідації та обмеження діяльності всіх компаній, так чи інакше пов’язаних із Ґюленом.

Водночас існує теорія щодо підтримки турецьких військових із закордону, а саме з боку Вашингтона або ж Кремля. І перша, і друга сторона зацікавлені в тому, щоб контролювати таку економічно й політично потужну силу, як Турецька Республіка. Відомо, що спроба військового перевороту була підготовлена високопоставленими військовими з двох родів військ Туреччини – військово-повітряних сил та військової поліції. Причому офіцери ВПС Туреччини найбільше наближені до США, де велика частина головного керівництва та головнокомандувачів проходили там навчання. Крім того, США забезпечують їх військовими машинами та устаткуванням. Проте приписати Вашингтону головну роль у підготовці цього перевороту чи його реалізації, зокрема на першому етапі, справді неможливо: занадто багато безглуздого та непродуманого вчинили путчисти.

Турецька Республіка має своєрідну традицію військових переворотів, адже, як уже зазначалося, військові від самого початку створення республіки намагалися впливати на політику держави, а в 1960, 1971, 1980 та 1997 роках навіть захоплювали на деякий час владу в Туреччині. Та їхній прихід до керма завжди позначався не стабілізацією ситуації в країні та подальшим її розвитком, а масовими репресіями щодо колишнього політичного керівництва, а також радикальних політичних сил. Саме тому військові перевороти в Туреччині завжди асоціювалися з порушенням прав людини.

Військовий переворот липня цього року зазнав фіаско через вплив низки чинників. Так, на думку Октая Вурала, депутата від Партії націоналістичного руху (ПНР) Туреччини, однією з основних причин швидкого приборкання путчу було те, що події в ніч із 15 на 16 липня розгорталися досить стрімко, але не були чітко та ефективно спланованими. Більше того, на думку політика, військові, причетні до організації перевороту, не передбачили втручання мирного населення й настільки масову підтримку Ердогана громадянами країни.

З історії відомо, що переворот може бути успішним лише в тому разі, якщо ключові фігури виконавчої влади будуть негайно нейтралізовані. Військовим у Туреччині вдалося захопити мости, більшість телевізійних станцій, урядові будівлі й аеропорт. Але вони не змогли захопити ні Ердогана, ні новопризначеного прем’єр-міністра Біналі Йилдирима.

Недооцінили вони й рівень розвитку сучасних засобів масової інформації. Військові зуміли захопити будівлю центрального турецького телеканала TRT. Проте багато інших каналів були недоторканними. Та навіть якби змовники й захопили державні телевізійні станції, в країні залишилося б іще багато доступних джерел — таких, як безкоштовні інтернет-відеопослуги (наприклад, Skype або FaceTime), які могли б бути успішно використані задля звернення президента до народу з проханням вийти на вулиці й підтримати офіційну владу.

Путчисти не врахували й рівня підтримки населенням нинішнього уряду й політичних еліт, а також рівня володіння можливостями медіаінфраструктури прихильниками Ердогана. Після звернення Ердогана до народу із закликом «захистити демократію» чимало мечетей у Туреччині перетворилася на цілодобові центри громадських засобів масової інформації. Як добре відомо, турецькі мінарети майже всі оснащені потужними динаміками, з допомогою яких транслюється азан (обов’язковий заклик до молитви в ісламі). Під час спроби військового перевороту благочестиві муедзини почали транслювати через ці колонки звернення до людей із проханням зібратися на площах країни. Крім того, жителі Туреччини отримали повідомлення за допомогою SMS, Viber, WhatsApp щодо громадянської непокори захопникам влади. Тож цивільна адміністрація й партійні структури на практиці продемонстрували високу здатність використання всіх переваг і функціональних можливостей мобільного зв’язку.

При цьому Ердоган дістав підтримку не лише членів уряду Йилдирима, а й колишніх політиків — таких, як колишній прем’єр-міністр та ідеолог неоосманізму Ахмет Давутоглу. Політична еліта виявилася досить згуртованою на відміну від військових.

Та все-таки вирішальною видається відсутність координації дій з іншими збройними силами. Від самого початку було зрозуміло, що ніхто від старшого керівництва армії (міністр оборони, начальник штабу) не з’явився на телебаченні. Оголошення про переворот ішло лише від «безликих» армійців, які стверджували, що вони покликані захищати спадщину Ататюрка.

На сьогодні більшість західних експертів та журналістів зазначають, що, з одного боку, Ердоган значно посилив свої позиції в країні та цілком очевидно наблизився до реалізації планів, пов’язаних із внесенням змін до Конституції, а з другого боку, події військового перевороту та хід його придушення й наслідки, зокрема покарання причетних до путчу військових, певною мірою віддалили Анкару від Заходу та сприяли ще більшій ізоляції країни.

Але сам Ердоган відповів досить радикально на спробу військового перевороту, виступаючи перед своїми прихильниками 17 липня 2016 року. Він заявив, що робитиме все задля того, щоб «очистити від вірусу» державні органи країни. Президент також наголосив, що Туреччина проситиме про екстрадицію Фетхуллаха Ґюлена, щоб він постав перед судом в Анкарі.

Більше того, в результаті цих подій у країні досить серйозно почало розглядатися питання щодо можливості смертної кари для військових — організаторів путчу. Звісно, в сучасному цивілізованому світі такий метод покарання не підтримується демократичними країнами й імовірність його застосування в Туреччині теж досить невелика, але Захід збентежив сам факт його обговорення.

