передплата Українською | In English

№3, лютий 2007

Продовжуємо досліджувати болючу тему голодомору 1932–1933 років. Як усе було насправді – в листах наших читачів.

Поділитися:

Великий голод. Стань свідком злочину

В'язала снопи з ранку до вечора, та не дали й зернини

Я народилася 13 січня 1920 року в селі Процівка Роменського району Сумської області. Сім'я була велика: батьки, брати Гриць та Василь, сестри Катерина й Зіна. Я була найстаршою й допомагала матері збирати колгоспний хліб.

Врожай надбали великий. Я це добре пам'ятаю, бо в'язала снопи з ранку до вечора. І що ж? На трудодні не дали й зернини. Пізніше по хатах почали ходити «більшовички» (так їх усі називали) і, як злодії, все забирали. Мати сховала далеко в піч торбинку з квасолею – знайшли. Нишпорили в городі й натрапили на яму з картоплею. Викопали. Бачили, що мати і діти плачуть, але на це не зважали. На щастя, не добралися до погреба, де ми зберігали квашену капусту, солоні огірки, буряки та дрібненьку картоплю. До Нового року ми на цьому й протрималися.

Потім стало зовсім погано: батька забрали до в'язниці. Він працював у місті й завжди приносив щось поїсти. Коли не стало цього приробітку (батька випустили влітку 1933 року), мати носила на базар сукні та хустки й міняла їх на хліб. Та все одно весь час хотілося їсти. Ходили ми тихо, навіть не розмовляли, нічого не просили. Мимохіть щось шукали в хаті, однак нічого їстівного не знаходили.

Село перетинала дорога. Нею щодня їздила підвода. Невідомі люди підбирали померлих і ховали їх у великих ямах на старому кладовищі. 1956 року все зрівняли з землею й побудували яйцебазу. Запам'яталося назавжди: ми боялися близько підходити до тієї дороги. Та лихо не обминуло родину.

Спершу померла Зіна, а потім лягли й ми: стали чекати смерті. Мати ледь-ледь ворушилася: була вагітна. Йшов дощ… Раптом так засяяло сонечко, що мені захотілося вибратися з хати. Не знаю, звідки взялися сили, але я примусила братів і матір повзти у двір. Там стали рвати травичку. Так і вижили. Через деякий час повернувся батько, а мати в серпні народила хлопчика…

Тамара ПЕТРАШ.
м. Київ.


Нагайками били навіть дітей

Мої мати й тітка пережили голодомор у селі Баландино Кам'янського району Черкаської області. 1929 року їх «розкуркулили», бо побудували нічогеньку хату під залізом. А потім «чекісти» спеціальними «штричками» шукали на подвір'ї все, що можна було їсти. У селі деякі люди вижили, а сусідня Вербівка вимерла.

Діти ходили на поле шукати щось їстівне: де-не-де були колоски.

Не чужі, а свої, місцеві, об'їждчики наздоганяли малюків і били нагайками. Хлопчики та дівчатка плакали не так від болю, як від нестерпного голоду.

Наталія ЯКОВЕНКО.
м. Кривий Ріг.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата