Торг навколо святої справи?

Духовність крізь призму політики

Одне з наших наймальовничіших місць – Сосниця на Чернігівщині, де народився Олександр Петрович Довженко. Великий українець поетичної вдачі, який упродовж усього життя носив у серці велику тугу за рідним краєм і глибоко переживав за його долю, помер на чужині…

Щоразу переступаючи поріг батьківської хати на території музею-садиби геніального кінорежисера, відчуваю особливий дух цієї оселі, стіни якої та прості домашні скарби, розкладені біля печі й попід стінами, горщики на скрині під вікном і рушники над іконами випромінюють дивне умиротворення любов'ю з тривогою навпіл. Це ж почуття – в очах Любові Миколаївни Наконечної, старшої доглядачки музею-садиби О. П. Довженка.

Вона не приховує радості з приводу нашої появи, одразу простягаючи руки назустріч: «Не кожного дня відвідують такі гості!» Щирі вітання й поздоровлення швидко переходять у ділову розмову, в якій також беруть участь голова районного осередку Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина» Надія Масіч та помічниця-консультант народного депутата України в Чернігівській області Ніна Слєдовська. Тема вкрай болюча: як перевезти з Москви й де перепоховати прах Олександра Довженка?

Для земляків відповідь очевидна: тільки в рідній землі батьківської садиби. Тоді знайшла б спочинок душа великого українця та зійшов би спокій на обійстя, що нині перебуває мовби в стані давнього очікування чогось найголовнішого, завершального.

Цієї думки дотримуються всі мешканці Сіверщини, які за кожної слушної нагоди натхненно цитують уривки з довженківської «Зачарованої Десни». Любов Наконечна цитує також, але не лише твори та щоденник Олександра Петровича, а й відгуки про нього.

Ще у дворі, біля криниці, де я викладаю подарунки, Любов Миколаївна, розповідаючи нам про те, як музей відвідав відомий державний і громадський діяч Білорусі Станіслав Шушкевич, із великим піднесенням читає напам'ять його запис у книзі гостей, зроблений ще 1972 року:

«Калі б у чєлавєка было камєнноє сєрце,
Так і йон бы, побывши в домє Алєся Довженка,
Прочувся, ожив, запалав бы вєлікаю любов'ю
До вєлікага, всесвєтньо відомага
Мастака-філософа.
Нізко кланяюсь дому, в якім народівся
Вєлікій Чєлавєк Украіны».

У хаті – скрізь рушники. Із вишитими написами під вишиваними картинками з життя господарів:

Моя хаточка біленька,
Край хати – тополі.
Тут зі мною козаченько
Розмовляв доволі.

На рушнику – хата, тополі, дівчина й козаченько, який із нею «розмовляв доволі».

Треба побувати в цій оселі, побачити колиску під сволоком, почути про те, що в сім'ї Довженків народилося 14 дітей, а вижило тільки двоє – Олександр і Паша (Поліна). Ось тоді інакше сприйматиметься сентенція на рушнику, що вкриває скриню: «Бог правду видит, да нескоро скажет. Где любовь, там и Бог».

Не з великої любові, а з великої пихатості, гордині, чванькуватості й зарозумілості деякі наші верховоди з Печерська хочуть перевезти тіло генія до столиці й перепоховати в спеціальному пантеоні для видатних українців. Коли буде той пантеон, ніхто не знає. Та й чи треба саме так робити? А тим часом у Сосниці вже тричі проводили громадські слухання та сходи мешканців району, де ухвалювали звернення до можновладців усіх рівнів із пропозицією повернути прах сина української землі туди, де він народився.

Жодної чіткої відповіді державців досі немає. Натомість відома реакція Москви. Там натякнули, що просто так останки нашого земляка не віддадуть, і висунули певні умови. Невже, як мало не завжди, розпочався торг навколо святої справи? А нам сьогодні потрібні не інтриги, а умиротворення та любов без тривоги.

Автор: Віталій КОРЖ