Що стосується реакції світової спільноти на події в Туреччині загалом, то на міжнародній арені путчистів ніхто не підтримав. Усі провідні країни засудили спробу військового перевороту. Президент США Барак Обама підтримав демократично обране політичне керівництво Туреччини. Канцлер Німеччини Ангела Меркель наголосила, що турецькі громадяни скористалися своїм законним правом, коли обирали президента, й будь-які політичні зміни в країні мають відбуватися в такий самий спосіб. При цьому міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр зазначив, що спроба військового перевороту в Турецькій Республіці може сприяти й деяким позитивним змінам у країні. Він заявив, що під час спроби військового перевороту було цілком яскраво продемонстровано, що громадяни країни не хочуть жити під «ярмом військової диктатури». Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, у свою чергу, підкреслив важливість Туреччини як члена НАТО й закликав поважати демократичні інститути країни. Глави МЗС країн — членів ЄС, які тоді перебували на саміті Азія—Європа в Монголії, висловили одностайну підтримку демократичним інститутам Турецької Республіки. Президент України Петро Порошенко безпосередньо в ніч спроби військового перевороту в Туреччині заявив про підтримку демократично обраного президента Реджепа Ердогана.

Держсекретар США Джон Керрі в одному зі своїх інтерв’ю зауважив, що дуже сподівається, що президент Туреччини не використає спробу військового перевороту для посилення й розширення власних повноважень, адже такий сценарій розвитку подій може стати викликом для взаємовідносин Туреччини з Європою та США. При цьому держсекретар заявив голові МЗС Туреччини Мевлюту Чавушоглу, що «будь-які заяви щодо ролі та опосередкованої участі США в перевороті є абсолютно неправдивими й лише завдають шкоди американо-турецьким відносинам» [3].

Як уже зазначалося, офіційний Київ підтримав нинішнього президента Туреччини та правлячу політичну партію країни. Нині Україна, як ніколи, зацікавлена в поглибленні та розвитку політичного й економічного співробітництва з Анкарою, але події в Туреччині, пов’язані зі спробою військового перевороту, вочевидь не сприятимуть поглибленню та значному розвитку українсько-турецьких взаємовідносин найближчим часом. Офіційна Анкара буде зайнята найперше ліквідацією наслідків останніх подій, а також посиленням внутрішньополітичного впливу всередині країни.

Та, з другого боку, якщо говорити про довгострокову перспективу розвитку співробітництва України з Турецькою Республікою, потрібно підкреслити, що воно може бути не лише взаємовигідним, а й корисним, і насамперед для нашої країни. Туреччина й Україна, маючи значний економічний та політичний потенціал, зацікавлені як у двосторонній, так і багатосторонній співпраці, наприклад у рамках регіональних об’єднань, як провідні держави басейну Чорного моря. Останнім часом з’являється дедалі більше можливостей для переведення українсько-турецьких відносин у формат стратегічного партнерства. Ключовими сферами двостороннього співробітництва між країнами можуть стати: торгово-економічна, військово-технічна, енергетична тощо. Вже зроблено низку важливих кроків у цьому напрямі. Утім, іще більше їх потрібно зробити обом сторонам задля виведення взаємовідносин на стратегічний рівень. Мало того, Анкара може відіграти ключову роль у вирішенні «кримського питання» на користь України.

Ураховуючи сучасну ситуацію в Туреччині та геополітичні процеси на Близькому Сході, пов’язані насамперед із війною в Сирії, а також нещодавнім розірванням дипломатичних та припиненням економічних відносин Анкари з Російською Федерацією, які, безперечно, вплинули на економічну ситуацію в Туреччині, остання наразі неабияк зацікавлена в пошуках нових торгових партнерів та союзників не лише в регіоні, а й поза його межами. З огляду на те, що Турецька Республіка входить до п’ятірки найбільших торгових партнерів України, керівництву нашої держави необхідно найближчим часом звернути увагу на південного сусіда та вжити всіх можливих заходів задля активізації взаємовигідного економічного й політичного співробітництва із Турецькою Республікою в рамках Чорноморсько-Близькосхідного ареалу.

Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що останні події в Турецькій Республіці та спроба військового перевороту матимуть значний вплив на подальший розвиток країни. Незважаючи на витоки та причини військового перевороту, чинне політичне керівництво та президент країни Реджеп Ердоган отримали не лише більшу підтримку з боку населення, а й розв’язані руки для посилення й розширення своєї влади в країні, ліквідації впливової верхівки військового істеблішменту, яка останніми десятиліттями чинила опір внутрішній та зовнішній політиці ПСР, а також ще більший стимул для реалізації своїх регіональних зовнішньополітичних планів і міжнародних геополітичних амбіцій.

Список використаних джерел

1. Стародуб Т. С., Сапицька І. І. Нові підходи до формування системи регіональної безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні / Т. С. Стародуб, І. І. Сапицька // Стратегічна панорама. – 2009. – № 2. – С. 86—95.

2. Turkey coup: Who was behind Turkey coup attempt? // [Електрон­ний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.com/news/world-europe-36815476

3. Военный переворот в Турции: хроника завершена // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.liga.net/news/world/11723398-voennyy_perevorot_v_turtsii_khronika.htm

Олександр Мощенко,
аспірант Державної установи «Інститут
всесвітньої історії Національної академії
наук України»

Автор: