"Я та пан Максим", або Двоє у храмі кохання

25 лютого – 135 років від дня народження Лесі Українки

Для себе й для всіх найближчих людей Леся Українка завжди була Ларисою або ж Ларисою Петрівною. Народилася й виховувалася вона в дворянській сім'ї з усталеними традиціями, які не тяжіли ні до патріархальщини, ні до новомодних феміністичних тенденцій. І потаємно кохала волинянка не Ольгу Кобилянську, як вважають деякі сучасні дослідниці-модерністки, а Сергія Мержинського, а відкрито – "законного" Климента Квітку, котрий записував пісні з її голосу… І постійно спілкувалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, підтримувала добрі взаємини з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським… І завжди була вдячна дядькові Михайлові Драгоманову, якого вважала своїм учителем та високо цінувала за "європеїзм" (термін Лесі Українки). І знала, що в неї закоханий Максим Славінський (прізвище пишеться через "і", як це було за часів його життя). І сама була в нього закохана…

Уперше вихідець із освічених селян, який народився 12 серпня 1868 року в містечку Ставищі на Київщині, побачив Ларису влітку 1886-го у волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток. Максимові було вісімнадцять, дівчині – п'ятнадцять років. Вона любила купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася своїх осоружних милиць. Коли недуга зачаювалася в кволому тілі, одразу ж відкладала їх. Юнак цього не помічав, бо був делікатним та ще й мав чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом, який пізніше стане відомим письменником Михайлом Обачним і невтомним дослідником у царинах математики, фізики, астрономії та метеорології.

У квітні 1890 року Лариса надсилає братові Михайлові листа, де є такі рядки: "Філософи новітні, – // Ти, я та пан Максим…" У травні того ж року поетеса скаржиться братові, що Славінський не озивається до неї, й відверто додає: "Попроси п. Максима (…), щоб він переписав для мене переклад віршів…" Далі німецькою мовою наводяться промовисті слова Генріха Гейне: " І коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко зранене моє серце".

Творчість німецького поета на довгі роки поєднала долі двох обдарованих людей. Збереглися десятки Ларисиних листів, у яких вона розповідає про подробиці затяжної спільної праці. 1892 року львівська друкарня Товариства імені Шевченка (серія "Всесвітні твори") оприлюднила "Книгу пісень" Генріха Гейне, де, до речі, автори вперше вжили в українській літературній мові звичні сьогодні слова "завжди", "промінь", "палац", "прийдешність"…

Саме ці високопоетичні, відкриті ними блискітки осяювали Максима та Ларису, коли вони зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Взаємні почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було перше – ще дівоче – кохання волинянки. На такий висновок, зокрема, наводять спогади Олександра Шульгіна, оприлюднені після смерті дружини Максима Антоновича: "Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід". Так чи не так, а з іменем Славінського пов'язано багато перлин Лесиної інтимної лірики: " Горить моє серце", "Стояла я і слухала весну", "Хотіла б я піснею стати", "Сон літньої ночі"… До "пана Максима" звернуті й такі слова: " Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…"

Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю талановитої доньки, ні найближчі друзі, ні самі закохані, котрих нещадне життя постійно вело й вело в різні боки, за протилежні небосхили. Лариса, ставши Лесею Українкою, ніде й ніколи не зронила жодного неґречного слова про Максима Славінського. А він завжди шанобливо говорив і про Ларису Косач, і про Лесю Українку.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